Сьогодні, 6-го жовтня, виповнюється 65 років правозахиснику, філософу, драматургу, Президенту Чеської Республіки Вацлаву Гавелу, одній з з найпомітніших постатей другої половини ХХ століття. Саме з його особою пов’язані зміни в політичному мисленні в Європі кінця 80-х — початку 90-х рр. Президента Чехії важко назвати політиком у традиційному розумінні, його політичні погляди неможливо аналізувати у відриві від духовних принципів, оскільки духовність, мораль та політика для Гавела нерозривно пов’язані між собою. Багато його східноєвропейських колег не витримали політичних випробувань і зійшли з політичної сцени. А Гавел вже 12 років гідно представляє Чехію в світі. Такому політичному довголіттю в демократичній країні можна лише позаздрити.
За конституцією Чехії президент має обмежені повноваження (затвердження суддів, присудження державних нагород, представницькі функції тощо). Проте авторитет Гавела не лише в Чехії, але й у Європі та світі ґрунтується саме на його беззаперечній репутації. Коли в 1996 році вибухнув скандал навколо тодішнього прем’єра Вацлава Клауса, Гавел закликав його подати у відставку і той змушений це зробити, хоча формально міг би цього й не робити. Минулого року Гавел став на бік журналістів чеського громадського телебачення у їх конфлікті з телечиновниками, заявивши, що в 1948 році комуністи теж діяли згідно із буквою закону, але в суперечності з його духом. В результаті чиновники, парламент і журналісти почали шукати цивілізованих шляхів виходу із ситуації, і в короткий термін конфлікт було залагоджено.
Рейтинг Гавела в Чехії протягом багатьох років тримається на рівні 60 — 70%, й нікому навіть на думку не спаде звинуватити його в якихось фінансових зловживаннях чи інших незаконних вчинках. Це б щонайменше суперечило його внутрішнім принципам, яких він чітко дотримується все життя, в це б просто ніхто б не повірив, не кажучи вже про те, що політична та юридична системи, що склалися в Чехії, досить швидко б поставили все на свої місця.
Вацлав Гавел народився 6 жовтня 1936 р. в Празі в родині заможного підприємця-будівельника. Пізніше Гавел в одному з листів із в’язниці до дружини Ольги напише: «…як у «панського синка» в дитинстві… у мене було привілейоване становище, я користувався різними перевагами… вдома я був оточений більшою турботою, причому в ній брали участь особи, які мали, здебільшого, так званий нижчий соціальний статус. Але соціальний бар’єр, яким я був відділений від решти дітей і від тих дорослих, з якими мені доводилось стикатися, не лише не створював у мені якесь відчуття вищості, а якраз навпаки: був для мене перешкодою, несправедливістю і постійним джерелом відчуття меншовартості: я був поставлений у становище, яке виокремлювало мене, ізолювало невидимою стіною, відчужувало від людей, зумовлювало недовіру світу щодо мене... в мене було неясне відчуття якоїсь змови щодо мене, яка старанно приховувалась і до того ж я відчував, що вона є обґрунтованою: чому я маю мати чогось більше, ніж хтось інший? Діти до цих речей навдивовиж вразливі і чутливі (я пригадую випадки, коли мені доводилось навіть зубами й нігтями боротися за скасування якогось невеликого привілею — причому я не міг пояснити чому це для мене так важливо). Думаю, що саме завдяки цьому ранньому досвіду у мене є досить тонке відчуття різних виявів соціальної нерівності і розвинутий спротив різним видам привілеїв взагалі…».
Комуністична влада від самого початку не дуже церемонилась із «панським синком». Гавелу чинилися перепони в здобутті гуманітарної освіти, він був змушений певний час працювати лаборантом у хімічній лабораторії. Після військової служби працює в театрі «На забрадлі» (де познайомився із своєю першою дружиною — Ольгою) спочатку сценічним робітником, поступово стає провідним драматургом. Наприкінці 60-х заочно закінчує театральний факультет Академії мистецтв. Проте життєві труднощі лише загартували його: «… за своєї молодості мені нічого не діставалося задарма; те, що для інших було звичайною справою, мені доводилось досить важко виборювати (наприклад освіту)… Моє буржуазне походження, все життя створювало мені лише перепони (інша справа, що ці перепони, зрештою, виявились для мене дуже корисними), навіть тоді, коли я сам проти всього буржуазного навколо себе, енергійно внутрішньо повставав…».
