Сталі уявлення про те, яким повинно бути мистецтво театру склалися надто давно, аби братися їх нині заперечувати. Воно повинно бути таким, щоб аж «Ах!», щоб сльоза бриніла, щоб дихання перехоплювало, щоб мурашки по тілу, щоб нерви шаленіли, а на скроні від думок жилка пульсувала, щоб, щоб, щоб... Невже ви відчували щось подібне, придбавши навіть найдорожчі квитки до найпрестижніших театрів України? Останнє взагалі видається оксюмороном, бо в Україні є різні театри — національні, академічні, муніципальні, але таких, до яких мріяли б потрапити роками і не могли, як колись на Таганку чи зараз до московського Фоменка, чи ще кудись у європейських столицях, — немає.
Домашній театральний «продукт», тобто вироблений в Україні, як і ринок вітчизняної побутової техніки або, якщо хочете, взуття, програє, і досить упевнено. Принципова різниця лише в тому, що взування «чужого» має для когось або для чогось тільки матеріальний зиск. А щодо театру, то його неспроможність бути вагомим чинником суспільно-мистецького впливу має наслідки незворотні. Древні про це добре знали, тому, колонізуючи південь сучасної України, крім усіх необхідних установ, обов’язково облаштовували театр. Сьогодні ж в Україні, де направду театральних труп і театральних приміщень сотні, цей вид мистецтва нуртує, мов полишений кимсь у спадок, а зрештою напризволяще, гігантський тягар — продукт бродіння, від якого ніхто вже нічого хорошого не чекає.
Справді ж бо, самі театральні будівлі в обласних центрах ще більш менш доглядаються, оскільки вони є місцем проведення місцевих масових заходів, територією для влаштування усіляких помп, а останнім часом і телевізійних шоу. У містах-мільйонниках і близьких до них між театрами, природно, триває постійна ворожнеча, але не естетичного, а господарсько-організаційного характеру: за приміщення, за бюджетні трасферти, за відзнаки, медалі та інші коштовні брязкальця... Тому й здається, що більшість керівників театрів України вважає, що аби вижити та прославитися, їхнім колективам потрібно щось інше, ніж творення мистецтва театру, — це якби в автомобільній компанії всерйоз задумувалися над виробництвом велосипедів.
Кіно, або ще там щось замість театру, — це вже нова цьогорічна реальність нашої сцени. І хоча, звісно, у цієї експансії є цілком прагматичні пояснення, чи можливо взагалі уявити щось подібне до «Шоу трусів» на сцені паризької «Гранд опера» чи «Комеді Франсез»? Інше запитання, чому самі театри виявляються такими дивовижно поступливими, оскільки самими комерційними міркуванням цього не пояснити. Кожний ж бо актор, побувавши і в кіно, і на телебаченні, знає, що справжня творчість — на запилених сценах, а там і деінде — заробіток, знайомства тощо. Вітчизняний театр сьогодні наче свідомо зрікається себе. І при всіх більш-менш докладних з’ясуваннях його минулорічного естетично-творчого буксування очевидним стає, що він просто не встигає за суспільством, а тому й віддається у лізинг.
Хто ж знав, що з 2005 року довкола нас в усіх серйозних установах відбуватиметься суцільне шоу, цілодобове блазнювання та перфоменси?! Хто ж відав, що хліб у майстрів сцени відбиратимуть ті, хто й до цього його мав удосталь?! Хто ж передбачав, що ніякі метафори чи алегорії, якими звик висловлюватися театр, не знадобляться, бо надто переконливо у словесну свободу гратимуть телевізійники?! Набридле життя у формі тотального театру, нав’язла до несхочу гра в усіх її можливих проявах не одного зупинила на порозі Мельпомениного дому. Але інша річ, що, може, хтось і не дійшов до справжнього театру, який знайшов у собі витримку залишитися самим собою, існувати за законами не стільки прагматики, скільки мистецької етики.
Оскільки в Україні не існує єдиної державної театральної премії чи іншої відзнаки, немає повноцінного всеукраїнського театрального фестивалю, а за межами держави наші театри надто скромно представлені, точні критерії того, що можна оцінювати як справжні події українського театрального року, визначити важко. Однак цьогорічне висунення на найвищу національну нагороду — Шевченківську премію, яка за відліком (від березня до березня) практично збігається із театральним роком: від Дня театру до Дня театру (27 березня), — одразу кількох вистав із різних регіонів країни, дещо полегшує це завдання. І навіть при тому, що жодна з вистав: ні «Голодна кров» Дніпропетровського молодіжного театру «Віримо!», ні «Назар Стодоля» Національного театру ім. І.Франка, ні «Солодка Даруся» Івано-Франківського академічного музично-драматичного театру, ні «Страшна помста» Херсонського академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша — державної нагороди не отримала, зрозуміло, що саме вони збудили чийсь мистецько-суспільний інтерес, були помічені глядачем, оглянуті пресою.
