Захоплюючі президентські вибори в США, напевно, займають усі заголовки, але битва за лідерство проходить також і в Європі. Просто зараз усі погляди сфокусовані на неоголошених лідерах, які претендують на право стати першим президентом Ради Європейського Союзу.
Ніхто — навіть люди, котрі беруть активну участь у цьому процесі, — насправді не знає, як обираються лідери ЄС. Не існує формальних правил, не кажучи вже про вибори; якимось чином імена просто з’являються в засобах масової інформації, щоб стати частиною загадкової внутрішньої системи переговорів ЄС.
Насправді є п’ять посад для тих, хто претендує на право бути обраним; таким чином, проходять складні, але таємні обговорення, які проводять європейські канцелярії з питань хто й що має робити, не порушуючи нестійкого балансу між політичними родинами або між великими й малими державами.
У серці цього процесу лежить ще делікатнiше питання, чи мають люди, які очолять головні інститути ЄС, бути сильними лідерами. У принципі, кожний хоче мати впливову особистість; на практиці чимало національних лідерів чинять спротив ідеї незалежнiшої й упевненiшої команди в Брюсселі.
Дилема полягає у виборі двох явних кандидатів на найвищу посаду в ролі «містера Європа». З одного боку, є надійна пара рук в особі Жан-Клода Юнкера, прем’єр-міністра-ветерана крихітного Люксембурга, який знає всі складові політичної машини ЄС і очолює міністерську організацію єврозони. Він не створюватиме хвилювань, але й не стане героєм заголовків.
Далі йде Тоні Блер. Відомий усьому світу, але суперечливий, Блер здатен об’єднати громадську думку й надати європейському проекту великого значення, чого так жадає ЄС. Однак він також може додати 30- місячній церемоніальній посаді номінального керівника ЄС більшого політичного значення, ніж це може сподобатися 27 національним лідерам.
Інші чотири посади, ймовірно, будуть розподілені в рамках пакетної операції, виходячи з необхідності досягнення певного виду балансу. По-перше, лишається питання, чи залишиться нинішній голова Європейської Комісії, колишній прем’єр-міністр Португалії Жозе Мануель Баррозо, ще на один п’ятирічний термін. Його попередня обіцянка стати новою мітлою виконавчого органу ЄС втілилася в стійке капітанство, звідки бере свій початок питання, чи перетворить його повторне призначення цю роботу на стандартний десятирічний термін для його послідовників, незалежно від їхніх можливостей.
Вибір для роботи номер три — керівника зовнішньою політикою, який матиме додаткові ресурси й повноваження для затвердження на посаді, заснованій Хав’єром Соланою — виглядає визначенiшим. Солана, м’яко розмовляючий іспанець, який раніше був Генеральним секретарем НАТО, виглядає найбільш імовірним претендентом отримати нову роботу на декілька місяців, перед тим як передати її Карлу Більдту, шведському міністру закордонних справ і колишньому прем’єр-міністру, який отримав міжнародний статус на Балканах у 90-ті роки.
Але ніщо ще не визначене. Якщо прем’єр-міністр Данії Андерс Фог Расмуссен переможе як альтернативний кандидат Юнкеру й Блеру, як передбачають, то присутність двох правоцентристських скандинавів може стати проблемою. Решта дві посади, голови Європейського парламенту та «містера Європа», передана наразі Юнкеру, теж повинні будуть зробити свій внесок у створення загального балансу й відобразити результат виборів до Європейського парламенту в середині 2009 року.
Парламент являє собою ще один джокер у цьому цілковито непередбачуваному й недемократичному процесі. Згідно з Договором про реформу — близнюком-спадкоємцем суперечливої європейської конституції, який створює посаду президента ЄС, — 785 членів парламенту також скажуть своє слово. За останні роки лише уряди могли проштовхувати кандидатів на найвищі посади Європи, але зараз парламент дістане право відхиляти їхні кандидатури. Не зовсім зрозуміло, в кого буде більше влади визначати результат.
Ця невизначеність починає концентрувати увагу на фундаментальному питанні, чи може ЄС продовжувати вибирати своїх лідерів таким дивним і прихованим чином. Коли Союз був меншим і скромнішим, ставки всередині урядів могли ще бути прийнятними, не в останню чергу з тієї причини, що національні політики могли зменшити важливість «Європи».
Сьогодні, коли ЄС готовий грати впливову роль на світовій арені, крок до відкритiшої системи виглядає неминучим. Співрозмовники ЄС у Вашингтоні, Пекіні й інших столицях уже чітко показали, що національним лідерам, які претендують говорити від імені Європи, бракує довіри, як і лідерам ЄС, у яких так очевидно немає переконливого політичного мандата.
З’являються дві чітко сформовані школи думки. Є прихильники того, що ці педантичні й складні питання виходять за межі розуміння виборців, і що більше демократії може призвести або до популізму, або до соромливо поширеної стриманості від голосування. Інші вважають, що ЄС не може продовжувати дотримуватися тих самих правилам, що й Пекін або навіть Пхеньян. Це питання стоятиме перед будь-якою новою командою, обраною старими методами.
Джайлс МЕРІТ — Генеральний секретар розташованого в Брюсселі дослідницького центру «Друзі Європи» та редактор політичного журналу «Світ Європи».
