Вихідний день для миротворця в умовах Іраку — поняття відносне. Напередодні підрозділ, яким командує майор Олександр Миронюк, отримав невідкладне завдання. З достовірних джерел стало відомо, що на колишніх складах ракетно-артилерійського озброєння, що розташовані неподалік від міста Ен-Нуманія, нечисті на руку підрядники збувають боєприпаси. Бригада контрактників, яким довірили розбирання та демонтаж ангарів і сховищ, складує залишки великокаліберних артилерійських снарядів, мінометних мін і... продає їх бойовикам. Ті на гроші не скупляться і відвалюють по 15 тисяч іракських динарів (близько $10) за штуку. «Така арифметика фугасної війни, — констатує командир розвідувальної роти Олександр Миронюк. — Десять снарядів = десять фугасів = десять нападів на колони коаліційних сил».
На блок-посту до нашої колони приєднуються фахівці інженерної справи, і ми висуваємося на захід від Аль-Кута. Ранкова свіжість, яскрава зелень чагарників, які ще не встигли вигоріти, іракці, що пасуть корів та баранів. Мирна країна, ніякого натяку на небезпеку.
РАПТОВА ПЕРЕВІРКА
Поява українських військових застигла контрактників-арабів зненацька. Зібравшись всією бригадою, іракці починають пояснювати, як їм тут страшно: ночами злі алі-баби (злочинці) змушують їх продавати бандитам зібраний метал. Хвилин через 20 невідомо звідкіля з’являється їхній начальник. Він розганяє балакучих земляків по робочих місцях і заявляє, що проблем ніяких не було і немає. Його люди, десять чоловік, здійснюють таку охорону, що і Хусейн би їм позаздрив.
Діючи за принципом «довіряй, але перевіряй», майор Миронюк відправляє по периметру два БТРи, а сапери приступають до обстеження території. У наших фахівців, напевно, нюх на вибухівку. Через півгодини вони знаходять один зі «схронів» iз 160- мм мінометними мінами радянського виробництва. «Первісна тактика, коли боєприпаси знищували шляхом підриву в місцях збереження, себе не виправдала, — говорить начальник групи координації і контролю розмінування майор Сергій Черняк. — Велика частина снарядів здетоновувала, а інша просто розліталася по території арсеналу. Усе, що лежало на поверхні, ми за два місяці зібрали. Зараз іракці проводять земляні роботи, і все рівно щось знаходять. Вочевидь, прийдеться навідуватися сюди частіше. Як не крути, що-небудь у місцевої землі таки знайдеш».
Так, «по дрібницях», інженери нашкрябали ще цілий «УРАЛ» боєприпасів. Через перекладача ротний припиняє всі роботи і відправляє іракців-контрактників за межі бази. Завершивши 15-кілометрову пробіжку навколо арсеналу, повертається і дозор прапорщика Віктора Миколенка. «Сторонніх не виявлено, можна підривати», — доповідає командир взводу.
ПОПУТНЕ ТРЕНУВАННЯ
Будь-який виїзд командир розвідроти використовує для тренування своїх підлеглих. Поки працюють сапери, взвод відпрацьовує ввідні — веде розвідку місцевості, займає оборону та вражає зосередженим вогнем визначені цілі. Миронюк не втручається в дії молодших командирів, враховуючи те, що в справжньому бою їм доведеться самостійно приймати рішення. Тільки зрідка він підправляє дії відділень.
Iз подивом зауважую, що радіостанція командира мовчить, як убита. «Шум в ефірі, проблеми в дорозі», — відповідають розвідники. Їхні дії давно відпрацьовані й доведені до автоматизму. «Вдома, в Україні, нас так ганяли, — говорить заступник командира взводу старшина Володимир Федорченко, — виявилось, правильно. Тут вчитися нема коли».
Коли сапери завершили роботу і останній iз арабів залишив територію арсеналу, розвідники приступили до вогневого етапу своєї підготовки. За «жертву» — залізна ферма одного з ангарів. Натуральна мішень — реальні відчуття. Чітко чутно розриви, метал від влучення бронебійних патронів скрегоче і спалахує нібито від електрозварювання.