До слова, дніпропетровський, івано-франківський та херсонський спектаклі були надзвичайно високо оцінені в регіонах, де на локальних фестивалях «Січеславна» в Дніпропетровську, «Прем’єри сезону» в Івано-Франківську та «Мельпомена Таврії» в Херсоні отримали найвищі нагороди. Всі вони були показані у столиці, а «Голодна кров» навіть здійснила тур шістьма містами України, задля чого членам трупи довелося буквально вивертати власні кишені, оскільки від не вельми великого гранту Міністерства культури і туризму театр недоотримав рівно половину.
При всій розбіжності естетичних орієнтирів авторів цих театральних проектів, їхній жанрово-стилістичній і тематичній протилежності усі спектаклі об’єднує надзвичайна амбітність та здоровий прагматизм режисерів-постановників, який почасти скидається на кон’юнктуру. Адже ставити в Україні виставу про Голодомор — це практично те саме, що знімати в Німеччині кінострічку «Список Шиндлера», інсценізувати насичену величезними внутрішніми монологами магічну прозу Марії Матіос — все одно, що заперечувати діалогічну природу театру, а втілювати єдину п’єсу видатного українського поета на сцені чільного театру країни чи присвоювати прозу Миколи Гоголя в рік його народження й поготів небезпечно.
Пропорції поєднання амбітності та кон’юнктури у цих постановках, де перша — цілком природна річ для митця, а друга — те, що перекриває йому шлюзи натхнення й перетворює на істоту хижу та ласу до грошей, і є, мабуть, точним визначником справжньої їхньої мистецької цінності. При цьому всі ці режисери говорять принципово різними театральними мовами: хтось мовою оди, хтось публіцистики, хтось шепоче, хтось вірші плете, десь аж зашкалює від пихи та пафосу, національної ідейності, режисерської багатозначності, десь гору бере «бідний» публіцистичний театр із простими і влучними метафорами.
Звісно, не до порівняння згадувати поруч зроблену в прямому сенсі «от кутюр» виставу Театру імені І. Франка «Назар Стодоля» Юрія Кочевенка, де сама вартість костюмів заважує на весь річний бюджет театру «Віримо!», — з постановкою Володимира Петренка «Голодна кров», створеною за матеріалами спогадів очевидців Голодомору на Дніпропетровщині. Не до порівняння і камерна постановка Ростислава Держипільського «Солодка Даруся» в івано-франківському театрі, змайстрована із тонкого психологічного нюансування ролей, пісенної режисури Наталі Половинки та архаїчної символіки — з масштабною херсонською інсценізацією «Страшної помсти» Сергієм Павлюком в сценографії Сергія Ридванецького. Але в ідеалі після перегляду по-справжньому хорошої вистави в залишку у глядача, незалежно від його національності та віросповідання, мусить залишитися щось важливе і спільне для всіх без винятку, те, що робить людину людяною та істотою мислячою й духовною, від чого щем у серці та очі в сльозах, від чого бодай промайне хоч думка «Як я живу?».
Крім офіційного невизнання і офіційного визначення цьогорічних українських театральних Монбланів: три театри поспіль отримали статус національних — Київський театр оперети, Донецький музично-драматичний театр та Донецький театр опери і балету ім. А. Солов’яненка, реальною театральною подією, що збудила мистецькі кола столиці, стало дітище Влада Троїцького — фестиваль «Гоголь-фест».
Фінансований державою скупо і неохоче, але, на щастя, підтриманий кількома європейськими культурними центрами, цей розгорнутий у «Мистецькому арсеналі» театрально-мистецький полігон був цього року чи не єдиною вільною територією, де український театр виступав на рівних із європейським, де кожна показана вистава, чи то вітчизняна, чи закордонна, була прикметною і неоднозначною. На диво, тут обійшлися без банальності вибору і претензійного розрахунку, колосів на глиняних ногах та майстрів кон’юнктури. Тут, відвоювавши своє право бути цікавішими за життя, театр поставав у формі театру, і тут він знову відкривав свої магічні здібності заволодівати нашою уявою, почуттями і думками. Але штука в тому, що розуміння єдино правильного існування театру у формах театру, а не життя, чи, не дай Боже, життя у формах театру, притаманне Владу Троїцькому та його спільникам, не властиве в українських мистецьких колах більше майже нікому. Тому й бурлять собі потихеньку ці бюджетні установи — театри у звичних для всіх формах життя: тут роблять кар’єру, отримують звання, а інколи ще й випускають спектаклі.
