8 вересня цього року прем’єр-міністр Канади Стівен Гарпер розпустив парламент і призначив дострокові федеральні вибори. 22 студенти з різних українських університетів у рамках Канадсько-української парламентарної програми вирушили за океан працювати спостерігачами на час передвиборної кампанії та власне виборів, які відбудуться 14 жовтня. Тепер вони готові поділитися своїм баченням того, чи багато спільного мають передвиборні кампанії в Україні й Канаді й чи взагалі їх можна порівняти.
Коли у 2007 році в Україні точилися дискусії стосовно питання, проводити перевибори до парламенту чи ні, одним з аргументів прихильників позачергового народного волевиявлення був приклад Канади. В той час вітчизняні політики навперебій стверджували: «Якщо в такій усталеній і демократично розвиненій державі, якою є Канада, перевибори — це звичне явище і аж ніяк не дестабілізуючий чинник, то чому така молода демократія, як Україна, не може використати аналогічні засоби для того, щоб спробувати розв’язати політичну кризу, яка склалася у парламенті»? Відверто кажучи, подібний аргумент мав у собі логічне підѓрунтя, проте на практиці він себе не виправдав, оскільки черговий розподіл місць у парламенті також виявився, використовуючи шахову термінологію, «патовим» і не привів ні до стабілізації, ні до ефективної роботи вищого законодавчого органу країни. Чому ж досвід заокеанської держави не виправдав себе? Причина проста. У політичних системах Канади та України, починаючи від процесу внутрішньопартійного визначення кандидатів і закінчуючи засобами передвиборної агітації, набагато легше знайти відмінності, ніж подібні риси.
Перша й докорінна різниця полягає в самому характері виборчої системи. У Канаді вибори усіх рівнів — від місцевих до федеральних — відбуваються по мажоритарних округах. Таким чином, електорат має можливість контролювати своїх обранців. Якщо останні не приділяють достатньої уваги проблемам власних виборців і мало працюють на користь місцевої громади, їхня політична кар’єра має нульові шанси на успішне продовження у майбутньому, оскільки вже під час наступних виборів шалька терезів народної любові схилиться у бік кандидата з партії-опонента. Натомість, в Україні за останні роки відбувся перехід від мажоритарної до пропорційної систем, і віднині, голосуючи за ту чи іншу партію, виборцям залишається лише здогадуватись, який внесок депутати з прохідної частини списку зроблять для розвитку окремо взятого населеного пункту чи регіону.
Цікавим і доволі незвичним для українського спостерігача аспектом залишається питання фінансування передвиборної кампанії політичних партій. Справа в тому, що, відповідно до канадського законодавства, розмір грошового внеску в партійний передвиборний фонд не повинен перевищувати 1200 канадських доларів (кожного року цей показник індексується відповідно до темпів зростання інфляції) від однієї особи, що, таким чином, нівелює можливість фінансування кампаній великим капіталом. Для порівняння: левову частку передвиборних фондів українських партій становлять грошові вливання окремих фінансових груп і лише дещицю — внески безпосередніх членів партії.
Суттєвою відмінністю є також використання вже наявних фінансових ресурсів під час кампанії. В Україні вибори — це, напевно, одна з небагатьох речей, на яких в жодному разі не слід економити. В Канаді ж рахується буквально кожна копійка. По-перше, сама держава детально перевіряє всі надходження на рахунки партії та відповідність їх витратам, які вона робить. По-друге, надмірне марнотратство під час передвиборчої кампанії може зіграти злий жарт з кандидатом, оскільки його опоненти у власній передвиборчій агітації не оминуть нагоди використати питання бездумного використання грошей платників податків.
Однак усі вище перелічені відмінності здаються не такими вже й значними, коли мова заходить про методи ведення передвиборчої агітації, які при порівнянні канадських та українських реалій можна відверто вважати діаметрально протилежними. За словами Марії Мінни, депутата від Ліберальної партії з п’ятнадцятирічним досвідом роботи у федеральному парламенті, в Канаді сповідують «персональну політику» або «агітацію віч-на-віч», коли окремий політик намагається під час кампанії індивідуально (!) зустрітися з якомога більшою кількістю своїх виборців, розпитати про проблеми, що їх турбують, роз’яснити позицію власної партії по окремих питаннях та залучитися особистою підтримкою свого електорату. Тому не дивно, що реклама на телебаченні та візуальна агітація (на кшталт бігбордів), які так широко використовуються в Україні, за океаном втрачають практично будь-яке значення. Єдиним атрибутом впливу ЗМІ на суспільну думку, який залишається спільним як для Канади, так і для України, є телевізійні дебати та висвітлення ходу передвиборчої кампанії у друкованих мас-медіа. Подібний підхід надзвичайно контрастує з українськими реаліями, коли політичній силі для того, щоб міцно стояти на ногах, необхідно контролювати або принаймні отримувати лояльне висвітлення принаймні від одного телеканалу.
