Зустріч президента Пакистану генерала Первеза Мушаррафа з прем’єр-міністром Індії Аталом Бехарі Ваджпаї пройде з 14 по 16 липня в місті Агра, де знаходиться Тадж-Махал — знаменитий пам’ятник сімнадцятого сторіччя епохи Великих Моголів, споруджений на честь любові. Їхня зустріч покликана пом’якшити давню напруженість у відносинах між Пакистаном і Індією — напруженість, що набула ще більш небезпечного характеру останнім часом, коли обидві країни стали ядерними державами.
Як і потрібно було чекати, ця зустріч породила надії і викликала гаряче обговорення на півострові. З моменту пакистанського військового вторгнення в травні—червні 1999 року через «Лінію контролю» (де-факто кордон між країнами, що проходить спірною територією — штатом Джамму і Кашмір) поблизу Каргілу, відносини між Індією і Пакистаном переживали найглибший спад за останні декілька десятиріч.
Пакистан вплутався в цю авантюру в спробі надихнути затухаючий етнорелігійний повстанський рух корінного населення, що спустошував індійську частину Кашміру з 1989 року. Вторгнення сталося незабаром після спроби Індії, що мала широку популярність, поліпшити відносини з Пакистаном в лютому 1999 року, коли прем’єр-міністр Ваджпаї відвідав Пакистан під час відкриття нової автобусної лінії.
Каргільске вторгнення зазнало фіаско, і Пакистан під тиском міжнародної громадськості вивів свої війська. Згодом генерал Мушарраф, що захопив владу внаслідок державного перевороту в жовтні 1999 року, намагався заповнити втрати, яких зазнав міжнародний імідж Пакистану, пропонуючи Індії провести переговори «де завгодно, в будь-який час». Індія, напустивши на себе вигляд ображеної невинності, донедавна відмовлялася від участі в подібних переговорах, висуваючи при цьому попередню вимогу про припинення Пакистаном підтримки повстанців в Кашмірі.
Після розділу Британської Індії Кашмір став прикордонною територією між Індією і Пакистаном відтоді, як індуський монарх, магараджа Харі Сінгх, піддані якого були переважно мусульманами, приєднався до Індії. Пакистан, що створювався як майбутня батьківщина мусульман Південної Азії, заперечував це, що призвело до першої з трьох індо-пакистанських війн за цей штат. (У четвертій війні, яка сталася в 1971 році, бойові дії в Кашмірі не велися.)
Війна 1947—1948 років і подальше посередництво ООН призвели до розділу штату, причому Індія отримала приблизно дві третини Кашміру, а Пакистан — третину, що залишилася. Проте кожна з сторін відкрито наполягає на тому, що вона має законні права на весь штат. Починаючи з 1989 року, повстання в Кашмірі забрало понад 50 000 життів. У результаті в індо-пакистанській суперечці за Кашмір з’явилася третя сторона — кашмірці. Тепер урегулювання суперечки між Індією і Пакистаном на двосторонній основі може і не відбутися.
Що ж станеться в Агрі (якщо взагалі щось станеться)? Як президент Мушарраф, так і прем’єр-міністр Ваджпаї звернулися до високих фраз про історичну необхідність установлення миру. Але для того, щоб у Кашмір прийшов мир, потрібно щось більше, ніж благородні спонуки. Більшого, ніж пишномовна риторика, досягнути, мабуть, буде важко, оскільки як Мушарраф, так і Ваджпаї стикаються з істотними обмеженнями.
Президент Мушарраф, що виконував обов’язки «верховного керівника» Пакистану з моменту перевороту і в червні цього року призначив себе президентом, змушений мати справу з численними ворожими групами всередині країни, в тому числі з безліччю релігійних організацій і політичних партій, що набрали силу під заступництвом диктатора генерала Мохаммеда Зія-Уль-Хака під час війни, яку Радянський Союз вів в Афганістані. Багато хто з них залишається непримиренно ворожим по відношенню до Індії і вдається до фантазій про її розділ.
Крім того, президент Мушарраф змушений мати справу також зі скептично налаштованими елементами в його власній армії, яким вигідно збереження ворожості по відношенню до Індії. Нарешті, він, можливо, змушений підкорятися могутньому «Агентству зовнішньої розвідки» Пакистану, — організації, що займається контррозвідкою і розвідувальними операціями, що вона як і раніше контролює таємні операції Пакистану на індійській території Кашміру.
Прем’єр-міністр Ваджпаї також не має повної свободи дій, хоча він і має законну владу, отриману внаслідок виборів. Він спирається на хитку парламентську коаліцію, що складається з понад 20 важко керованих політичних партій. Підтримка єдності в такій коаліції — завдання, що вимагає великої сміливості. Більш того, він повинен переконати ворожі угрупування всередині власної партії Бхаратья Джаната та її різних організацій- союзників, таких, як індуська націоналістична організація Раштрійя Свайям Севак Сангх, що поліпшення відносин з Пакистаном відповідає інтересам Індії.
Прем’єр-міністр також повинен справлятися зі спалахами роздратування з боку партії «Індійський національний конгрес», головної опозиційної партії в парламенті, відомої своєю непостійністю. Ця вибухонебезпечна суміш стала б серйозним випробуванням на політичну прозорливість для будь-якого лідера країни, що розпочинає переговори з державою, яка є головним противником його нації і знаходиться в історичному протистоянні з нею. Однак труднощі Ваджпаї на цьому не закінчуються, оскільки для того, щоб домогтися прогресу у відносинах з Пакистаном, він повинен звернути увагу на настійні вимоги, що висуваються кашмірською просепаратистською організацією «Всепартійна конференція Хурріят» (APHC).
Тягар взаємних історичних претензій (реальних і уявних), різношерстість і взаємна непримиренність контингентів виборців, до яких повинні звертатися обидва лідери, а також гострота кашмірського питання — все це вказує на те, що дана зустріч на вищому рівні щонайбільше приведе до початку процесу консультацій і діалогу. Чекати якихось більш істотних змін ситуації по Кашміру нереально.
Найкращим з можливих результатів цієї зустрічі була б згода Пакистану припинити офіційну і неофіційну підтримку різних повстанських груп в індійській частині Кашміру в обмін на виведення індійських військ з Кашміру, а також розширення діалогу між індійською владою і APHC. Для контролю над дотриманням умов такої угоди можна було б звернутися по допомогу до незалежних спостерігачів з нейтральних держав. Хоча це навряд чи є панацеєю щодо кашмірського питання, таке рішення могло б відкрити шлях до більш стабільного урегулювання і, можливо, тривалого миру.
Саміт ГАНГУЛI — автор книг «Симетрія, що лякає — пояснення індо-пакистанського конфлікту» і «Криза навколо Кашміру: ознаки війни, надії на мир».