Сонце припікає нещадно. Броня як сковорідка, не підстелиш, не поїдеш. Але зверху все рівно комфортніше. Адже порохові гази і дими просто виїдають очі в «салоні» БТР. Яка там фільтрація, коли ні вітерцю! Водій теж повинен бути впевнений у своїй машині. Фігурне маневрування, своєчасний ремонт — половина справи. «Вісімдесятка» БТР повинна долати різні перешкоди. Ось, наприклад, невеличкий глиняний паркан закинутої будівлі. Досвідчений водій Володимир Козак обережно пробує його на міцність. З першої спроби зрушити паркан не виходить. Тоді він за наказом командира розганяє свій БТР і таранить 1,5-метрову стіну з ходу. «Вийшло!» — радісно вигукує солдат. Неприступна на перший погляд стіна виявилася легко переборною. «Зруйновано й інший — психологічний бар’єр. У водія тепер немає страху перед такими перешкодами», — говорить Миронюк.
У розвідників, як і в багатьох інших фахівців, є свої професійні таємниці. Навіть звичайний на вигляд бінокль командир роти вчить тримати правильно — ніжно і непохитно. Я вже не кажу про орієнтири, визначення дальності, організацію системи вогню. Такою дивиною, як GPS (прибор для визначення координат), у розвідувальній роті вміє користатися кожен солдат, а в сержанта прилад постійно із собою. Річ, без сумніву, корисна, навіть в абсолютно незнайомій місцевості почуваєш себе впевнено. Заблукати з нею неможливо, якщо, звичайно, вмієш нею користуватися. Пам’ятаю, як одного разу, наприклад, технічно оснащені американці блукали нашим аеродромом, шукаючи свій табір.
Майор Миронюк проводить невеликий лікнеп. У масштабі 200 метрів я бачу буквально кожен свій крок. Біля якогось містечка у далекому Іракові можна визначити свої координати з точністю до 30 метрів. Хіба це не фантастика? А якщо пробити всі контрольні точки майбутнього маршруту, то сміло можна їхати iз закритими очима. Я здивований не тому, що ніколи не бачив GPS, а тому, що солдати так вільно володіють ним. В Україні, на жаль, ще не кожен офіцер зможе пояснити, що це таке.
Є ПОРЯДОК, БУДЕ І МАЙБУТНЕ
Завершивши знищення знайдених боєприпасів, ми залишаємо склади.
— Це лише мала частина роботи, — зауважує командир роти. — По всьому Іракові десятки і сотні складів. А скільки боєприпасів зберігається в так званих тимчасових польових укріпленнях, створених Хусейном на період ведення бойових дій?
Начальник охорони Халід Джавад проводжає нас із почестями. Він клятвено обіцяє, що жоден бандит на територію складів більше не проникне. «Обов’язково перевіримо», — завіряє український офіцер.
Розвідники працюють в інтересах усієї бригади. Вони оцінюють стан дорожнього полотна, інтенсивність автомобільного потоку, помічають будь-які зміни навкруги, ставлення населення тощо. Від їхнього ока не промайнуть такі дрібниці, як наявність чи відсутність листівок з портретами Аль-Садра.
Мене дивує інше. Помітно, у порівнянні з минулим роком, збільшилася кількість сільськогосподарської техніки. На дорогах і полях якісь сіялки, віялки, гурчать трактори і пихкають комбайни. Один iз них, з гордим написом «Ростсельмаш», не поспішаючи повзе нам назустріч. Не доїжджаючи Ен-Нуманії, голосами нагодованої худоби бекає та мукає величезний східний базар. Раніш отут кучкувались десятки продавців, сьогодні юрбляться вже сотні. Виходить, є попит на товар, є гроші у народу.
Як гриби після дощу, біля населених пунктів ростуть цегельні заводики. Як мінімум, два-три цехи приютилися на окраїні кожного васітського села. Засукавши штанини, роботяги ретельно місять ногами глину із соломою. Вони закладають масу в спеціальні форми і сушать цеглини на сонці. Ряди кубиків активно розкуповуються. Виявляється, будується народ, обживається і вірить у спокійне майбутнє.
Вірить в це разом із своїми підлеглими і Олександр Миронюк. Але поки у наших розвідників інше завдання — виявляти потенційну загрозу і забезпечувати той самий порядок.
