Днями у Вільнюсі прощалися з першим президентом незалежної Литви Альгірдасом Бразаускасом. Смерть ця була майже непоміченою в російському інформаційному просторі. Це й недивно: за минулі десятиліття Литва стала для росіян справжнім закордонням, і похорон одного з її політичних діячів навряд чи міг виявитися приводом для роздумів та аналізу. Але Бразаускас не просто перший литовський президент нашого часу. Він ще і справжній герой горбачовської перебудови — причому, мабуть, єдиний із героїв, хто вирішив не вказувати своєму народові, як йому жити, а діяти у згоді з народом.
Перебудова провалилася й перетворилася на крах радянської імперії перш за все тому, що Горбачов і всі інші партійні реформатори хотіли дати нам гласність, прискорення, прожектор та інші задоволення — а всю владу залишити собі. Єльцинські реформи перетворилися на путінську стабілізацію і медведєвську модернізацію тому, що Єльцин та всі інші антипартійні реформатори хотіли дати народові ваучери, нову конституцію, багатопартійну систему та інші блага цивілізації — а всю власність залишити собі. Медведєвська модернізація виродилася не розпочавшись тому, що її знову нав’язують згори, знову хочуть побудувати Росію у Сколкові, а не в Росії — аби залишити собі всі переваги справжньої влади у слухняній країні.
Бразаускас, який став першим секретарем ЦК Компартії Литви в час, коли більшість його співвітчизників стали прибічниками руху за незалежність Литви, теж міг мати намір дати їм суверенітет, яку-небудь утопічну ідею конфедерації з центром та інші ілюзії. Дати — і піти, як незабаром пішов Горбачов. Але перший секретар виявився куди більш реалістичним за генерального. На знаменитих кадрах горбачовської прогулянки Вільнюсом Михайло Сергійович дивується бажанню якогось перехожого литовця жити у своїй незалежній державі. Про це бажання знав будь-хто, хто хоч би раз відвідав Вільнюс без охорони, — а для Горбачова слова перехожого стали одкровенням.
Бразаускас не жив у світі раптових одкровень. Саме він запропонував варіант суверенізації місцевої компартії, що незабаром перетворилася на найвпливовішу ліву силу країни. Для одних колишніх радянських республік суверенізація компартій стала початком нормального політичного життя, для інших — прокляттям, але зрозуміло єдине: саме вона уберегла громадян колишнього Союзу від нових громадянських воєн, надала можливість колишнім комуністам вбудуватися у нову систему суспільних відносин після неминучого краху КПРС. Так, те, що для Бразаускаса було політичним рішенням — і блискуче вдалим рішенням, — для його колишніх однопартійців в Україні відкрило шлях до скупівлі країни, а для центральноазіатських перших секретарів — до феодального правління. Але тут уже вибачайте: кожне суспільство має таких колишніх комуністів, на яких заслуговує.
Литовське суспільство заслужило на патріотів. До Бразаускаса та його соратників було чимало претензій, але ніхто ніколи не сумнівався в тому, що перший президент Литви діє на благо своєї держави, думає про її майбутнє, змінюється разом із ним. Подумати лише: в сусідній Латвії та Естонії комуністи практично розчинилися в загальному політичному ландшафті — у Литві ліві ще недавно керували країною і проте саме вони сприяли і ринковим реформам, і інтеграції в НАТО й Євросоюз, і просто нормальному життю.
Можливо, зрештою, річ не стільки в тому, хто в якій партії перебував, а в тому, хто як до своєї держави ставився? Якщо країна — лише бездонна скриня для поповнення власних запасів, це одне. А якщо ти ставишся до неї — а не до свого банківського рахунку — як до спадку, який можна передати дітям та онукам, — це щось зовсім інше. Ось було двоє колишніх президентів. Двоє колишніх партійних працівників. Двоє колишніх перших секретарів — Єльцин і Бразаускас. І в кожного, до речі, була сім’я — і до кожного в сімей були питання. І кожен вважався великим політиком. Лише після Єльцина залишилася Росія Путіна, а після Бразаускаса — Литва, якою він міг би гордитися. Все-таки політика — це мистецтво думати не лише про ближніх.
