І в Києві, і в Брюсселі переважає думка, що Україна й НАТО — великі друзі. Про це свідчать і заяви з обох боків, і конкретні справи. Історія відносин розпочинається з 1991 року. Україна увійшла до Ради Північноатлантичного співробітництва (зараз — Рада Євроатлантичного партнерства). У 1994 Київ приєднується до програми НАТО «Партнерство заради миру» — тим самим було дано старт військовій співпраці, спільним навчанням військових. Але Україна за часів президентства Леоніда Кравчука ще була досить обережною в своїх поглядах щодо НАТО. Президент Кучма відвідав штаб-квартиру НАТО майже через рік після свого обрання. Тоді, в червні 95-го, він заявив, що Україна зацікавлена в «новому рівні» відносин з НАТО. Нині, через 6 років після цієї заяви, мабуть, можна підбити підсумки.
Хартія про особливе партнерство між Україною і НАТО дала зелене світло багатьом спільним програмам. Київ став першим містом у Центральній і Східній Європі, де було відкрито Центр інформації та документації НАТО. Комісія Україна— НАТО, яка збирається принаймні двічі на рік, аналізує результати спільної роботи. Кожного разу на українсько- натовських засіданнях звучить тема миротворчості. І Україні тут є чим пишатися — кількість її миротворців (в тому числі задіяних в операціях НАТО) — найбільша в Європі. І останнім часом Київ при розмовах з Альянсом чи про Альянс став дедалі менше озиратися на позицію Москви.
Але. Під час цього візиту генсека Робертсона, як говорять у наближених до штаб- квартири НАТО колах, українським керівникам доведеться вислухати нехай обережну, але критику. НАТО, яке досі з великим терпінням очікувало змін в Україні на краще, спробує запитати: дружба дружбою, але де реформи? Чіткої відповіді Україна поки що не дає.
