У сучасному світі імідж це — все. І така аксіома повною мірою стосується не лише людей, компаній, але й держави. Усі країни світу докладають максимум зусиль і ресурсів для того, щоб бути привабливими і прогнозованими для всього світу. Яким у світі є імідж України, якою є зовнішня політика, яка значною мірою і формує імідж нашої держави? З такими запитаннями газета «День» звернулась до українських експертів, які представляють відповідно Схід і Захід, Південь і Північ, а також Центр України. Крім цього, своїми думками щодо іміджу і зовнішньої політики України поділилися російський і польський експерти.
Микола ПЕТРОВ, член наукової ради Московського центру Карнегі:
— Мені здається, досить суперечливий імідж України у світі пов'язаний із тим, що помаранчева революція істотно його змінила й породила якісь очікування, що частково збулися, частково ні. А подальший розвиток ситуації з українською внутрішньополітичною боротьбою, корупційними скандалами, соціально-політичною нестабільністю істотно позначилися на іміджі. І зараз, мені здається, це досить складне поєднання, з одного боку — відчуття, пов'язані ще з помаранчевою революцією й демократизацією України, а з іншого — з тим, що уряд, по суті справи, мало чим зараз відрізняється від того, який він мав у часи Президента Леоніда Кучми. До того ж цілий ряд конфліктів розглядаються як конфлікти й скандали, пов'язані з переділом власності між групами впливу, а не реалізацією якоїсь нової стратегії.
Мені здається, що зовнішня політика України є досить активною. Проблема в тому, що вона певною мірою є заручницею й дуже тісно пов'язана з внутрішньою політикою. Україна капіталізувала певну кількість нових переваг після помаранчевої революції, але загалом вона не може розвиватися у відриві від внутрішньої політики. Якщо за рік після помаранчевої революції ситуація була незрозумілою й характеризувалася політичною нестабільністю, підготовкою до виборів і різного роду суперечливими заявами й діями політиків, то зараз, коли ситуація, здається, більш стабілізувалася, виникає запитання, наскільки та зовнішня політика, яка була оголошена після помаранчевої революції й не втілювалася в життя тоді, зараз може бути збережена при істотній зміні політичного розкладу й іншому прем'єрі.
Якщо зважати на основних зовнішньополітичних партнерів України, то надалі українська зовнішня політика може бути досить різнобічною. З одного боку, вона досить активна, хоча не надто продуктивна у відносинах із Заходом, а з іншого, вона певним чином відіграє другорядну роль у відносинах з Росією, яка є найбільшим сусідом і партнером. Не зовсім зрозуміла українська зовнішня політика у відносинах з іншими сусідами України на пострадянському просторі. І не зовсім помітно, наскільки ця зовнішня політика активна й ініціативна, а не є просто реакцією на зовнішньополітичні кроки країн-партнерів.
Дмитро ТКАЧЕНКО, політолог (м. Донецьк):
— На мій погляд, за останні роки найбільшим іміджовим досягненням України була помаранчева революція 2004 року, яка посунула негативний штамп Чорнобиля у свідомості іноземців. Окрім цього, на користь іміджу України зіграли й вдалі політичні візити Президента Віктора Ющенка, і, звичайно ж, перемога Руслани на Евробаченні.
Однак, незважаючи на ці досягнення, загалом Україна за великим рахунком залишається білою плямою у свідомості більшості європейців й американців, не кажучи вже про жителів, наприклад Південної Азії або Мікронезії.
Україні не вистачає чітких позитивних образів, які повинні спрямовуватись ззовні й бути рисами її позитивного іміджу у світі. Наприклад, Росія добре реалізовує це завдання через кінематограф, який все більше виходить за пострадянський простір. Навіть Казахстан зумів якось представити свого «Кочовика». А Україна в цьому плані може поки відповісти тільки своїм поетичним кіно часів Довженка.
Якщо ж казати про зовнішньополітичні прагнення України, то єдиним вектором поки що так і залишається євроатлантична інтеграція, активна реалізація якої зараз знаходиться під величезним «антикризовокоаліційним» питанням після приходу Віктора Януковича на пост глави уряду.
