Чи вигідна Україні інтеграція Туреччини до Європейського Союзу? Міністри закордонних справ країн-членів ЄС цього тижня дали зелене світло туркам на їхньому євроінтеграційному шляху. Дипломати погодилися розпочати переговори з Анкарою про членство. Звісно, поки що не йдеться про саме приєднання до Союзу. (Згідно з найбільш оптимістичними прогнозами це не станеться раніше 2020 року). Однак сам сигнал, який подали європейські столиці, обнадіює: розширення ЄС триватиме! А тому Україна матиме не менше шансів на початок переговорів про членство, аніж їх мала Туреччина. Нарешті стало зрозуміло, що та «партія» європейської спільноти, котра виступає взагалі проти приєднання будь-яких нових членів до ЄС, не здобуде перемоги.
Без сумніву, Євросоюз поки що не готовий до того, аби Туреччина стала повноправним членом «європейської сім’ї» з поки що 25 членів. Не готова до цього й сама Анкара. Інтеграція Туреччини неодмінно призведе до докорінних змін в «єесівській» системі. Аби ці зміни не призвели до негативних наслідків, обом сторонам необхідно вирішити всі наявні та можливі проблемні моменти. Міждержавну інтеграцію можна порівняти з виникненням сім’ї. Якщо подружжя не могло миритися з протиріччями одне одного до шлюбу, то майже напевно такий шлюб буде проблемним (дуже сумнівно, що він взагалі збережеться). У випадку з Туреччиною йдеться про більш серйозні речі.
У ЄС це розуміють. Саме тому з такими труднощами міністрам давалося й рішення про майбутнє членство Туреччини. Ця країна пройшла вже чималий шлях із реформ і перетворень, однак цю дорогу ще не подолано повністю. Анкара повинна цілковито відповідати фундаментальним вимогам Євросоюзу. Тут не можна відбутися лише формальними деклараціями.
Чи розуміє це Туреччина? Напевно, так. Цій країні слід віддати належне: вона впевнено рухалася до поставленої мети, попри опір який чинився всередині країни від різних політичних груп, а також незважаючи на те, що ЄС тривалий час не відповідав взаємністю стосовно «європрагнень» Анкари. Тому можна зрозуміти й ультимативні заяви, до яких інколи вдавалися турки: мовляв, якщо нас не приймуть до Європейського Союзу, то ми можемо піти в бік ісламського фундаменталізму.
Звісно, серйозно такі декларації ніхто не сприймає. Напевно, навіть ті, хто їх виголошує. Якщо припусти, що Туреччину не приймають до ЄС і одна з маргінальних політичних сил змогла «повернути» країну в бік ісламської республіки, то можемо точно спрогнозувати, що світське суспільство в Туреччині, яке вже має досить велику історію (мало не столітню) буде цьому опиратися. Тому навряд чи в Туреччині можливе повторення ісламської революції, подібної до іранської. У Туреччині досить глибоке коріння ісламської світськості. Із цього погляду країна повинна продовжувати цей курс, закладений її фундатором Ататюрком. Турки мають і надалі розвивати повноцінну споруду ісламської світської держави (що, власне кажучи, на сьогодні вона так і не спромоглася зробити), і цим стати безперечним лідером ісламського світу, лідером в економічному, політичному й економічному сенсі.
Саме така Туреччина потрібна Європейському Союзу — світська, розвинута та сучасна. На цьому шляху, звісно, Туреччині необхідно буде подолати дуже важкі проблеми, котрі існують у сучасному ісламі — тягу не тільки до фундаменталізму, а й до певного екстремізму. Тобто те, що зараз ісламські інтелектуали називають необхідністю проведення ісламської реформації, котра відбулася в християнській релігії приблизно п’ятсот років тому. Добре, що таке розуміння існує. Варто сподіватися, що це розуміння переможе, як у стані самої турецької еліти, так і еліти загальноєвропейської.
Певні паралелі в цьому плані можна провести і стосовно України. Адже, попри всю європейську ідентичність та європейську історію, Україна залишається країною, котра ще не подолала певною мірою фундаменталістські риси тоталітарної держави. Ідеологію й бюрократичні структури, інші негативні чинники, котрі залишилися у спадок від комуністичного режиму. Комунізм начебто й помер, але його рештки й далі залишаються в українському повсякденні. Саме знищення цих решток тоталітаризму є першим і найважливішим завданням української влади.
Україні, так само як і Туреччині, необхідно вирішити системні структурні внутрішні завдання. Адже варто визнати — Київ і Анкара, вступивши до Євросоюзу непідготовленими, програли б більше, ніж виграли. Жорсткі стандарти та жорсткі підходи ізолювали б її вже всередині ЄС. Україна, як і Туреччина, має використати зараз усі можливості для вичищення своїх історичних, культурних і цивілізаційних авгієвих конюшень та прийняти ту допомогу для реформування при підготовці до вступу, котра нині надходить від ЄС.
Сам факт продовження процесу вступу Туреччини до Європейського Союзу є для України дуже позитивним. Так само, між іншим, як і процес інтеграції України до ЄС є позитивним для Туреччини. Двері до ЄС все ще відчинені. Україна має великий досвід спілкування й із самою Туреччиною. Досвід — різний. Інколи й не дуже дружній. Однак здебільшого йдеться про дуже ефективну та взаємовигідну співпрацю в різних сферах. Позитивний заряд українсько-турецьких вiдносин має всі шанси бути використаним задля створення своєрідного «стратегічного тандему» для пришвидшення реалізації євроінтеграційних устремлінь обох націй. Крім того, на тлі спільного просування Туреччини й України до ЄС чітко вимальовується можливість тісного політичного й економічного зближення двох наших держав, і перспектива створення стратегічного регіонального союзу «Україна — Туреччина». Ініціатива таких геополітичних побудов, очевидно, має надійти від української сторони, котра повинна оперативно, на всі сто відсотків, використати шанс, що з’являється для надбання нового східного ситуативного союзника, співпраця з яким в царині євроінтеграції має реальні перспективи перерости в міцні союзницькі взаємини двох зацікавлених сторін.
