Нестабільність цієї системи визначається головним чином несталістю недавно приєднаних до неї слабких національних економік країн, що розвиваються, і посткомуністичних держав. Спроби підтримувати їх безперервними грошовими ін’єкціями міжнародних фінансових організацій не завжди успішні. До цього додалася недостатня, як виявилося за останні два-три роки, надійність і схильність до криз побудованих також на монопольно-олігархічних засадах економік «азійських тигрів», котрі дістали цю назву за стабільне економічне зростання протягом попереднього періоду. Кризи у Східній Азії, Росії та Бразилії струсонули систему не менше, ніж 65—70 років тому «велика депресія» США й криза в Німеччині. А протягом цих більш як шістдесяти років вона функціонувала майже без збоїв.
Спільним для двох далеких у часі кризових періодів було те, що від завершення світових воєн (першої — 1919 р. і «холодної» — 1988 р.) до початку криз минало 9-10 років — термін повного переходу індустрії на мирну колію. Перехід до мирного функціонування зі зниженням рівня військових замовлень виявився вкрай болісним, а цілковита їх відсутність могла бути фатальною. Після другої світової війни цього не було, позаяк відразу ж почалася сорокарічна «холодна війна», яка й визначила тривалу відсутність криз.
«Велика депресія» США була типовою кризою перевиробництва. Консерватизм психології людей призвів до відставання споживання від зростання виробництва, зумовленого тоді конвеєризацією. Безліч дешевих якісних товарів не мала збуту, хоча гроші у високооплачуваних громадян були. З кризи держава вийшла, примусивши їх стимулювати виробництво не лише купуванням товарів, а й оплатою високими податками спочатку громадських робіт Рузвельта, а потім позик, допомоги іншим країнам і придбання озброєнь для своєї країни та її союзників. Цей принцип згодом поклали в основу світової економічної системи. Розвинені країни таким чином стимулюють своє виробництво військовими замовленнями і допомогою слаборозвиненим країнам для придбання своїх товарів.
Тоді, намацуючи шлях створення такої системи, США припустилися помилки. Для розширення зовнішнього попиту вони спочатку допомогли відродитися німецькому мілітаризму, потім коштом своїх платників податків оплачували за ленд-лізом боротьбу з ним Англії й СРСР, проте це не позбавило їх необхідності самим стати учасником тяжкої кровопролитної війни. У гонитві за сьогохвилинною вигодою вони допомогли звестися на ноги серйозному ворогові. З цього історичного уроку було зроблено висновки. Коли після закінчення «холодної війни» й розпаду комуністичного табору виникла потреба в нових страховищах для обивателів, ролі ворогів світової спільноти «довірили» Іраку, Ірану, Лівії, Сербії. Серйозніший супротивник міг би створити загрозу нової світової війни й апокаліпсиса цивілізації, а такі «кишенькові» вороги не є істотною небезпекою навіть у далекій перспективі. Терористичні акти загрожують лише окремим людям, а не державам. Історичними попередниками нинішніх ворогів були американські індіанці, війни з якими допомогли англійським колоніям Америки стати єдиною державою.
Лівійський володар налаштував проти себе думку країн Заходу підтримкою терористів, а Хуссейн і сербські неокомуністи — війною проти сусідів. Усі вони допомогли властям країн Заходу змусити платників податків розщедритися на нові військові замовлення та проведення локальних воєн з незначними жертвами.
Як розвиватимуться події в Іраку в найближчому майбутньому? Збройне протистояння США і блоку НАТО зробило Хуссейна не лише національним героєм своєї країни, а й уславило його в очах значної частини арабського світу і країн, що розвиваються. До військової акції ще була вірогідність заколоту з метою його повалення, але після неї це виключено. Таке повалення, за заявами високих посадових осіб влаштувало б США. Проте «мова дана дипломату, щоб приховувати свої думки». Усунення Хуссейна навряд чи було б для них бажаним, бо постала б необхідність шукати нового ворога. Нинішнє протистояння влаштовує всіх його учасників.
Наша країна, купуючи, як і всі країни «третього світу», значну частину товарів на світовому ринку, оплачує їх за рахунок позик, продажу металу й деяких видів озброєння. Проте з позиками ми впритул наблизилися до межі, коли це джерело валюти буде перекрито, метал на світовому ринку має невисоку ціну, продаж його наштовхується на великі труднощі, а розширення виробництва екологічно небажане. Тож продаж танків і літаків — мало не єдина можливість підтримати індустрію України. Продавати зброю, як показав історичний досвід нинішніх багатих країн, значно вигідніше та безпечніше, ніж воювати. Однак це й до багато чого зобов’язує політиків і законодавців. Вони повинні реагувати на військові конфлікти в різних куточках планети, виходячи з національних інтересів нашої бідної країни, а не з амбіцій колишньої наддержави і її правонаступниці, яка тужить за втраченою величчю. Утім, реакція України на події в Іраку дає підстави сумніватися, що вони це розуміють.