При цьому, переважно зовнішня політика пасивна, і проявляється це як у недобудованому нафтопроводі Одеса — Броди — Гданськ, так і у відсутності остаточного рішення про входження України до Світової організації торгівлі, а також провальних газових угод з Росією впродовж цього року.
Сергій РЕУТА, теолог, (м. Луганськ):
— Зараз Україна в світі нагадує вічного підлітка, який до того ж є «важким» та інфальтильним у поведінці. У неї — перманентні проблеми, пов’язані то з подоланням постчорнобильського синдрому, то з періодом політичної та економічної нестабільності, масштабною корупцією, «майданною» ейфорією, безвідповідальністю еліти держави в питаннях вибору національного шляху. У той же час нас знають як країну, яка дала світові Миколу Гоголя, Тараса Шевченка, Івана Франка, Сержа Лифаря, Олександра Довженка. Сьогоднішню славу нашій Вітчизні примножують на світовій арені Андрій Шевченко та брати Клички, але все це, на мою думку, відбувається на побутовому рівні для західного обивателя. Дійсно, нинішньому становищу України приділяється особлива увага в країнах, які вважаються законодавцями світової політики. І це не випадково, адже за умов усе більше зростаючих імперських настроїв у Росії наша країна залишається форпостом демократії. Так, вона поки що ще перебуває в зародковому стані, певними силами робляться спроби повернення до режиму Кучми, але іншого вибору, ніж рухатися до затвердження європейських цінностей, у народу України просто немає! Новим урядом нині багато говориться про необхідність найшвидшої інтеграції України до ЄЕП, але все це лише красиві слова. Щодо держав колишнього Радянського Союзу Росія проводить політику, де ми бачимо суворе дотримання національних інтересів. Пропагандистська машина цієї колись могутньої світової держави сьогодні обслуговує інтереси правлячої еліти, представники якої давно вже облишили ідею заняття добродійністю на просторах СРСР. У російській зовнішній політиці можна почути риторику про згуртування пострадянських держав на основі відродження їхнього економічного потенціалу, що повинно підвищити конкурентоспроможність кожного з них окремо. Вважаю, що в цьому плані «безплатного сиру» не буде з одної простої причини — російська держава не володіє значними обсягами вільного капіталу, щоб звалити на свої плечі ще й проблеми тієї ж Білорусі чи України. Практика показує, що інвестиції з Російської Федерації прийшли лише на «ласі» українські підприємства, а недостатньо рентабельні залишилися на балансі нашої держави, якій дуже непросто вирішувати їхнi незліченні проблеми. Такі закони ринку, їх не можна ігнорувати, бо ми давно перебуваємо в умовах світової глобалізації, де немає місця ідеологічним вигадкам. Тому зовнішня політика України на даному етапі розвитку нашої країни має бути багатовекторною, але зваженою, орієнтованою на суворе дотримання та втілення в життя національних інтересів. Багато українців розуміють, що належної уваги не приділяється розвитку партнерських стосунків і розширенню сфери економічного співробiтництва України з країнами Азії. Це істотна хиба, якщо не вирішувати державних завдань з урахуванням Китаю, що стрімко розвивається. Але, все ж таки, я глибоко переконаний: багато що в зовнішній політиці нашої країни робиться вірно, і з урахуванням національних інтересів держави. Просто сьогодні в України обмежене поле для маневру, що зумовлено внутрішньою нестабільністю. Я впевнений, що навіть Янукович тверезо оцінює нинішню ситуацію — робити ставку в зовнішній політиці виключно на Росію не можна, вона сама не зовсім ще усвідомила власне місце на світовій арені. Втративши роль наддержави, її керівники часто використовують силові важелі впливу. Як тут не пригадати події з газовим вентилем для Європи на початку поточного року і плани Путіна щодо створення газового консорціуму, який стане прообразом ОПЕК? Україна — суверенна держава, і лише її керівництво (на підставі волевиявлення народу) має право визначати сучасний зовнішньополітичний курс. І тут недоречні ігрища деяких політиків, які беруть до уваги лише одномоментні власні вигоди. Цю важливу істину сьогодні потрібно зрозуміти всім — від прем’єра до мешканця глибинки. Ігнорування інтересів України на міжнародному напрямi з боку самої еліти може дуже скоро обернутися для народу непередбачуваними наслідками.
