Тут ніхто нікому нічого не винен. Якщо хтось вважає інакше, то дуже складно пристосовується до нових обставин. Ці слова належать водію маршрутки, який чотири роки тому переїхав до Ізраїлю із Закарпаття. Думка виявилася дуже поширеною — принаймні її підтвердили всі мої співрозмовники в Ізраїлі, кого б не перепитував про їхне життя після переїзду. Йдеться про адаптацію в країні, яка стала плавильним казаном для вихідців з усього світу. Значна частина з них — наші колишні співгромадяни.
Утім, окремої громади вихідців із України як мовно-культурного явища в Ізраїлі не існує — принаймні за майже місяць свого перебування в країні мені поталанило лише раз почути українську мову в магазині, та й то суржик. Натомість довго не довелося шукати контактів із Асоціацією сприяння розвитку та співробітництву «Ізраїль — Україна та інші країни СНД». Як зрозуміло з назви, вона намагається працювати не лише з нашою державою. Основна мета Асоціації — розвиток та зміцнення економічних зв’язків та ділового співробітництва між компаніями, організаціями та підприємствами Ізраїлю та країн СНД. Серед останніх прикладів діяльності — пропозиція щодо запровадження деяких нових технологій у рослинництві для сільськогосподарських підприємств Автономної Республіки Крим. Є серед пріоритетів і розвиток освіти та науки, але, вочевидь, йдеться не про просвітницьке товариство.
Усі емігранти в Ізраїлі поділяються на кілька груп: руські, бухарські (із Середньої Азії), ефіопи... Саме вони утворюють неформальні об’єднання за мовно-культурними ознаками, всередині яких можуть існувати й доволі цікаві особливості. Так, скажімо, мої співрозмовники, вихідці з Росії, схвально відгукнулися про рівень згуртованості та міцність родинних зв’язків уродженців України та Білорусі. І тут же зазначили: взагалі-то тут кожен сам за себе, вирішує свої проблеми самостійно.
Ключове з них для алії — робота. Якщо ви її знайшли, будьте певні — інші питання вдасться розв’язати. Ізраїль збудований за класичними канонами конкурентного середовища. Рівень освіти його громадян — один із найвищих у світі. Відповідно — ступінь конкуренції між ними також. Ким ти був у себе на батьківщині в Ізраїлі — в цілому значення не має. Тут життя стартує з нової позначки, треба знаходити своє місце у соціальній структурі.
Робота здобувається чималими зусиллями. Для цього новий громадянин Ізраїлю насамперед має вивчити незвичну мову. Є спеціальні державні мовні курси. Та у кожного виходить по-різному: комусь треба два місяці, комусь два роки, а хтось взагалі вивчить лише окремі слова. Кажуть, що поталанило переселенцям 70-х рр. — тоді в Ізраїлі ще не існувало російськомовного середовища. Нині утворився окремий світ. Він не настільки потужний, як можна уявити за побутовими враженнями, але те, що відчутний — то правда. Існує бізнес, майже повністю зорієнтований на умовно російського споживача, свої магазини з російськомовними меню та продавцями, туристичні компанії, де ви почуєте лише одну мову (причому не іврит чи англійську), транспорт, інші підприємства сфери сервісу. В магазинах ви можете придбати знайомі для вас товари, наприклад ковбасу «докторську», яка має вже напівзабутий смак — тут і надалі дотримуються технологій, що втрачені в гонитві за грошима на батьківщині їхнього походження. Якщо у вас виникла необхідність поспілкуватися із соціальними установами — можна заздалегідь попередити про бажану мову. І так ледь не на кожному кроці.
У результаті утворилося своєрідне російськомовне гетто, в якому частина переселенців ризикує так і залишитися. Можливо, це не є принципове питання для людей більш старшого віку (їх підтримує держава), але для молодшого та середнього поколінь воно становить загрозу. Принаймні, доводилося чути, що колишні громадяни країн пострадянського простору, маючи вищу освіту, працюють на низькокваліфікованій роботі — через небажання чи відсутність належного прагнення опанувати іврит.
Можливий свого роду перехідний варіант — вивчити в якомусь (на рівні виживання) обсязі іврит та шукати роботу, яка потребує високої кваліфікації, але не пов’язана з безпосереднім спілкуванням із клієнтами.
