Парадокс насилля, яке відбувається сьогодні в Ізраїлі, секторі Гази й Ліванi полягає в тому, що розв’язання ізраїльсько-палестинського конфлікту досить очевидне. Більшість ізраїльтян і палестинців підтримують пропозиції щодо створення двох держав більше або менше вздовж кордонів, що існували до 1967 року. Великі арабські держави, включаючи Єгипет, Саудівську Аравію та інші країни, розділяють цю думку. Проблема полягає не в знаходженні рішення, а у його реалізації, тому що впливові й часто схильні до насильства меншини з обох сторін виступають проти рішення, яке підтримується більшістю.
Майже три чверті ізраїльтян і палестинців бажають миру й компромісу, в той час як чверть населення з обох сторін, часто охоплена надмірним релігійним запалом, бажає повної перемоги над іншою стороною. Радикально настроєні палестинці бажають знищення Ізраїлю, в той час як радикально настроєні ізраїльтяни вимагають контролю над усім Західним берегом за допомогою тривалої окупації або навіть (на думку невеликої меншини) насильного виселення палестинського населення.
Коли здається, що мирна угода не за горами, радикали з однією із сторін конфлікту провокують вибух, щоб пустити мирний процес під укіс. Іноді це виражається у відкритому конфлікті між поміркованими й радикалами на одній стороні, як, наприклад, убивство ізраїльським релігійним фанатиком прем’єр-міністра Ізраїлю Іцхака Рабина, коли намітився прогрес у мирних переговорах. Іноді ж це виражається в терористичних актах проти ізраїльських громадян з боку палестинських радикалів у надії викликати зайву агресивну реакцію з боку Ізраїлю, що руйнує процес відновлення довіри серед поміркованих із обох сторін.
Помірковані ведуть повсякденну боротьбу з власними екстремістами, які заявляють, що компроміс неможливий. Ізраїльські екстремісти говорять, що всі палестинці бажають знищення самої держави Ізраїль. Вони вважають терористичні акти, що здійснюються палестинськими терористами-самовбивцями, й викрадення доказом того, що мир з іншою стороною неможливий. «У нас немає партнерів по миру,» — повторюють вони.
Палестинські екстремісти наполягають на тому, що Ізраїль просто веде гру з метою продовжити окупацію Палестини, й що виведення військ із Гази, а також плани щодо часткового виведення військ із Західного берега є просто тактичним прийомом, і не означають передачу палестинцям реального контролю над землею, транспортом, водою, обороною та іншими атрибутами суверенітету.
Екстремістам вдається заблокувати мирний процес тому, що будь-який удар з одного боку систематично викликає жорстокий удар у відповідь з іншого. Поміркованих постійно виставляють слабкими й наївними ідеалістами. Екстремісти також підтримують привабливу фантазію, що повна перемога можлива, часто персоніфікуючи боротьбу. Ізраїльські сили постійно намагаються «обезглавити» озброєну опозицію, знищивши палестинських лідерів, нібито проблема полягає в декількох індивідуумах, а не в політичному тупику, що створився. Палестинські екстремісти, у свою чергу, переконують населення, що Ізраїль відступить перед обличчям чергового терористичного акту.
У такій серйозній ситуації деталі й символіка можливого врегулювання конфлікту мають велике значення. Ізраїльтяни й палестинці наблизилися до угоди за принципом «земля в обмін на мир» у контексті мирного процесу в Осло. Обидві сторони погодилися на де в чому подібні кордони, які існували до 1967 року, однак угода не відбулась через взаємні обвинувачення в непоступливості з того або іншого питання. Така угода може бути укладена сьогодні, але тільки шляхом уникнення непотрібних дебатів із приводу того, хто заблокував мирний процес у минулому.
Робота Тома Шеллінга — фахівця з теорії ігор і лауреата Нобелівської премії — особливо корисна в цьому контексті. Шеллінг встановив практичну важливість «фокальної точки» переговорного процесу як шляху вперед для учасників переговорів, що знаходяться близько до досягнення угоди. Кордони, які існували до 1967 року, є неминучою фокальною точкою в ізраїле-палестинському конфлікті. Обидві сторони повинні досягнути принципової угоди відносно кордонів, що існували до 1967 року, а потім обмінятися невеликими ділянками землі й розподілити контроль (особливо відносно Єрусалима) шляхом невеликих і прийнятних для обох сторін відхилень від кордонів 1967 року.
Іншим словом, суперечка з приводу деталей повинна мати місце після того, як обидві сторони досягнуть принципової угоди відносно кордонів 1967 року, визнаних ключовими країнами в регіоні й у всьому світі, закріпленій у численних резолюціях ООН.
Сьогоднішня трагедія полягає в тому, що ми віддаляємося від цієї можливої угоди. Ізраїль справедливо обурений викраденням своїх солдатів бойовиками, що користуються підтримкою угруповання ХАМАС у Газі й «Хізбалла» на півдні Лівану, але масове й несумірне військове реагування Ізраїлю відіграє на руку екстремістам.
Дійсно, кожна сторона заявляє, що інша нанесла перший удар. Ізраїль відмовився навіть вести переговори з очолюваним ХАМАС палестинським урядом, намагаючись тиснути на нього фінансово й примусити капітулювати. ХАМАС не погоджується на пропозицію про створення двох держав, хіба що дуже невизначено й під великим тиском. Однак громадська думка в Палестині підтримує компроміс. Знайти винного легко, але це не вирішить проблеми. Компроміс, який спирається на угоду про кордони 1967 року, є шляхом до миру.
Сполучені Штати також не виконують стабілізуючу роль. Вони грають на руку екстремістам, оскільки ведуть боротьбу з тероризмом радше військовими ніж політичними засобами. Так само як війна в Іраку була помилковою реакцією на загрозу «Аль-Каїди», зелене світло з боку адміністрації Буша військовим діям Ізраїлю в секторі Гази й Лівані не пропонує реального вирішення. США та інші впливові зовнішні гравці повинні чинити тиск на обидві сторони з метою досягнення угоди щодо головного питання, а не виявляти бездіяльність у той час, як насильство виходить з-під контролю.
Найбільш могутня ідеологія в сьогоднішньому світі — це самовизначення. Доти, доки не буде існувати палестинська держава та Ірак не буде вільний від американської окупації, в ісламських екстремістів не буде проблем із свіжими силами. Військові репресалії ще більше поповнять ряди, й доки не будуть вирішені політичні проблеми, розповсюдження демократії не змінить ситуації, тому що екстремісти переможуть на виборах.
Одним словом, із специфічною терористичною загрозою треба боротися за допомогою вузько направлених контртерористичних операцій, у той час як помірковані повинні протистояти екстремізму за допомогою політики компромісу, а не помилкових і небезпечних ілюзій військової перемоги.
Джеффрі Д. САКС — професор економіки й директор Інституту Землі при Колумбійському університеті.
