У Росії є стратегія стосовно Європи, а в Європи щодо Росії її немає — якщо, звичайно, не вважати стратегією принцип «не дратуй ведмедя». Принцип «подражнити, але трохи» також не тягне на еталон державної мудрості. Останній приклад — Грузія. Після російського вторгнення в цю країну Євросоюз заморозив переговори з Москвою щодо нової угоди про економічне партнерство. Однак 14 листопада — всього через десять тижнів — навіть ця «зубодробильна» санкція була знята перед самітом Росія — ЄС у Ніцці.
Не треба бути «путінологом», щоб виявити три основні елементи російської стратегії: обходити Західну Європу, залякувати Східну, і забивати клин між Старим Світом та США. «Розділяй та володарюй» — класичний метод російської політики; що ж до обходження, то тут основні зусилля незмінно зосереджуються на Німеччині — стратегічної «осі обертання» всього континенту.
І результати, варто зазначити, виглядають зовсім непогано. У ході серпневої кризи на Кавказі заяви канцлера Ангели Меркель звучали так, неначе вона готова підтримати найшвидший вступ Грузії та України до НАТО. Тепер про це вже не йдеться: Берлін повернувся до однозначного «nein» на доступну для огляду перспективу. Москві ж він пропонує «максимально тісне й надійне партнерство».
Загалом, «обходження» дає плоди. Залякування Сходу Європи — прибалтійських держав, Польщі, України, Чеської Республіки — також йде непогано. Зрештою Україна та Прибалтика колись входили до складу СРСР, а інші до того, коли 1989 року звалилася Берлінська стіна, являли собою сатрапії Москви. І неважливо, що сьогодні всі ці країни, за винятком України, стали членами ЄС та НАТО: Росія, як і раніше, вважає їх або «близьким зарубіжжям», або, як казали російські царі, своєю «сферою впливу».
Щоб наочно донести цю ідею до адресатів, Кремль маніпулює газовим вентилем. Цю тактику він уже продемонстрував Україні, Білорусі та Чехії. Щоб приструнити Польщу, Москва ввела ембарго на імпорт м’яса з цієї країни, заодно посваривши обурених поляків із західними сусідами, які не горіли ентузіазмом їх підтримати. Останній за часом хід із тієї самої серії — погроза розвернути ракети малого радіуса дії у Калінінградській області та Білорусі, неначе десяток ракет-перехоплювачів, які американці планують розмістити в Польщі, націлені прямо на кремлівський чоловічий туалет. Це не так, звичайно. Насправді вони повинні служити «страховкою» від іранської ядерної загрози. І росіяни чудово знають: через дальність дії та розташування ця жменя ракет жодним чином не зможе нанести шкоду їхньому величезному стратегічному наступальному потенціалу.
Однак Москва перетворила цей слабенький «щит» у першокласну пропагандистську зброю, що дозволяє посварити Німеччину та інші західноєвропейські країни з Америкою та Східною Європою. Як ми пам’ятаємо, головне правило для них — «не дратувати ведмедя», і кожного разу, коли ведмідь гарчить, він може бути впевнений, що знайде чуйну аудиторію на заходу від Варшави та Праги. Здавалося б, марш російських танків Грузією та квазіанексія Абхазії та Південної Осетії повинні були породити в Берліні та інших столицях Західної Європи здоровий елемент русофобії. Можна також було б припустити, що російська тактика тиску на «новобранців» НАТО та ЄС могла б підвищити недовіру до заяв Москви про наміри бути «законослухняним громадянином» світової спільноти.
На ділі ж короткий мораторій після грузинських подій став тим виключенням, що лише підтверджує правило, і свідчить: «Якщо сумніваєшся, старайся догодити». Назвіть це інстинктом, назвіть рефлексом — хоч там як, Європа (за винятком тих на її Сході, хто не забув старі недобрі часи радянського «батога») будь-якими способами прагнутиме уникнути конфронтації з Москвою. Росіяни це добре усвідомлюють — а скоро усвідомить і адміністрація Обами.
Мирно жити в євразійському «спільному домі», особливо після двох «гарячих» світових воєн та однієї холодної — бажання абсолютно логічне. Але бажання — ще не стратегія, а саме в стратегічному плані Європа підриває власний авторитет. За сукупною чисельністю населення ЄС перевищує Росію втричі, а за об’ємом ВВП — у 12 разів. Загальні оборонні витрати 27 країн Союзу також набагато перевершують російські.
З іншого боку, Росія, як і раніше, відповідає в’їдливій характеристиці Радянського Союзу, що дав свого часу канцлер ФРН Гельмут Шмідт: «Верхня Вольта з ракетами». Ну гаразд, сьогодні йдеться не лише про ракети. Вплив Кремля (до речі, ефективніший) пов’язаний і з трубопроводами, завдяки яким Європа «підсіла» на російські нафту та газ. Але за всіх нечуваних багатств, що криються в її надрах, Росія залишається чимось на зразок країни третього світу з сировинною економікою, чий добробут і могутність коливається разом з цінами на нафту. Сьогодні вона коштує більш ніж удвічі дешевше, ніж у той час, коли Росія, що роздулася від доларів та самовпевненості, вторглася в Грузію. Крім того, її фондові індекси «просіли» сильніше, ніж у будь-якої іншої країни — на 70 з лишком відсотків.
Євросоюз сильніший, ніж він вважає, а Росія слабкіша, ніж старається виглядати. І ось що я б порадив Меркель та Ніколя Саркозі: використайте свої важелі впливу не для того, щоб «дратувати» Росію, а для того, щоб залучити її в співтовариство відповідальних держав. Скажіть президенту Медведєву, що нова угода про економічне партнерство передбачає і зобов’язання поводитися пристойно — наприклад, не вторгатися в сусідні країни й не погрожувати їм ракетами.
Йозеф ЙОФФЕ — редактор Die Zeit, науковий співробітник Інституту міжнародних досліджень і Гуверовського інституту при Стенфордському університеті.