Олег ЄМЕЦЬ, доктор фізико-математичних наук, професор, завідувач кафедри математичного моделювання та соціальної інформатики Полтавського університету споживчої кооперації України:
— Який, на мою думку, зовнішньополітичний імідж України, як вона сприймається в світі? Її мало знають і майже не відрізняють від слаборозвинених країн. Однією з перших наших великих помилок була відмова від володіння ядерною зброєю. Гадаю, що тепер багато хто усвідомив це і шкодує, що було здійснено такий «пацифістський крок». У світі, де всі озброюються і де навіть малі країни прагнуть мати атомну бомбу, рішення тогочасних українських лідерів виглядає малодушним... У той же час, оцінювати слабкість нашої політики за тим фактом, що Україну вже 13 років ніяк «не беруть» до світової організації торгівлі було б також неправильним. Китай «не беруть» уже 15 років. Ну то й що? Чи відповідає теперішній зовнішньополітичний курс потребам країни? На словах усе начебто правильно в Києві говорять. Але насправді ми (прості люди) не уявляємо, що приховано за «добрими намірами». Дії влади непрозорі, складається враження, що інтереси української держави досить часто ігноруються. Чому так? Хто з «наших» зацікавлений наші ж політичні пріоритети так кволо відстоювати? Хоч раз би побачити в пресі тексти тих угод, які ми (тобто, не ми, а політики в Києві) підписували з Росією щодо «газового питання»! Тоді вже можна було б і судити, що власне відбувається між нашими двома великими країнами... Виключно емпірично доходиш до висновку, що результати переговорів для нас збиткові. Кожного року змінюється (у бік дорожчання) ціна на газ, а ціна транзиту газу через нашу територію залишається колишньою — і вже на цьому ми втрачаємо колосальні гроші! З виступу преси та інших ЗМІ можна зробити висновок, що на різниці стабільної ціни транзиту та роздутої ціни на газ Росія «нагріла» Україну лише за рік всього так... мільярди на два.
Юрій ДІДЕНКО, народний депутат України четвертого скликання, голова правління Всеукраїнського благодійного фонду «Дітям України» (м. Миколаїв):
— Після помаранчевої революції 2004 року імідж України в світі значно покращився. Навіть, незважаючи на деякі неуспіхи «помаранчевої» команди, він сьогодні залишається високим. Як рівноправного партнера сприймають Україну сьогодні багато впливових держав світу й навіть Росія. Наша держава виборює, як й інші країни, своє місце в світі. Вона намагається посісти саме те місце, яке могла б і на яке заслуговує. Успіхи в цьому могли б бути кращими, якби в середині держави серед представників різних гілок влади не було б діаметрально протилежних думок. Зовнішня політика України, безперечно, відповідає інтересам держави. Без сумніву, в цьому велика заслуга міністра закордонних справ України Бориса Тарасюка. Він зумів вирівняти вiдносини з багатьма країнами. Ці країни сьогодні поважно ставляться до нашої України. На мою думку, зовнішня політика України сьогодні, як ніколи, відповідає стратегічним інтересам держави. Це — незаперечний факт. Зовнішня політика спрямована на вирішення стратегічних цілей й забезпечення стабільності в Україні. Після перемоги помаранчевої революції зовнішня політика України проводиться активно. І керівництво держави, і міністерство закордонних справ мають активні позиції в цьому напрямi, незважаючи на будь-які складнощі, що сьогодні, на превеликий жаль, виникають.
