Після розпаду Радянського Союзу здавалося, що встановилися нові правила поведінки в міжнародних відносинах у Центральній та Східній Європі та в Середній Азії. Лозунгами були незалежність і взаємозалежність; суверенітет та взаємна відповідальність; співробітництво та спільні інтереси. Це хороші слова, які потрібно відстоювати.
Але криза в Грузії стала грубим пробудженням. Вигляд російських танків у сусідній країні в сорокову річницю від дня радянського вторгнення до Чехословаччини показав, що спокуси політики влади все ще сильні. Гнояться старі рани й розбрати. Росія все ще не змирилася з новою картою Європи. Спроба Росії в односторонньому порядку змінити цю карту, визнавши незалежність Абхазії та Південної Осетії, не просто відзначає кінець періоду після холодної війни, це також момент, коли від країн вимагається висловити свої позиції щодо важливих питань державності та міжнародного права.
Російський президент Дмитро Медведєв каже, що він не боїться нової холодної війни. Ми її не хочемо. На нього покладена велика відповідальність не починати її.
На прикладі України можна побачити вигоди, які має країна, коли бере до своїх рук свою власну долю і прагне сформувати союзи з іншими країнами. Її вибір не можна розглядати як загрозу Росії, але для її незалежності дійсно необхідні нові відносини з Росією — відносини рівних, а не пана та слуги.
Росія не повинна дістати неправильні уроки з грузинської кризи: не може бути ніякого повернення в минуле за фундаментальними принципами територіальної цілісності, демократичного управління і міжнародного права. Вона продемонструвала, що може перемогти грузинську армію. Але зараз Росія перебуває в більшій ізоляції, їй менше довіряють, і її менше поважають, ніж місяць тому. Вона досягла короткочасного військового успіху, але згодом вона відчує економічні та політичні втрати. Якщо Росія дійсно хоче поваги та впливу, вона повинна змінити курс.
Прем’єр-міністр Володимир Путін описав розпад Радянського Союзу як «найбільшу геополітичну катастрофу» XX століття. Але більшість людей колишнього радянського блоку так не вважають. Буде трагедією для Росії, якщо вона проведе наступні двадцять років, вважаючи, що так воно і є.
Дійсно, з 1991 року Захід запропонував Росії широке співробітництво з ЄС та НАТО, а також членство в Раді Європи та Великої вісімки. Наради на вищому рівні, механізми та зустрічі були розроблені не для того, щоб ображати Росію або погрожувати їй, а щоб залучити її до співробітництва. ЄС та Сполучені Штати забезпечили вирішальну підтримку російській економіці, коли вона була необхідна, західні компанії вклали великі інвестиції, і Росія отримала істотний прибуток зі своєї реінтеграції до світової економіки.
Але Росія не так давно поставилася до наших зусиль зі зневагою, починаючи з припинення своєї участі в Договорі про звичайні збройні сили до переслідування бізнесменів і віртуальних атак на сусідів. Тепер ще й Грузія.
Звичайно ж, Росія може й повинна мати інтереси в сусідніх країнах, але як і всі інші, вона повинна заслужити цей вплив. Насправді, ці країни не є якимсь «пострадянським простором», про який так часто згадує Путін. Розпад Радянського Союзу створив нову дійсність — суверенні, незалежні країни зі своїми власними правами та інтересами.
Росія також повинна роз’яснити свою позицію щодо застосування сили для вирішення суперечок. Дехто стверджує, що Росія не зробила нічого нового, що вже одного разу це зробило НАТО в Косово 1999 року. Але це порівняння не витримує серйозної перевірки.
Дії НАТО в Косово слідували за серйозними і систематичними порушеннями прав людини, які досягли кульмінаційної точки в етнічному чищенні в масштабі, який Європа не бачила з початку Другої світової війни. НАТО перейшла до дій лише після інтенсивних переговорів у Раді Безпеки ООН і рішучих спроб налагодити мирні переговори. Спеціальних уповноважених послали для того, щоб попередити тоді ще президента Югославії Слободана Мілошевича про наслідки його дій.
Нічого з цього не можна сказати стосовно застосування Росією сили в Грузії.
