На мадридському саміті НАТО в 1997 році, коли приймалося рішення про прийом в Альянс Польщі, Чехії та Угорщини, панувала майже святкова атмосфера. НАТО увійшло в Центральну Європу, інтегрувавшись із країнами, які Захід послідовно не захищав від радянських танків і радянського тиску, дотримуючись священності ялтинських домовленостей зі Сталіним. Саме Мадрид 1997 став логічним кінцем Ялти. А що відбувалося в Празі — швидше, буденні протокольні засідання, аніж велике свято просування на Схід. НАТО розширюється, швидше, за інерцією, щоб довести світу, що залишається провідною і безальтернативною системою безпеки на континенті — хоч зі стратегічної точки зору балтійські країни чи Словенія мало що змінять. Російська дипломатія обурюється, швидше, через інерцію — після того, як було прийнято рішення про новий формат відносин з Альянсом, абсолютно незрозуміло, чому Москва вважає прийняття до нього нових членів загрозою власної безпеки, а не, навпаки, включенням нових держав у цей самий новий формат. Але зрозуміти російських дипломатів можна: якщо зараз перестати обурюватися, то доведеться визнати, що помилковою була вся зовнішня політика примаковських часів, що невірно оцінювалися реальні загрози, що вірогідними суперниками виявлялися ймовірні партнери, а партнерами — спонсори радикальних терористів, що дійшли маршем від Грозного до Москви. У цьому значенні російську зовнішню політику нещодавнього минулого, відверто антизахідну і підкреслено маргінальну, можна назвати реальним ударом по національних інтересах країни. Але визнати це навряд чи вистачить сміливості сьогодні. Тим більше, що у багатьох впливових представників російської політичної еліти ще існує ілюзія, що «після Чечні» можна буде знову плюнути в обличчя Заходу та кинутися в обійми якого-небудь позачергового Саддама.
Але оскільки «після Чечні» наступить ще дуже не скоро, можна передбачити, що до цього моменту Росія взагалі може виявитися єдиною європейською країною, яка не є членом НАТО — за винятком країн традиційно нейтральних, як Швейцарія, чи країн, традиційно карликових, як Ліхтенштейн. Тому навряд чи жартував Генеральний секретар Альянсу лорд Робертсон, який вiдзначив, що, хоч «президент Росії поки не збирається подавати від імені своєї країни заявку на вступ до НАТО, таких планів у Москві немає. Але наш світ змінюється так швидко, що я б у майбутньому нічого не виключав».