Ігор КОЗУБ, заступник керівника обласної організації Української народної партії, підприємець, меценат (м. Кіровоград):
— Жити сьогодні в Україні — то є знаковою подією для багатьох... Протягом кількох років історія України значно перемінилася. Й міняється вона на наших з вами очах. Хто розуміє, той з розумом і мудрістю ставиться до подій, що відбуваються. Мене дуже тішить, що останнім часом люди помінялися у ставленні один до одного, у внутрішньому дусі. Початок цьому був закладений на Майдані, під час помаранчевої революції. Я тоді відчув дуже сильну єдність серед молоді (і незважаючи на кольори). Молодь зрозуміла, що за нею майбутнє, що в її руках можлива зміна курсу України. На позицію, яким курсом йти Україні, серед населення та політиків, звісно, існує чимало думок. Є різні бачення, кардинально відмінні, але люди усвідомлюють себе українцями. Хоча є багато таких, які так і не зрозуміли, чому підтасовували результати на президентських виборах у Кіровограді, коли на всю країну та світ ми відзначилися як «100 й округ». А все завдяки свідомій позиції, в першу чергу, молоді. І всіх представників української інтелігенції, духовності, бізнесу. Після явища «Помаранчева революція», Україна у світовому вимірі досить сильно зміцнилася. Про це говорять статті міжнародних ЗМІ, про це ми можемо судити як зустрічають та реагують дипломати на зарубiжнi візити Президента Ющенка. Чого тільки варта відміна поправок Джексона—Венніка щодо нашої країни, які не розглядалися Сенатом США ще з радянських часів? Це є позитив у розвитку держави, у зовнішньополітичному курсі. Правда, існують питання з боку західних дипломатів і політиків. У Верховній Раді місяцями приймаються 13 законопроектів, необхідних для вступу в СОТ. Також викликає запитання твердження прем’єр-міністра Віктора Януковича щодо неготовності України вступити в НАТО. Існує невизначеність серед населення щодо того куди ми прийдемо з такими розбіжностями між керівниками держави? Так, нам досить мало давали інформації про НАТО, бо урядовці не зацікавлені в тому. Сьогодні це виправляється. Лише в Кіровограді проводиться по кілька акцій кожного місяця для ознайомлення населення: круглі столи, передачі на телебаченні, розмови зі студентами у ВНЗ міста. Українці мають знати майбутню долю держави, знаючи загальне поняття в позитивному і негативному вимірі. НАТО Україні потрібне як військово-політичний альянс різних держав. Приналежність до нього може засвідчити про безпеку нашої країни.
Володимир ПРИТУЛА, політолог (Крим):
— Звичайно Україну в світі уже знають, однак ще мало і не завжди правильно. Можна сказати, що вирішального і якісного прориву України в світову політику ще не відбулося. Для цього є як об’єктивні, так і суб’єктивні причини. Ті держави, я маю на увазі, насамперед, Росію та СРСР, які колись володіли нашою територією, на міжнародній арені дбали передовсім про свій імідж, а не про наш. Тому й досі в ресторанах Франції можна зустріти «русскіє» національні блюда — вареники, борщ тощо. Більше того, багатьох наших митців, художників, письменників, архітекторів, вчених як і раніше називають «русскімі». Звичайно, світові так зручніше і зрозуміліше, однак це свідчить, що наша зовнішня політика ще відстає від потреб часу. До помаранчевої революції наша зовнішня політика була пасивною. І зрозуміло чому. В часи касетного скандалу по ній було зроблено нищівного удару, після якого важко було оговтатись. Однак помаранчева революція створила унікальний шанс для прориву, яким Україна скористалася не сповна, не дивлячись на багаточисельні візити. Просто наші політики чомусь вважали, що на міжнародній арені можна взяти кількістю, а це була помилка. Світ давно вже оцінює явища за їх якісними характеристиками. Під час другої каденції міністра Тарасюка зовнішня політика стала активнішою, ніж раніше, однак страшенний зовнішній тиск на Україну і на міністра зовнішніх зносин зокрема, неоднозначна зовнішня позиція уряду Януковича та інші чинники, на жаль, призвели до спаду нашої зовнішньої активності та ще до одного зниження якості нашої міжнародної присутності. Слід сказати, що внутрішні протиріччя, суперечки між президентом та урядом, довготривала «партійна каша», високий рівень корупції тощо формують у світі не кращий імідж для України. Тому ми маємо мати якісну концепцію формування міжнародного іміджу України, яка повинна коригуватися з внутрішньої політикою, під яку б виділялася достатня кількість коштів, перш за все для того, щоб країна зайняла гідне місце в світі. Насправді я згоден з твердженням українського бізнесмена Віктора Пінчука про те, що Україна значно краща країна, ніж про неї думають у світі. Насправді Україна — це велика за масштабами території та населення європейська країна, і ми маємо стати між інших саме в такій якості. Думаю, що метою концепції міжнародної політики та формування міжнародного іміджу має бути активна та інтенсивна підготовка до успішного вступу України до НАТО та європейської спільноти. Лише в такій якості Україна стане адекватною сама собі та своїм масштабам.
