Коли революція скидає «старий режим», «з ніг на голову» встає вся країна, іноді сусідні держави, а в окремих випадках і весь світ. «Ця революція загрожує нам всім», — зізнавалися бліді від страху європейські монархи після штурму Бастілії в 1789. «Як нам впоратися з більшовицькою небезпекою?» — така була основна турбота західних країн після революції 1917 р. в Росії. «Скільки у нас залишилося часу?» — запитували себе комуністичні лідери Європи, коли восени 1989 р. в Східній Європі почався революційний процес.
Усунення сербського диктатора не є загрозою для інших європейських лідерів. Хіба когось можна порівняти з Мілошевичем, крім президента Білорусі Олександра Лукашенка? Однак прибутки і збитки від балканської революції підраховують не тільки в Белграді, але й далеко від нього.
В особі Мілошевича Пекін втратив важливого пішака на світовій шахівниці, за допомогою якого він міг дратувати Вашингтон.
А ось московські дипломати дивляться на цей регіон іншими очима. Росія традиційно підкреслює свій вплив в Південно-Східній Європі, російські політики постійно твердять стару пісню про російсько-сербську дружбу, міф про яку виник, власне, тільки в першій половині 90-х років. Якби Тіто ще був живий, то він міг би підтвердити, якими напруженими були його «братерські» відносини із Сталіним та Брєжнєвим. І в більш ранній період ситуація відрізнялася ненабагато: під час антитурецької революції 1804 р. сербська делегація відправилася в Росію за допомогою — російський цар відповів відмовою. І сьогодні російська еліта не спромоглася зрозуміти демократичний порив свого слов’янського «брата».
Лідер російських комуністів виявив у белградській контрреволюції запах «марiхуани, горілки й доларів». Міністр закордонних справ Росії також діяв не дуже вправно: Іванов прибув до Югославії, щоб… «по можливості, сприяти урегулюванню ситуації», якраз в той момент, коли повсталі штурмували будівлю парламенту. Дії Росії в Сербії не мали ніяких істотних наслідків. Іванов виступив в ролі прес-секретаря Мілошевича, оприлюднивши його бажання служити своїй країні в якості лідера опозиції. Володимир Путін, як і під час катастрофи «Курська», не пошкодував часу, щоб як слід обдумати нову ситуацію, яка раптово склалася. Ні Білий дім, ні Відомство федерального канцлера довгий час не могли зв’язатися з російським президентом. Зрештою, той визнав перемогу сербських демократів, для яких... благословення російських «друзів» не мало вже практично ніякого значення.
З’ясувалося, що тісний союз між Белградом і Москвою є не більш ніж ілюзією. Слободан Мілошевич завжди був дуже ненадійним союзником для Росії, не виконував досягнутих домовленостей і неодноразово обманював президента Єльцина. Якщо при Коштуніці Сербія однозначно буде орієнтуватися на Захід, то Росії доведеться задовольнитися вельми скромною роллю.
Американці святкують звільнення не тільки Сербії, але й перемогу своєї дипломатії, що зайшла в глухий кут: перемога белградської опозиції допоможе їм вибратися з власної пастки. Справа в тому, що Мілошевич не завжди був заклятим ворогом Вашингтона... Завдяки його поступливості переговори у Дейтоні закінчилися успішно. Американці помилилися, прийнявши його дії, продиктовані міркуваннями вигоди, за поступливість тиску. Зараз розшириться радіус впливу американської політики в Південно-Східній Європі. Тільки поки неясно, чи буде цей вплив потрібен новому сербському урядові. А відновлення Сербії, яке вимагає величезних витрат, Вашингтон може спокійно передати до рук європейців. Якщо мова заходить про відновлення зруйнованої економіки, тоді вирішальною силою в Європі виявляється ЄС, а не Америка. Сусіди Сербії також виграли від балканської революції, принаймні, в економічному відношенні. Їх нестійкі економіки зазнавали мільярдних збиткiв через санкції. Після зняття ембарго для Румунії, Болгарії та Македонії відкриються найкоротші шляхи на захід. Дунай буде знов зв’язувати, а не розділяти; сербські автобани знов стануть європейськими магістралями. Однак не всі захоплено сприйняли сербську революцію. Республіки колишньої Югославії вже адресують новому президенту Сербії критичні запитання. Чи покінчить він з політикою конфронтації, яку проводив Мілошевич? Чи захоче і зможе Коштуніца переконати боснійських сербів відмовитися від планів відділення? Чи зможе він встановити нормальні відносини з Хорватією? Зміна сербського режиму не стане початком нової епохи, як було після французької, російської або східноєвропейської революцій. Навпаки, це — кінець процесу, що почався в 80-і рр. з проведення реформ в Польщі та падіння Берлінської стіни: агонії комунізму в Європі. Мілошевич піде, але і після його відходу старі запитання залишаться: «Як ЄС зможе домогтися стабільності в Південно-Східній Європі, і де слід провести кордони Європи?»
Друкується з скороченням