Подібним чином рішення про визнання незалежності Косово виникло лише після того, як Росія чітко дала зрозуміти, що вона накладе вето на угоду, запропоновану спеціальним уповноваженим Генерального секретаря ООН, колишнім фінським президентом Мартіі Ахтісаарі. І навіть після цього ми погодилися на подальші чотири місяці переговорів між ЄС, США та Росією, щоб гарантувати, що ми випробували всі можливі засоби в пошуках взаємоприйнятного компромісу.
На відміну від цього в Грузії Росія перейшла від підтримки територіальної цілісності до розколу країни протягом трьох тижнів, і для здійснення цього повністю поклалася на військову силу.
Тепер Росія має поставити собі запитання про відношення між короткостроковими військовими перемогами і довгостроковим економічним процвітанням. Конфлікт у Грузії спричинив різке падіння довіри інвесторів. Валютні запаси Росії скоротилися за один тиждень на $16 мільярдів, а вартість «Газпрому» впала на таку саму суму за один день. Страхові премії за ризик у Росії різко зросли.
Ізоляція Росії була б недоцільною, бо її міжнародна економічна інтеграція — це найкраща дисципліна для її політики. Більш того, ізоляція всього лише укріпила б почуття жертовності, яке живить фанатичний російський націоналізм, і поставила б під загрозу світові інтереси, направлені на те, щоб зупинити поширення ядерної зброї, впоратися зі зміною клімату або стабілізувати Афганістан.
Але міжнародне співтовариство не безпорадне. Європейцям потрібен російський газ, але «Газпрому» потрібні європейські ринки та інвестиції. Нашим підходом повинне бути твердоголове співробітництво. Це означає надання підтримки союзникам, зміну балансу в енергетичних відносинах із Росією, захист правил міжнародних організацій і поновлення спроб вирішити «невирішені конфлікти» не лише в Південній Осетії та Абхазії, але і в Придністров’ї та Нагірному Карабаху. Коріння кожного з них криється в давніх етнічних непорозуміннях, що посилюється економічною і політичною відсталістю.
Тут ключем є Україна з її вісьма мільйонами етнічних росіян, багато хто з яких живуть у Криму. Її міцні зв’язки з Росією безперечно знаходяться в інтересах обох країн. Але Україна також є європейською країною, що дає їй право подати заяву на членство в ЄС — прагнення, яке висловили керівники України. Перспектива й реальність членства в ЄС є силою стабільності, процвітання і демократії у всій Східній Європі. Як тільки Україна задовольнить критерії ЄС, її повинні прийняти як повноправного члена.
Відносини України з НАТО також не являють собою загрозу Росії. Зміцнення демократичних установ і незалежності України, що за цим піде, принесе користь Росії в довгостроковій перспективі.
Європа також повинна змінити баланс в енергетичних відносинах із Росією, вклавши інвестиції в зберігання газу, щоб впоратися з перебоями, різноманітивши поставки, і заснувавши правильно функціонуючий внутрішній ринок із великими взаємозв’язками між країнами. Ми також узагалі повинні скоротити нашу залежність від газу, забезпечивши раціональне використання енергії, вкладаючи інвестиції в уловлювання та утилізацію діоксиду вуглеводу і технологію зберігання вугілля, а також у джерела енергії, що відновлюються, та ядерну енергію.
Ми повинні переглянути свої відносини з Росією у всіх міжнародних організаціях. Я не приношу свої вибачення за те, що відхилив мимовільні заклики виключити Росію з Великої вісімки або розірвати відносини між Росією та ЄС або між Росією та НАТО. Але нам дійсно потрібно вивчити природу, глибину та широту відносин із Росією. І ми виконаємо свої зобов’язання перед існуючими членами НАТО і одночасно з цим будемо рішучі в тому, аби у Росії не було жодного права на вето щодо його розширення в майбутньому.
У цей час вибір зрозумілий. Ніхто не хоче нової холодної війни, але ми повинні чітко собі уявляти основи для тривалого миру.
Девід МІЛІБЕНД — міністр закордонних справ Великої Британії.