Олександр ОЛІЙНИК, асистент кафедри політології та соціології Кам’янець-Подільського державного університету:
— Протягом усієї історії українського державотворення зовнішньополітична діяльність займала чи не найважливіше місце серед загальнонаціональних зусиль для здобуття незалежності. Проголосивши незалежність, Україна отримала унікальний шанс для розбудови на власний розсуд усього зовнішньополітичного механізму. Українські дипломати доклали значних зусиль для того, щоб Україну почали сприймати як серйозного та активного гравця на міжнародній арені. Проте зовнішня політика не може бути високоефективною без значних досягнень у внутрішній політиці. Внутрішньополітичні кризи й економічна нестабільність не сприяли створенню позитивного іміджу нашої держави на міжнародній арені. Незважаючи на всі зусилля дипломатів, Україні так і не вдалося повністю відійти від репутації «буферної» країни, країни «сірої» зони або «країни з втраченими можливостями». Відсутність загальнонаціональної ідеї, навколо якої могли б згуртуватися всі українці, перспективної дострокової стратегії загальнодержавного розвитку, розмитість соціальних стандартів, хаотичність у визначенні економічних пріоритетів призводить до послаблення зовнішньополітичних позицій нашої держави. Україна не може остаточно визначити коло своїх національних інтересів, розробити стратегію та тактику досягнення зовнішньополітичних завдань. Стратегічні завдання української дипломатії мають бути прозорими та зрозумілими для пересічного українця. До України, яка займає надзвичайно вигідне геополітичне становище, через внутрішньополітичну неврегульованість конституційних процесів, поступово охолоджується зовнішньополітична зацікавленість закордонних партнерів. Це може призвести до того, що Захід і Схід втратять інтерес до України як до важливого зовнішньополітичного актора. Україна може перетворитися з активного суб’єкта міжнародних відносин на об’єкт зовнішньополітичних зусиль великих геополітичних надпотуг. Проте, незважаючи на всі проблемні моменти, зовнішньополітична діяльність стала однією з найефективніших сфер державного будівництва України.
Олександр ЗАГЛАДА, завідувач кафедри філософії, політології та історії Державного агроекологічного університету (м. Житомир):
— Аксіома: якщо є сильна внутрішня політика, то зовнішня теж буде потужною. Тобто внутрішня політика визначає зовнішню на міжнародній арені. Якщо перша слабка, то немає чого надіятися, що будуть серйозні успіхи на закордонному напрямку. Хоча можуть бути відхилення в той чи інший бік. Якщо оцінювати нашу сьогоднішню зовнішню політику, то вона посередня. Вона не є провальною, але не є успішною. Бо є як і здобутки, так і політичні проколи. Якщо б вона була успішною, то ми б давно були у СОТ, бо, починаючи з 90-х років минулого століття, мали реальні шанси і перспективи на це, і відповідний потенціал. Також давно б могли інтегруватися в європейські і євроатлантичні структури. Більше того, згадаймо, років 5—6 назад говорили, що Україна за 2-3 роки буде у НАТО. А сьогодні що кажуть? Відкладемо на невизначений термін. Ми вочевидь непослідовно виписали в Конституції модель влади і тому маємо кадрові проблеми. Нинішні дії прем’єр-міністра на зовнішньополітичному напрямку нагадують човен або, як колись писав Володимир Ленін — крок уперед, два кроки назад. Україна балансує і хоче схитрувати з усіма, а в принципі обманює сама себе. Хоче сподобатись і США, і Західній Європі, а з іншого боку хоче догоджати Росії. Думаю, що імідж України залежить від того, наскільки країна буде економічно розвиненою державою, культурною у цьому сенсі, наскільки послідовними будуть її позиції. Бо хто захоче мати справу з державою, яка не виконує того, за що взялась? Яка заявляє в один день про одну позицію, а в інший її відкидає. Якщо говорити за нашу країну в цілому, то за рівнем освіти, кількістю освічених людей вона у світі має достатньо пристойне місце і відповідний імідж. Але у тридцятці країн, які мають провідні позиції у цьому вимірі, тільки Україна є бідною країною. Якщо ж узяти інтегрований показник, то наша держава може займати десь 60-те місце за загальним індексом суспільного життя, куди входять також і рівень освіти, медицини, культури, розмір доходів громадян тощо. Зараз є деякі оптимістичні сподівання, але є підстави і для песимізму. Якщо ми за доброї волі і розумного керівництва зуміємо раціонально використати наш потенціал, то через 5—7 років зможемо вирватись до розряду середньостатистичних європейських країн.