Крім того, в Україні практично весь тягар передвиборчої агітації лягає на плечі ключових фігур тієї чи іншої партії, які організовують справжні «тури» населеними пунктами України, виступаючи на центральних майданах міст чи зі сцени спілкуючись з натовпом своїх прихильників. Як не парадоксально це може звучати для українського обивателя, депутат «по-канадськи» — це щось набагато приземленіше, це людина, яка на час передвиборчої кампанії з дня на день з групою волонтерів ходить у буквальному сенсі «від дверей до дверей», вітаючись із виборцями, розпитуючи їх про життя та цікавлячись, чи може вона розраховувати на підтримку електорату в день виборів.
За останні роки в Україні справжнім хітом передвиборчих перегонів стали спільні поїздки політиків та відомих музичних гуртів. Таким чином, виборець отримує не лише свою порцію політінформації, але й змогу трохи відпочити, безкоштовно слухаючи свою улюблену музику. Нібито й хороша тенденція, але якось вже занадто від неї віє древньоримським принципом, коли народу потрібно було лише «хліба та видовищ».
Натомість в Канаді акцент робиться на поширенні передвиборчих брошур, особистому та телефонному збиранні голосів за ту чи іншу партію, а також встановленні візуальної реклами на подвір’ях своїх прихильників. Особливої уваги заслуговує саме останній прийом. Він розрахований на те, щоб активізувати найбільш надійний електорат і на підсвідомому рівні показати виборцю з ще невизначеною позицією, скільки людей вже підтримують партію, у кращому випадку, схиливши їх до голосування за принципом «як більшість, так і я». У цьому аспекті канадські передвиборчі кампанії мимоволі викликають асоціації з вдалим маркетингом, коли політичний продукт (у даному випадку партію чи окремого кандидата) намагаються «донести» до якомога ширшого кола споживачів (тобто електорату). Подібні аналогії можна провести й, аналізуючи характер спілкування політика з виборцями, яке часто нагадує принцип «клієнт завжди правий». Незважаючи на партійні преференції та інколи навіть вороже ставлення канадців до політичної агітації, кандидат завжди терпляче вислуховує зауваження електорату, намагається роз’яснити свою позицію та «зіграти» на індивідуальних особливостях виборців (наприклад, спілкуючись з пенсіонерами, зробити акцент на допомогу старшим людям, з молодими сім’ями — на виплати по народженню дитини, з емігрантами — під час розмови спілкуватися їхньою рідною мовою).
Як вже зазначалось, у Канаді дострокові вибори сприймають як політичну необхідність, покликану по-новому розставити акценти в роботі парламенту, коли діючий склад останнього натикається на питання, які викликають неоднозначну реакцію населення. В силу того, що перевибори трапляються досить часто, штаби кандидатів працюють як добре злагоджені механізми, без ажіотажу, та по схемах, напрацьованих роками. Однією з запорук такої надійної роботи є наявність великої кількості волонтерів, які допомагають у найбільш працемістких видах агітації, наприклад, при поширенні брошур чи опитуванні «від дверей до дверей». Взагалі досвід волонтерства надзвичайно високо цінується у західному суспільстві. Якими б не були твої заслуги у навчанні, якщо по отриманню диплома ти не проявив ніде своєї активної громадської позиції, твої шанси на отримання пристойної роботи різко зменшуються. Оскільки досвід волонтерства під час проведення передвиборчої кампанії є особливо цінним, штаби кандидатів рідко коли мають нестачу людей, які погоджуються допомагати безкоштовно. Натомість в Україні під час виборів небагато хто захоче працювати задарма, виходячи з принципу, що, оскільки в парламент намагаються потрапити далеко не бідні люди, чому ж виборцям хоч раз в чотири чи п’ять років не заробити на своїх політиках. Цікаво, що у Канаді населення надзвичайно серйозно ставиться до питання свого політичного вибору. Тому в штабах кандидатів можна часто зустріти людей, які настільки переймаються політичним майбутнім своєї партії, що для перемоги останньої вони готові докласти максимальних зусиль при мінімальній фінансовій вигоді для себе.
Порівнюючи передвиборчі кампанії в Україні та Канаді, не можна однозначно сказати, що одна краща, а друга — гірша, й що якусь слід докорінно реформувати. Вони просто різні й у загальних рисах відповідають політичній культурі, яка склалася у місцевого населення. Кожна держава проходить свій власний шлях становлення політичної системи як такої. Ніхто не може зі стовідсотковою впевненістю сказати, що існує єдино правильний підхід до організації вдалої передвиборчої кампанії чи проведення виборів загалом. На перший погляд, ідеальна виборча система з врахуванням багаторічного досвіду передових демократичних країн може виявитися абсолютно безпорадною «у польових умовах», в окремо взятій державі чи регіоні. А це означає лише одне — Україні ще потрібно буде пройти свій власний шлях проб і помилок у пошуку виборчої системи, яка найкраще відповідатиме українським реаліям життя та українському менталітету.
