Сьогодні слова часто розглядають як причину нестабільності. Після лютої реакції минулого року на карикатури пророка Магомета, опубліковані в датській газеті, почали надходити збентежені виправдання Заходу, коли уряди різних країн ледь не зламали свої язики, намагаючись пояснити, що засоби масової інформації можуть і чого не повинні робити в ім’я політичної сатири. Потім Іран перевершив Захід, провівши конференцію тих, хто заперечує Голокост, що є кримінальним правопорушенням майже в усіх європейських країнах.
Як добре відомо туркам, заперечення геноциду вірменів 1915 року може бути небезпечним. Останнього Нобелівського лауреата в галузі літератури Орхана Памука переслідували в Стамбулі за заперечення офіційної історії Туреччині, наполягаючи, що геноцид вірменів дійсно був. Інших турків переслідували в Західній Європі за його заперечення.
Тому слова тепер стали полем битви в конфлікті культур Ісламу й Заходу. Захід зрозумів, що просто через самоцензуру, а не через побоювання карного переслідування газети та інші засоби масової інформації не повинні розповсюджувати карикатури Магомета, а Папа не повинен робити критичні зауваження на адресу Ісламу. Але на ці дії щодо врахування ісламської чутливості не відбулося відповідних дій.
Навпаки, Махмуд Ахмедінеджад, президент Ірану, погрожував стерти Ізраїль з політичної карти світу. МЗС Ізраїлю зараз намагається притягнути Ахмедінеджада до відповідальності за підбурювання до геноциду, що є порушенням міжнародного права.
Але друковані засоби інформації Ізраїлю не менш войовничо налаштовані. Ізраїльські газети регулярно друкують статті про те, що Ізраїль повинен напасти на Іран, щоб не дати йому нагромадити арсенал ядерної зброї. Президент США Джордж Буш також робив зловісні заяви, хіба що більш непевнi, щодо Ірану. У Німеччині такі громадські заклики до превентивних військових ударів є предметом карного переслідування.
Системи права різних країн ніколи не сходилися в питанні щодо обмежень свободи слова. Навіть між такими добрими сусідами, як Канада й США, немає згоди з приводу покарання за заклики до насильства. Канадці застосовують відповідальність за образи за расовою ознакою, а американці — ні, принаймні якщо йдеться про захист честі й достоїнства расових меншин.
Але загроза застосування насильства значно серйозніша. Багато країн єдині в підтримці того принципу, що якщо, скажімо, Ахмедінеджада притягати до відповідальності за підбурювання до геноциду, то його справа має розглядатися Міжнародним карним трибуналом. Між іншим Міжнародний карний трибунал по Руанді засудив операторів радіостанції, які публічно передавала агресивні заклики до хуту взяти в руки свої мачете та йти вбивати тутсі.
Десять років тому юристи з міжнародного права могли б заперечити, що на прикладі з хуту й тутсі переслідування за законом могло розпочатися лише після завдання конкретного збитку. Усі міжнародні прецеденти, починаючи з Нюрнберзького процесу й закінчуючи сьогоднішнім днем, займаються питаннями міжнародного втручання після вчинення масового насильства. Національні поліцейські сили, можливо, й здатні втрутитися з метою запобігання злочину до його здійснення, але на міжнародній арені не існує жодної політичної сили, яка здатна на це.
Із цього випливає, що підбурювання має переслідуватися лише в таких випадках, як у Руанді, де радіопередачі дійсно вплинули на виникнення геноциду. Тоді ж, коли войовничо налаштовані лідери роблять публічні заяви про те, що мають «намір поховати» яку- небудь країну (пригадаємо Хрущова) або стерти її з політичної карти світу, суди повинні чекати, поки не буде заподіяна яка-небудь шкода.
Але міжнародне співтовариство стало більш наполегливим у використанні юридичних покарань відносно осіб, які виголошують провокаційні й небезпечні промови. У вереснi 2005 року Рада Безпеки ООН прийняв резолюцію 1624 (як не парадоксально, схвалену Америкою), що закликає всі країни-члени ООН застосовувати покарання проти осіб, які підбурюють до терористичних дій. Модель підбурювання, яку вони мали на увазі, та ж сама, про яку публічно говорив британський прем’єр-міністр Тоні Блер: мусульманські лідери в мечетях, які закликають свою паству до вбивства невірних.
Американці традиційно зауважували, що при відсутності негайного протизаконного насильства ця форма виступів має охоронятися згідно з Першою поправкою. Суди США наполягали, що краще дозволити висловлювання ворожих емоцій, ніж привертати до них увагу, розглядаючи їх у суді. Але коли йдеться про тероризм у сучасному світі, то більшість країн, включаючи демократичні країни світу, не такою мірою терпимі, як раніше.
Таким чином, традиційна ліберальна позиція підтримки широкої свободи висловлювання, навіть для екстремістів, всюди втрачає ґрунт під ногами. Коли йдеться про боротьбу з тероризмом і про перспективу геноциду, світ починає боятися небезпечних слів.
Джордж П. ФЛЕТЧЕР — професор юриспруденції Колумбійського університету. Його остання книга називається «Романтика на війні: слава й провина в епоху тероризму».
