«Скажи мені, кого ти вважаєш «батьком-засновником» своєї держави, — і я зрозумію характер і суть цієї держави» — цілком правомірно можна резюмувати, дещо перефразувавши давно відомий вислів. Важко утриматися саме від такого висновку, коли читаєш отаке цікаве, багатозначне і справді красномовне повідомлення: з нагоди державного свята — Дня Росії (12 червня) офіційні представники Посольства Російської Федерації у Києві поклали квіти до могили колишнього прем’єр-міністра Російської імперії (у 1906—1911 роках) Петра Аркадійовича Столипіна (1862—1911) у Києво-Печерській лаврі. Що, власне, символізує цей факт?
Безперечно, віддати шану будь-якому «канонізованому» в тій чи іншій країні державотворцю — то є невід’ємне право й внутрішня справа відповідної держави. Хтось найвище цінує честь Джорджа Вашингтона, хтось — Карла Великого, хтось — канцлера Бісмарка, а хтось — Аятоли Хомейні... Чому російські дипломати не мають права віддати данину пам’яті тому, кого вони вважають, очевидно, предтечею сучасної Російської державності? Питання риторичне!
Проте таке ж невід’ємне право мають і українські журналісти, наша громадськість загалом, а саме: розповісти людям про те, ким, власне, був Петро Аркадійович Столипін, і який реальний зміст криється за символічною акцією російських дипломатів. Гадаємо, варто зробити це бодай коротко.
Основне питання, яке тут постає: якою була справа життя глави імперського (саме імперського: це є принциповим!) уряду Росії? Із сотень промов, інтерв’ю, усних висловлювань Столипіна можна зробити цілком певний висновок, а саме: цією справою було збереження державної потужності, цілості, єдності та неподільності Російської імперії, причому не взагалі, а в кордонах 1911 року (з Польщею, Фінляндією, Малоросією-Україною, Кавказом та Середньою Азією включно). Чи означає вшанування Столипіна, що російські дипломати «присягають на вірність» оцьому його «державницькому» курсу (як іще можна тлумачити знамениті слова прем’єра: «Вам нужны великие потрясения — нам нужна великая Россия!»?) Ні, російські дипломати напевно дадуть відповідь: аж ніяк не означає, ми просто поважаємо Столипіна як великого реформатора держави, задуми якого, якби вони були б здійснені, кардинально змінили б перебіг історії країни (до речі, дивовижно близькими до цієї позиції є публічні висловлювання і глави українського Кабміну, і міністра освіти й науки пана Табачника, і багатьох інших високопосадовців).
Але не варто лукавити — хоча б перед самими собою. «Реформаторство» Столипіна вимагало «20 років спокою» для свого успіху — він і сам не раз говорив про це. У свою чергу, цей «спокій» неодмінно передбачав «приборкання» (зрозуміло, силове — а як інакше?) національних рухів народів України, Польщі, країн Кавказу, котрі сам Столипін завжди розцінював як «підступи» сепаратистів (зокрема, коли йшлося про Україну, злочинних «мазепинців»). І простору для компромісу з будь-якими націоналістами (а таким вважався кожен, хто реальними справами демонстрував відданість рідному народові, його свободі, законним правам, мові, культурі) Столипін залишав аж ніяк не більше, ніж білий генерал Антон Іванович Денікін, його однодумець, війська якого після захоплення Києва восени 1919 року взялися «наводити лад» в цьому місті, розташованому в «Юго-Западном крае России», і розпочали жорстокі репресії проти усього українського — до арештів, погромів і до розстрілів включно.
Чи знають про це російські дипломати, своїм символічним актом недвозначно демонструючи, від якої політичної спадщини вони не мають наміру відмовлятися (хоча Російська держава юридично, здається, ще не є імперією, чи не так?) Питання справді цікаве. Проте ще цікавішим є інше запитання: чи відомо це тим українським владоможцям, чиїм обов’язком є захист інтересів української (не плутати з російською!) держави?
