У минулій статті ми перерахували лише деякі питання, що в першу чергу хвилюють політиків і політично активну частину населення Росії стосовно складу майбутньої Державної думи. І хоч як тасуй, систематизуй ці питання, а головним з них по суті (а можна сказати, що й найцікавішим) є таке: скільки ж, усе-таки, партій можуть подолати 7% бар’єр, встановлений російським законодавством, і сформувати фракції в новій думі?
Про дві ми знаємо практично точно, як знає і вся російська громадськість. Це непримиренні антагоністи, «партія влади» — «Єдина Росія» та Компартія Росії (КПРФ). Особливість останньої полягає в тому, що за всього розмаїття думок експертного співтовариства щодо потенційних можливостей, уміння їх реалізовувати в передвиборній боротьбі, якості тактики цієї боротьби тощо навіть відверті ідеологічні противники комуністів (за винятком окремих політичних маргіналів) сходяться в одній думці: КПРФ — єдина реальна політична сила, що опонує владі. У зв’язку з цим серед різних прогнозів щодо партій, які потрапляють до нової думи, в першу чергу ми назвемо, здавалося б, найнесподіваніший. Згідно з ним, за умови чесної передвиборної кампанії, настільки ж чесної процедури голосування й подальшого підрахунку голосів 7% бар’єр подолають лише дві партії — «Єдина Росія» та КПРФ.
«Не може бути!» — скаже політично підкований український читач. Дійсно, як таке може бути, якщо, умовно кажучи, голосує багатомільйонна маса російських виборців, а зареєстрованих партій, допущених до виборів, сім, то невже зі 100% голосів, поданих за цю «сімку», навіть суто арифметично заповітний бар’єр може не подолати хоча б хтось третій?
Звернімося до фактів. Перед минулими парламентськими виборами, що відбулися в грудні 2007 року, аж до останнього тижня буквально всі без винятку прогнози, зокрема й закордонних соціологічних служб, свідчили, що до думи гарантовано проходять лише дві партії — «Єдина Росія» та КПРФ. Серйозні міжнародні видання присвятили статті аналізу унікальності тієї ситуації, що може у зв’язку з цим виникнути не лише в парламенті й навіть не лише в російському суспільстві в цілому, а й у системі відносин західного світу та Росії. Дійсно, адже в такому разі в Росії абсолютно законним чином, в результаті народного волевиявлення, єдиною опозицією партії влади, що підминає під себе все й уся, можуть стати комуністи. І мало не до самого дня голосування подібний розвиток подій залишався найреальнішим. Ні ЛДПР Володимира Жириновського, погляди якого, думаю, громадянам України (зокрема й на суверенітет країн СНД) добре відомі, ні спішно створена явно не без підтримки Кремля «Справедлива Росія» (про цю партію ми ще поговоримо детальніше), яку очолював голова Ради Федерації Сергій Миронов, ну ніяк не долали заповітний 7% бар’єр.
І раптом — о, диво! І одна, й друга партії отримали по 8% голосів і пройшли до Державної думи, у складі якої й перебувають досі, утворюючи таким чином четвірку парламентських партій. Що ж сталося з виборцями в день голосування? Звідки раптом обидві партії отримали додаткову любов виборців? А може, річ не у виборцях, а в машині підрахунку голосів, «машиністам» якої ну дуже не хотілося, щоб єдиною противагою «Єдиній Росії» в думі стали комуністи?.. Відповідь на це запитання, ймовірно, зможуть дати лише історики майбутнього.
Наведений факт відомий, звісно, широко. Значно менше згадують про інший факт у зв’язку з його, так би мовити, «регіональним» масштабом. Хоча місто Москва в сучасній Росії — це, скажімо так, значно більше, ніж просто столиця... Коротше, мова піде про результати останніх виборів до Московської міської думи, що відбулися два роки тому, наприкінці 2009 року. Її склад сформували лише дві партії — «Єдина Росія» та КПРФ. Щоправда, всесильний Юрій Лужков, який обіймав тоді посаду мера столиці, та його прибічники з міської організації «Єдиної Росії» провели регіональний виборчий закон, який містить норму про те, що до міської думи проходять лише ті партії, які набирають навіть не 7%, а цілих 10% голосів виборців. Хтось, можливо, скаже: ну це зовсім несправедливо! Хтось відповість: а чому, власне, несправедливо? У парламенті (в даному випадку, міському) саме й мають бути представлені лише по-справжньому авторитетні в суспільстві партії, що мають підтримку значного «загону» виборців. Адже це «зріз» настроїв суспільства.
Ну, суперечки суперечками, а вибори до Московської міської думи зразка 2009 року минули й дали, як деяким спочатку здалося, сенсаційні результати. Партії «Права справа» та «Яблуко», що дотримуються ліберально-прозахідних поглядів і традиційно — як до того вважалося — мали сильні позиції в «столичних» містах — Москві й Санкт-Петербурзі, цього разу зазнали нищівної поразки на виборах у «першій столиці» й навіть близько не наблизилися до 10% бар’єра. Але далі було ще цікавіше: у ніч підрахунку голосів після виборів безпристрасні офіційні повідомлення з Мосміськвиборчкому з кожною годиною дедалі впевненіше констатували, що бар’єр не проходять ні «Справедлива Росія», ні всюдисуща ЛДПР. І хоч як галасував у ніч після виборів і всі подальші дні В.Жириновський, звинувачуючи владу й особливо особисто Ю.Лужкова в підтасовуванні результатів голосування на шкоду ЛДПР, ця партія не набрала 10% голосів москвичів і зазнала поразки на міських виборах, подібно до демократів з «Яблука» й «Правої справи». До речі, як потім вважали деякі експерти, неприкрита ненависть Жириновського до Лужкова, що згодом не раз випліскувалася з телеекранів і стала навіть основою судового розгляду, неабиякою мірою походила з того факту, що мер столиці, мовляв, категорично відмовився «підтягувати» результати голосування на користь ЛДПР...
Так чи інакше, але відтоді в Московській міській думі засідають дві фракції — «Єдиної Росії» та єдино реальної до нею опозиції — КПРФ. Якщо вдуматися, то, можливо, це і є найсправедливіший розподіл голосів у сьогоднішній Росії, зважаючи на всі її реалії?..
Чи може щось подібне повторитися на найближчих виборах уже до Державної думи? Про це — в наступному матеріалі.