Григорій НЕМИРЯ, директор Центру європейських та міжнародних досліджень:
— Імідж України це — європейська країна, яка зараз відкривається світу. Що стосується зовнішньої політики, це — політика, яка спрямована на наближення до Європейського Союзу і на те, що Україна стане частиною європейського континенту не лише культурно та історично, а й політично і економічно.
Анна ГУРСЬКА, Інститут східних досліджень (м. Варшава):
— Після високого зацікавлення українськими справами, яку ми могли спостерігати після помаранчевої революції, можна тепер сказати, що нинi таке зацікавлення трохи менше. Це пов’язано не з подіями в Україні, а з тим, що відбувається в Європейському Союзі. Слід зауважити, що на рівні політиків і експертів на Україну дивляться як на державу, що зробила найбільше на шляху до демократичної системи влади. Але яка ще не досягла такого рівня політичної зрілості, яка може характеризувати її як повністю демократичну державу. З одного боку, відбулися дуже демократичні вибори. Тут не можна робити закидів, що це відбувалося не так як у демократичних країнах світу. З другого боку, ми спостерігаємо за корупцією на достатньо високому рівні, проблеми з формуванням органів державної влади. Після цього бачимо, що відбувається досить таки виразна суперечка за повноваження між Президентом і прем’єр-міністром. Існують незавершені деякі процеси перебудови політичної системи. Тому я підкреслюю, що не всі моменти ще дозріли, щоб все проходило нормально. Що стосується зовнішньої політики, експерти трошки побоюються того, що з одного боку, конституційно за Президентом зберігаються повноваження керівництва зовнішньою політикою. Але за умови важкого співіснування голови держави і голови уряду, навіть якби Президент активно намагався керувати зовнішньою політикою, Україна буде мати проблеми з реалізацією завдань зовнішньої політики на рівні внутрішньої, яка відноситься до компетенції Кабінету Міністрів. Для багатьох, хто не досить уважно і детально дивиться на Україну, існує певна невизначеність щодо того, хто відповідає за зовнішню політику України. Президент, який останнім часом не дуже активний на зовнішній арені, чи прем’єр-міністр, який під час своїх закордонних поїздок оголошує поважні гасла і рішення. Тобто за кордоном нечітко зрозуміло, на кого слід орієнтуватися партнерам України. Чим далi від України, тим більшою може бути ця проблема. У Польщі ми добре знаємо, хто за що відповідає. Можуть бути проблеми із реалізацією деяких зовнішньополітичних завдань, які реалізуються на внутрішньому рівні. Прикладом цього є гальмування урядом ухвалення низки законів, які необхідні для вступу до СОТ. Тому Президент може сто раз сказати, що Україна вступить до СОТ до кінця року. Але доки немає підтримки коаліції у парламенті, неможливо реалізувати навіть таку мету, яку практично всі поділяють. А чим далi від України, тим більше нерозуміння щодо того, хто керує українською зовнішньою політикою. І якщо це сьогодні так сприймається то, що буде далі? Чи ці повноваження підуть на прем’єр-міністра чи будуть у Президента інструменти, щоб цю політику реалізувати? Так що є чимало запитань.