У великій пригоді стане й англійська мова. В Ізраїлі її зобов’язаний знати кожен випускник середньої школи, а вищої — бездоганно. Тут англійська — мова освіти й науки. І якщо хтось з алії працював у цій сфері та ще в галузі, яка є пріоритетною для Ізраїлю, то його шанси на працевлаштування за фахом суттєво підвищувалися. А в ідеалі варто знати три мови (рідну, іврит та англійську) і бути хорошим фахівцем у своїй галузі. Насамперед серед трилінгвів доволі популярним стало ведення бізнесу на пострадянському просторі. Справа часом доходить до того, що громадяни Ізраїлю знову купують житло на батьківщині та починають жити, разом з родинами, на дві країни — і невідомо, де більше. Тепер це вже не питання. Дехто при цьому, не надто законно, примудряється зберегти громадянство обох країн.
Крім мови, треба довести й свій рівень фахової підготовки. В принципі, наша освіта (через визначену державою процедуру) в Ізраїлі визнається, але багато що залежить від вищого навчального закладу та навіть факультету і спеціалізації. До того ж ви наперед не уявляєте, який освітньо-кваліфікаційний рівень за вами визнають — бакалавра чи магістра. Тобто, до нашого програміста, скоріш за все, питань виникне значно менше, ніж, скажімо, до економіста, й шанси його на хорошу роботу за фахом кращі. У будь якому разі держава Ізраїль чекає від своїх нових громадян інноваційного підходу — хто його демонструє, той почувається впевнено.
Складно придбати житло — воно досить дороге. Деякий час квартиру можна знімати, але ж кожен прагне до власності. Існують певні форми допомоги, можна взяти позику в банках. І тут починається найцікавіше — курс шекеля жорстко прив’язаний до долара, тому не є фантастикою ситуація, коли, отримавши в банку 128 тис. шекелей, вчасно виплачуючи всі відсотки, за чотири роки ви будете йому винні вже 160 тис. шекелей. До того ж, якщо ви потім схотіли продати свою квартиру, то спочатку мали б завершити всі свої розрахунки з кредиторами.
І не забудьте, що переселенці попередніх десятиріч мають неформальні переваги. Скажімо, у них фактично нема проблем із житлом. Тому, аби досягти аналогічного з аборигеном Ізраїлю рівня життя, алії доводиться працювати в кілька разів інтенсивніше. І навіть у такому разі виникає ефект, як висловився відомий ізраїльський політик, скляної стелі — вона непомітна, але далі цієї межі пробитися складно. На думку моїх співрозмовників, проблема в тому, що досі не вистачає лідера, який би сприймався як такий не лише визначеною мовно-культурною громадою, але й іншими громадянами Ізраїлю.
А от патріотами в Ізраїлі стають швидко. Сприяє цьому давня проблема — постійний стан напруженості, очікування чергового загострення конфлікту з частиною арабського населення країни. Як звичайні, сприймаються методи безпеки. Ви можете потрапити до університетського кампусу не інакше як через перевірку на КПП. Так само, якщо маєте намір взяти участь у масових дійствах. Навіть якщо вас знають, все одно хоча б зовні оглянуть. Звикнути до цього непросто, але якось народ прилаштовується.
Якщо завтра війна, а я не в формі — приказка, що здатна викликати хвилю емоцій у громадян Ізраїлю, де більшість населення тісно пов’язана зі збройними силами. Не служити в армії тут майже неможливо. Питання — в яких частинах (бойових чи ні). Якщо в родині одна дитина, то без згоди батьків у бойові підрозділи вона не піде, служитиме поруч із домом, аби мати можливість постійно допомагати рідним. Інший бік справи — за поширеною в Ізраїлі думкою, в армії нема дідівщини. Навпаки, старші допомагають молодшим, що створює іншу атмосферу служби, ніж та, до якої ми звикли.
Крім своєї безпосередньо функції, збройні сили виконують і роль інтегратора надзвичайно різноманітного громадянства цієї країни, привчають поважати інші етнічні та культурні групи. Пройшовши таку армію, діти наших колишніх співвітчизників повертаються цілком переконаними ізраїльтянами. А надалі їх чекає відомий вибір — навчатися чи працювати. Звільненому в запас військовослужбовцю частину коштів для освіти виплачує держава.
Для старшого покоління ключове значення для адаптації до нових умов відіграє рівень соціального забезпечення та медичного обслуговування. Ізраїль — соціальна та правова держава. Всім громадянам, які ще або вже не можуть працювати, гарантований гідний людини рівень споживання послуг та товарів.
Для цього існують різні види соціальної допомоги — пенсія, якщо працював в Ізраїлі, допомога за віком, якщо цього не сталося. Причому на чоловіка та дружину дають не два, а півтори допомоги — приблизно 3,5 тис. шекелей. Цього достатньо, аби утримувати житло, добре харчуватися, не рахуючи кожної агори (копійки) до наступного перерахунку, пристойно одягатися, а ще час від часу дозволяти собі подорожі в інші країни світу. Пройшовши кількарічну процедуру та довівши свої права, можна отримати соціальну квартиру — державну. За розмірами та первісним призначенням таке житло схоже на наші «хрущовки», але зі значно вищою якістю робіт щодо впорядкування, отже, — й комфортності. Експлуатаційна плата символічна (біля 70 шекелей на місяць), комунальні послуги — окремо.
