Україна для світу незрозумілий феномен. Не тільки для країн ближчого оточення, але й для Європи в цілому, для Америки, не кажучи вже про інші світові потуги та країни світу, які мабуть ще не здогадуються про її існування. Як казав російський поет з аналогічного приводу: «На Польшу глядят как в афишу коза…»: тобто звідки це і що це за… геополітичні новини.
Росія зазвичай дивиться на Україну як на «меншого брата», якому можна дати трохи побавитися в незалежність, але, зрозуміло, тимчасово.
В Європі з Україною не знають що робити, як з нею поводитись. Її поведінка взагалі виглядає непередбачуваною — то вона прагне вступити в НАТО, то навпаки бажає союзу з Росією. Україна начебто є засновником СНД, але не є її членом. Вона завжди вплутана в якісь особливі геополітичні конструкції типу Балто-Чорноморського Альянсу або ГУУАМ, легко включається в систему Чорноморського співробітництва та інші міжнародні утворення, але отримує від цього дуже незначний зиск. Всюди, де можливо вона похапцем стверджує свою участь, декларує широкі наміри, але все це залишається не більш як деклараціями, до реальних речей справа так і не доходить. Варто лише згадати феномен багатостраждального Одеського нафтотерміналу та нафтопроводу Одеса-Броди, — проекти, які могли б вивести Україну зі стану енергетичної залежності, яку ми зараз так гостро відчуваємо, та надати неабиякі геоекономічні дивіденти, але, як кажуть, воз і нині там.
Отже, Україна значною мірою залишається поза межами того, що в Німеччині називали Realpolitik. Складається враження, що Україна взагалі не має власної політики, принаймні мало хто може чітко визначити в чому саме вона полягає, якщо не брати до уваги, зрозуміло, формальні положення «Закону про засади зовнішньої політики України». Ніхто вам точно не скаже, де саме робиться зовнішня політика держави (так само як, до речі, і внутрішня). Вона складена з мозаїки ряду суперечливих політичних курсів, які з плином часу отримують ту або іншу конфігурацію, як у калейдоскопі, і на поверхню виходить то одна, то інша домінанта.
Якщо ж йдеться про реальну політику, то Україна дуже легко піддається тиску зовні, начебто зовсім не розуміючи власних інтересів, але дуже добре переймаючись інтересами інших. Якщо натисне Росія — будь ласка, ось вам Чорноморський флот, якщо США — добре, відмовимося від Бушерського контракту з Іраном. Якщо тиснуть обидві суперпотуги — відмовляємося від ядерної зброї навіть не потребуючі відповідного цьому найзначнішому в історії людства акту компенсації.
Декларуючи стратегічне партнерство з десятком країн, Україна не має жодного справжнього союзника, на якого можна покластися у важкі часи.
Виходить якась суто постмодерністська ситуація. Політика України, а отже і її імідж — мають віртуальний характер. Вона побудована на логіці можливостей, коли можна йти усіма напрямками одночасно, навіть якщо вони протилежні. Ми просуваємося по шляху реформ і водночас прагнемо повернути радянське минуле, хочемо демократії, але не проти авторитаризму і Піночета. Хочемо свободи, але не прагнемо нею скористатися (або не вміємо).
Отже ми такі які ми є. Нічого з цим не поробиш. Іншої України нема. Не треба будувати ілюзії щодо скорого входження в Європу, але і відновлювати колишній Союз — марна справа. Існуюча віртуація (віртуальна ситуація, вибачайте за неологізм!) України не дозволяє їй остаточно самовизначитися. Принаймні — на рівні раціонально усвідомлюваної стратегії руху.
Але є ще й іншій бік справи — більш об'єктивний стан речей, пов'язаний з реальними інтересами країни. Йдеться саме про національні інтереси, а не про форми їх викривленого усвідомлення тими або іншими політичними елітами чи групами населення. Вони є об'єктивними наскільки може бути об'єктивним закон самозбереження, якщо йдеться про безпеку країни, закон розвитку — якщо йдеться про життєве забезпечення людей, тощо. Всі ці закони починають працювати повною мірою, якщо країна усвідомлює себе як повноцінного суб'єкта міжнародного життя, зважено і толерантно ставиться до інших, не забуваючи поважати себе. Це стан дорослої людини, яка відчуває весь тягар відповідальності за себе, за інших, за майбутнє і за минуле, стан — який рішуче заперечує поведінку дитини, яка не знає чого хоче, але і ні за що не відповідає.
Чи скоро ми будемо дорослими?
Від цього залежить чи матимемо ми своє обличчя в світі, тобто — імідж.
