Новий консерватизм зароджується в багатьох країнах Східної Європи: від Польщі на півночі до Болгарії на півдні, партії для завоювання голосів виборців вдаються до популістських і націоналістичних гасел.
Прем’єр-міністр Польщі Ярослав Качиньський, чия партія «Право і справедливість» завзято веде кампанію за переобрання на виборах, які відбудуться наприкінці жовтня, хоче влаштувати очищення державної адміністрації, звинувачуючи комуністів і лівих інтелектуалів у тому, що вони покривають корупцію. Він критикує Європейський Союз за небажання захищати традиційні сімейні цінності й побоюється відродження німецького реваншизму, здатного підірвати незалежність Польщі.
В Угорщині лідер опозиційної консервативної партії Fidesz Віктор Орбан заграє з крайнє-правими, навіть відмовляючись дистанціюватися від нового руху правих радикалів, що заявляє про свою спадкоємність щодо фашистського режиму 1930- х років. У Словаччині очолювана соціалістами коаліція Роберта Фіцо залишається при владі завдяки підтримці з боку націоналістів Яна Слоти. У Болгарії зростає вплив крайніх націоналістів, а партії мейнстриму не маргіналізують їх, а залучають на свій бік.
Цей новий консерватизм поширюється у Східній Європі, що всього три роки тому вступила до Європейського Союзу, тоді як консервативні партії Західної Європи зміщуються до центру.
Французька правоцентристська партія «Союз за народний рух», очолювана президентом Ніколя Саркозі, та британська опозиційна Консервативна партія, очолювана Девідом Кемероном, звертаються до молодого покоління, говорячи про сучасність, толерантність і глобалізацію. Канцлер Німеччини Ангела Меркель, яка вправно залучає молодь, особливо, освічених жінок, прагне модернізувати свою партію «Християнсько-демократичний союз», пом’якшуючи її позицію щодо дитячих садків і ясел та боротьби з глобальним потеплінням. Хоч у цієї партії й багатьох інших консервативних партій Західної Європи залишається чимало прихильників, що скептично ставляться до іміграції й прав меншин, вони більше не бояться викликів глобалізації.
Однак східноєвропейські консерватори не просто відстають від західноєвропейських. У них абсолютно інша програма. «Нові самозвані революціонери Центральної Європи побоюються ексцесів культури постмодерну й краху традиційних цінностей, — говорить Іван Крастєв, директор софійського Центру ліберальних стратегій. — Вони ностальгують, але не створюють утопій, обороняються, але не створюють нових концепцій», — додає він.
Польський уряд Качиньського виступає за те, щоб Католицька церква грала активнішу роль у захисті Польщі від вторгнення західноєвропейського секуляризму й глобалізації споживацтва, соціальної мобільності й нових цінностей.
«До прихильників Качиньського належать ті, хто в процесі трансформації опинився серед тих, хто програв, — говорить Гжегож Громадські, політолог з варшавського фонду ім. Стефана Баторія, — Качиньський знає, що, виступивши за модернізацію й відкритіше суспільство, він позбавиться підтримки традиційного крила Католицької церкви й села». Це показує фундаментальну відмінність між консервативними партіями Східної Європи та Заходу. «Йдеться про небажання приймати модернізацію», — говорить Громадські.
Страх перед модернізацією та повернення до традиційних цінностей заявили про себе після 2004 р., коли більшість східноєвропейських країн вступила до Європейського Союзу. Доти економічна й політична трансформація регіону йшла під керівництвом нечисленних еліт, які досягли великих успіхів у двох найважливіших стратегічних цілях після краху комунізму: вступу до військового блоку НАТО і ЄС.
Однак те, як еліти прийшли до влади, підірвало несталі демократичні інститути, якi з’явилися після 50 років репресій. «Парадокс у тому, що піднесення популізму — це результат, швидше, успіху, ніж невдачі посткомуністичного лібералізму, — говорить Крастєв. — Подаючи свою політику не стільки доброю, скільки необхідною, не стільки бажаною, скільки раціональною, ліберальні еліти не залишили суспільству прийнятного способу протесту або висловлення незадоволення». Коротше кажучи, перехідний період характеризувався надмірним контролем еліти над політичними процесами.
ЄС заплющував очі на цей дефіцит демократії, а комісарів з Брюсселя цікавило передусім те, наскільки успішно ці країни впроваджують 80 тис. сторінок законів і норм ЄС. «Нам треба було показати, що ми старанні учні, — говорить Громадські. — Ми не могли сказати, чого ми хочемо. Якби ми це зробили, нас би не прийняли. Тепер політики відчувають, що вони можуть висловити наболіле. Вони відроджують старі страхи й старих ворогів».
Ці роки трансформації й зосередженість на вступі до НАТО та ЄС теж показали, наскільки складно було створити сильні політичні партії. «Політичне життя було припинене майже на 50 років, — говорить Петер Балаж, професор політології Центрально- Європейського університету в Будапешті. — Народження нових політичних партій було не дуже успішним».
Порушивши своє мовчання після вступу до ЄС, лідери консервативних партій регіону опинилися перед дилемою. Качиньські, Орбани, Слоти іноді з ностальгією говорять про міжвоєнний період. Для них він часто є орієнтиром, бо політичне життя припинилося з початком війни 1939 р. й було заборонене 1945 р., коли до влади прийшли комуністи.
Але ностальгії є межі. Праві партії 1930-х були дискредитовані своїми зв’язками з нацистами. «Спроби партій відтворити XIX або XX ст. — шлях до поразки», — говорить Балаж. Іржі Шнайдер, директор Празького інституту досліджень в галузі безпеки, вважає, що консервативні партії не зуміли вирішити, що вони хочуть зберегти й, більше того, чим хочуть стати. «Що є для них точкою відліку? Вони не можуть назвати себе спадкоємцями колишніх консервативних партій унаслідок їхнього ганебного минулого. Однак вони не готові до перетворення на сучасні консервативні політичні партії, що не забарвлюють свої економічні й соціальні програми популізмом», — говорить Шнайдер.
Одного разу в Східній Європі може з’явитися більш молодий середній клас і створити консервативні партії, здатні поєднувати національну ідентичність з відвертістю суспільства й економіки. «Регіону потрібен сильний середній клас для створення стабільних політичних партій, — заявив Громадські. — Перехідний період ще не завершено».
