Недавно, скромно відсвяткувавши свій ювілей, Василь Володимирович Биков
непомітно для державних ЗМІ залишив батьківщину без помпезних жестів і
політичних заяв. На вокзалі його проводжали тільки найближчі — письменник
попросив журналістів і політиків не робити шоу з його особистої драми.
Разом із тим Биков, котрий останнім часом цурається преси й публічних висловлювань,
не приховував, що втомився від тиску офіційної влади, від безадресних телефонних
погроз, від страху за своїх близьких.
Письменник не просив політичного притулку, не змінював громадянство,
проте, визначаючи термін своєї духовної еміграції так, мабуть, можна назвати
його статус, із високою вірогідністю припускає, що за нинішньої влади він
не повернеться до країни. Ймовірно, найбільше Бикова надломило не те, що
його викреслювали з планів державних видавництв чи принижували в офіційній
пресі — повіривши в ідеали демократії початку 90-х, у національне відродження,
письменнику було боляче бачити, що відбувається на батьківщині, яка реставрує
радянський соціалізм торжествуючої більшості.
Перше оповідання, надіслане в опозиційну газету «Народная воля» — Усатий,
охороняючи амбар, навчає Хвостатого поїдати своїх побратимів-гризунів,
— навіяне явно не першими гельсінськими враженнями.
Водночас із публікацією оповідання в усіх державних газетах несподівано
надрукували стенограму зустрічі Олександра Лукашенка з членами спілки письменників,
яка пройшла понад місяць тому. Президент відреагував на докір письменників
у тому, що влада, по суті, вижила національного і світового класика.
«Його позиція стосовно президента Білорусі цілком абсурдна. Я не розумію,
за що він на мене накинувся: «фашизм», «диктатура» тощо... Проте це талановитий
чоловік. І до Бикова ми ставимося не гірше, ніж до нього ставилися комуністи,
нагороджуючи орденами, медалями й так далі», — сказав Лукашенко.
Останній орден Бикова, отриманий до 70-річчя, був державною нагородою
Російської Федерації. У Білорусі письменника-фронтовика змопівці не пускали
до обеліска Перемоги за те, що не хотів іти в організованій владою колоні,
а йшов під уже забороненим біло-червоно-білим прапором в лавах організації
«Ветерани — за демократію».
Чому Биков не звернувся особисто до президента країни за допомогою,
якщо в нього були проблеми, здивувався Лукашенко на зустрічі з письменниками.
Справді, президент щедрий і ласкавий до тих, хто відкрито підтримує його
лінію, підписує колективні листи з потрібної нагоди. Нині, приміром, Лукашенко
заклопотаний долею ще одного білоруського класика — Івана Шамякіна — їхню
зворушливу зустріч, обставлену зізнаннями в любові й пошані, широко транслювало
державне телебачення. Лукашенко хоче заохотити письменника держутриманням,
однак із делікатних міркувань пропонує, щоб до групи підтримуваних увійшло
ще кілька рівнозначних письменників — таких Рада білоруських письменників
досі не змогла підібрати.
Лукашенко недвозначно висловлює свою позицію до «письменницького цеху»:
«Я вас підтримуватиму, але тільки на основі взаємності». Лояльні до влади
діячі культури отримують шанс на державне житло, держдотації та держзамовлення.
Державна газета «Знамено юності» з номера в номер публікує, приміром,
художньо-документальну повість Володимира Якутова «Олександр Лукашенко».
Прозаїк обеззброююче просто пише в класичній радянській манері «...Безмежна
й безкорислива любов до матері-батьківщини Білорусі. Вона притаманна й
Олександру Григорійовичу Лукашенку, чоловіку чесному і щирому, високоморальному
і скромному. У нього один критерій — благо народу та користь суспільству».
Ця книжка незабаром вийде у світ, обнадіює газета.
Мінськ
№179 19.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
