Коли минулого тижня в Парижі я відвідав скромну, але благородну меморіальну церемонію на честь російської журналістки Анни Політковської — «безмежно сміливої» жінки, за словами її французького редактора, — це нагадало мені про іншу посмертну дату, на якій я був присутнім майже 17 років тому в Москві. На відміну від Політковської, великий учений і захисник прав людини Андрій Сахаров не був убитий, і данина, яку ми віддавали йому тоді, була схожа на святкування нової ери. Перегорнулася нова сторінка, яка була повна невпевненості, але також і надії на те, що Росія на шляху до того, аби стати «нормальною країною».
Можливо, саме ця сторінка закрилася з убивством Політковської. Те, що оплакував невеликий натовп інтелігенції, який зібрався в Парижі, — свою надію на іншу Росію. Ми ховали колективну мрію інтелігенції та демократів про Росію, що після довгої і холодної радянської зими свобода і влада закону пустять коріння і розцвітуть. Портрети Політковської, як відображення правди, кликали нас назад у набагато темнішу дійсність. Мрія закінчилася. Швидше за все, вона ніколи й не могла здійснитися.
Те, що ми бачимо зараз — абсолютно інша історія. Росія буквально купує свій шлях назад до міжнародної системи, як гравець iз незаперечною перевагою, який відновлює владу і вплив, замінюючи ядерну зброю на нафту і газ і заміщуючи страх жадністю. Політична рівновага радянської ери, заснована на рівному доступі до «засобів страхання», поступилася місцем односторонній енергетичній залежності на користь Росії. Маючи величезний потік грошової готівки, російські мільярдери купують розкішну маєтність у всьому світі, а Росія купує видатних німців, наприклад, колишнього канцлера Герхарда Шредера, якщо не підтримку Німеччини як таку.
Як би сильно вони не відрізнялися, у посткомуністичної Росії та фундаменталістського Ірану багато спільного. Енергетичне багатство дає їм відчуття унікальної можливості, переконання в тому, що час грає на їхню користь і що тепер вони можуть компенсувати приниження, яке вони пережили з боку зовнішнього світу. Неначе вони об’єднали арабську/iсламську світову культуру приниження та азіатську культуру надії. Обидві країни відзначаються зухвалим націоналізмом, і обидві почуваються непереможними, тим більше, що усвідомлюють — Сполучені Штати в занепаді внаслідок скрутного становища в Іраку, якщо не в Афганістані.
Звичайно, відмінності між Росією та Іраном величезні. Іранський режим — вкрай ідеологічний і пройнятий відкритою пристрастю знищити Ізраїль. Він не користується великою підтримкою свого суспільства, крім тих випадків, коли це стосується національної гордості і прагнення статусу держави з ядерною зброєю.
На відміну від нього, режим у Росії пройнятий грошима, а не ідеологією. У своєму прагненні відновити геополітичну владу та вплив Росії президент Володимир Путін володіє підтримкою величезної більшості населення. Його девіз: «Багатій і мовчи» — звучить як пріоритети Гізо в середині XIX століття у Франції, навіть якщо він і «приправлений» сильним нальотом імперської гордості. Поки нафтові гроші продовжують текти, більшість росіян не висловлять жодної ностальгії за демократичною відвертістю єльцинських років із супроводжуючою їх комбінацією хаосу, корупції, міжнародної слабкості та неповаги до держави.
Невже росіяни настільки відрізняються від нас у західному демократичному світі, чи демократія — це справді розкіш, яку можуть дозволити собі тільки старі, стабільні, успішні і задоволені суспільства? У своєму прагненні пострадянської стабільності росіяни, здається, знайшли розраду в Путіні. Він не відповідає Петру Великому за своєю фізичною статурою, але довів, що він — обдарований політик, здатний захопити, а потім контролювати настрій росіян.
Для більшості російських громадян економічне процвітання та розважальні передачі по телебаченню стали сучасним еквівалентом формули «Хліба та видовищ!» римських часів. Війна у Чечні, можливо, сприяє моральному розкладу Росії в цілому, її жахливому спуску в культуру насильства. Але вона також підживлює патріотичні почуття — народне прагнення до відновлення імперського статусу та престижу Росії — якими далекоглядно скористався режим Путіна.
Тим часом, становище простих росіян майже не поліпшилося. Збільшення кількості вбивств політичних противників та економічних конкурентів, здійснення мафією вбивств на замовлення не можуть розглядатися як ознаки відновленої стабільності. Так само, як і маніпуляція народною ксенофобією, що проводиться режимом Путіна по відношенню до громадян колишньої радянської імперії, наприклад, грузинів.
Росія, можливо, повернула свій статус сильної держави, але невже це шанований чи навіть щасливий статус? Росія багата, але росіяни — принаймні, більшість із них — залишаються бідними, при цьому тривалість їхнього життя ближче до Африки, ніж до Західної Європи. Зрештою, їм доведеться визнати, що сучасні держави не можуть жити однією владою.
Домінік МУАЗI — засновник і старший радник у Ifri (Французькому iнституті міжнародних відносин), нині професор у Коледжі Європи в Натоліні у Варшаві.