Але найбільше, що приваблює нових громадян похилого віку та стимулює їхню пошану до держави — рівень медичного обслуговування. В Ізраїлі страхова медицина. Лікування відшкодовується через лікарняні каси. Крім приватних осіб, у них також доплачує держава, що суттєво зменшує ціну для тих, хто цього потребує. Наприклад, ви отримуєте рахунок в аптеці 500 шекелей, а фактично платите 60. Мені відомі випадки, коли такі чеки колекціонуються — аби потім із задоволенням їх переглядати. В Ізраїлі хабарі лікарю давати не треба. Якщо призначений час візиту до нього — будьте певні, ви отримаєте кваліфіковану консультацію. А головне, людину рятуватимуть, поки рятується.
Звичайно, буде неправдою стверджувати, що всі задоволені таким життям. Крім цілком зрозумілого прагнення отримувати більше благ, є й інші подразники. Найсерйозніший — рівень безпеки. Часом він змушує громадян Ізраїлю думати про переїзд до інших країн. Хоча чув й іншу точку зору — не можна залишати рідну країну, коли їй загрожує небезпека. До речі, ізраїльтяни досить часто подорожують. Мабуть, це один із способів зняти внутрішню напруженість.
Тут дуже велика роль релігії. Досі діє правило, згідно з яким найближча синагога має розташовуватися не далі як на відстані 20-ти хвилин ходу від будинку, де мешкає людина. Тож синагог багато. Вони покликані згуртувати навколишнє єврейське населення в одну родину. Для не надто релігійних вихідців із пострадянського простору такий підхід незвичний. Але більш важливо інше. В Ізраїлі існує лише релігійний шлюб. Так само ви і померти не можете без равві, навіть якщо все життя були правовірним атеїстом, переконаним інтернаціоналістом, марксистом — все одно відспіває іудейський священик. Іншої процедури нема. Багато хто таке явище в сучасних умовах вважає анахронізмом. Так само, як і чинний варіант святкування шабату — з вечора п’ятниці й майже впродовж всієї суботи ви обмежені в пересуванні, бо не ходить громадський транспорт, ви не маєте право нічого робити. У результаті вулиці міст (якщо не йдеться про екскурсійні центри) вимирають. Можливо, за виключенням Тель-Авіва.
Життя і в цьому разі бере своє. Ситуацію використовують арабські таксисти, якщо за гроші відвезуть коли завгодно і куди скажете, або ж практичні ізраїльтяни, які не проти в шабат трохи нелегально заробити. Можна й релігійного шлюбу уникнути — достатньо поїхати на Кіпр і там одружитися. Держава Ізраїль визнаватиме цей брак. Причому не обов’язково, аби обидва члени родини були євреями — цілком достатньо одного. Чимдалі таке явище стає поширенішим.
Для багатьох обурливим є й те, що в Ізраїлі у громадян рівні права, але часом різні обов’язки. Громадянин арабської національності не платить частини податків, здебільше не служить в армії (за винятком бедуїнів та друзів), але належні блага отримують. Тож досить поширеною є критика урядової політики щодо взаємин із арабським населенням — чому гроші з державного бюджету отримують арабські поселення, населення яких відверто та публічно демонструє свою прихильність до лідерів терористів? «Наш ізраїльський ідіотизм, демократія», — як висловився один із моїх співрозмовників. Утім це окрема тема.
Інший випадок — ортодоксальні євреї. Тут існують свої численні внутрішні поділи. Частина з їхніх послідовників в армії не служить, не працює, має великі родини, які отримують державні дотації. Такий стан справ викликає невдоволення вихідців із пострадянського простору, і не лише. Вони вважають, що хтось добре прилаштувався на шиї у держави, отже, й їхній особистій, але зняти звідти серйозне додаткове навантаження можливості нема.
В Ізраїлі все непросто. Для кожного новоприбулого переїзд супроводжувався болісним процесом звикання до нових обставин, кожен надалі сам собі пробивав дорогу та влаштовував життя. Але жоден зі співрозмовників, кому задавав питання, не пошкодував про прийняте колись рішення. Життя в новій країні для переважної більшості, з усіма існуючими проблемами, виявилося більш зрозумілим, усталеним та передбачуваним, ніж на батьківщині.