Після придушення в 1968 році «Празької весни» почався болісний і ганебний період «нормалізації» з репресіями проти інакодумців. Гавел став одним із зачинателів руху опору дисидентів-інтелектуалів проти придушення демократичних свобод. З 1969 р. його постійно переслідують за «підривну, антидержавну діяльність». В 1972 р. він через західні ЗМІ опублікував петицію на захист політичних в’язнів. У січні 1977 р. група дисидентів-інтелектуалів (П.Угл, Ї.Дінстбір, В.Гавел, Л.Вацулік, Я.Паточка та інші) підписала й опублікувала «Хартію-77», що стала своєрідним «символом віри» всього дисидентського руху. В квітні 1979 р. Гавел, разом із дружиною Ольгою і ще кількома дисидентами, заснував «Комітет несправедливо переслідуваних». Усі вони повністю усвідомлювали, на що йшли, і хотіли просто довести світу, що розмови влади про демократію і свободу слова є пустопорожнім звуком. Невдовзі всіх членів цього комітету було заарештовано і звинувачено в «підриві держави через розповсюдження наклепницьких матеріалів про соціалістичний лад». За вироками суду «підписанти» дістали від 2 до 5 років ув’язнення. Гавела було засуджено до 4,5 років.
У в’язниці для Гавела набуває ще більшої ваги все, що робить людину людиною не в біологічному, а в соціальному сенсі – ув’язнення є не так трагедією, як жорстокою необхідністю і важливою школою для наступного життя. Він переводить тему свободи і не-свободи з матеріальної площини в духовну. Свободу він починає сприймати «… менш дошкульно у фізичному плані, і більше духовно… як приховану сукупність параметрів життя, мірило і безмежність його сенсу...». Внутрішній опір стає для нього джерелом збереження свого «я». Причому з листів перед нами не завжди постає сильний і впевнений в собі образ героя свого часу. Постійні сумніви є для нього джерелом життєвої енергії й натхнення. Самооцінки Гавела часто вражають своєю об’єктивністю, а подекуди й нещадністю. Він не схильний перебільшувати своїх страждань і вимагати до себе якоїсь підвищеної уваги, а лише хоче відчувати себе в центрі подій, потрібним для рідних людей навіть у в’язниці. Для Гавела-екзистенціаліста всі цінності набувають своєї справжньої ваги лише в екстремальних життєвих ситуаціях.
Власне, випробування великою політикою теж можна віднести до ектремальних ситуацій, і більшість чехів схильні вважати, що Гавел пройшов це випробування з честю. Жоден з сучасних чеських політиків не може зрівнятися з Гавелом за рейтингами довіри — при тому, що час від часу в суспільстві виникало й неоднозначне ставлення до його приватного життя, до його рішень (наприклад, стосовно підтримки операції НАТО в Югославії).
Приватне життя лідера в демократичному суспільстві — завжди на видноті. Тим більше, що й обидві дружини Гавела — Ольга та Дагмар — завжди були активними особистостями.
Після обрання Гавела у 1989 р. президентом Ольга Гавлова заснувала благодійний «Комітет доброї волі» для допомоги інвалідам і людям із порушеннями психіки, проблеми яких замовчувалися комуністичним режимом. За діяльність цього комітету її в 1991 р. було проголошено «Жінкою року»; а за допомогу дітям 1995 року – присуджено дитячу премію «Баронеси з країни всіх Часів» (присуджується в Голландії). Своєю діяльністю дружина президента набула великого авторитету серед пересічних чехів. Коли її не стало (27 січня 1996 р. у віці 63 років від раку) до Празького Граду – офіційної резиденції президента Чехії – вишикувалися багатогодинні черги, щоб вшанувати пам’ять О.Гавлової. За словами самого Гавела, Ольга була для нього «незамінною життєвою опорою».
Другий шлюб Гавела викликав у чеському суспільстві чимало дошкульних коментарів. Одним не подобалось, що Гавел одружився вдруге дуже швидко (1997 р.). Іншим — сама особа дружини і велика різниця у віці (17 років). Дагмар Вескрнова була актрисою в театрі «На забрадлі», де сам Гавел пропрацював багато років. Вона добре знала подружжя Гавелів і навіть перебувала в приятельських стосунках з Ольгою. Але недоброзичливці не вгамовувались довго. Навіть трохи похитнувся рейтинг Гавела (50 — 60 %, замість звичних 70 — 80%). Проте час все розставив по своїх місцях. Нічого не змінилось як у характері й поведінці самого Гавела, так і в діяльності «першої жінки» Чехії. Дагмар підтримує різноманітні благодійні організації, культурні заходи тощо. Вона регулярно з’являється разом із чоловіком на театральних виставах, в опері тощо. А віднедавна, лише після його наполягань, продовжила акторську кар’єру. Гавел завжди поважав свободу вибору іншого. Шкода що не всі чехи толерантно поставились до свободи вибору самого Гавела.
Ще в 1987 році Вацлав Гавел написав: «…потрібно саме тут і зараз, завжди і всюди робити так, щоб конкретні обставини змінювались на краще: щоб було більше свободи, поваги до людської гідності, щоб краще функціонувала економіка, менше шкоди завдавалося нашій планеті, щоб до влади приходили розумніші політики, щоб правду можна було говорити вголос і щоб люди, чуючи цю правду, не впадали б від неї у відчай, а навпаки, зробили б її основою своєї практичної діяльності». Краще не скажеш, саме тому ця фраза залишається актуальною й досі.
