Днями канал «Культура» показав знятий три роки тому фільм польського режисера Анджея Вайди «Катинь». Радянська держава лише наприкінці перебудови визнала свою відповідальність за скоєне, але після відставки Єльцина це визнання було напівзабуте, й у ЗМІ регулярно з’являлися коментатори, котрі запевняли, що розстріли офіцерів — справа рук фашистів.
І ось нарешті показ на держтелебаченні кіношедевру про трагедію в Катині начебто повернув усе на свої місця й, здавалося б, розставив крапки над «і». Але чи так це?
Нечасто телепрем’єру супроводжує спеціальний коментар. Цього разу шість офіційних істориків, кіношників, журналістів близько години обговорювали побачене. Сенс сказаного ними й мета обговорення добре зрозумілі. Так, визнавали вони в прямому ефірі, фільм правдивий, злочини були, розстріли без суду — справа рук НКВС. При цьому констатацію супроводжували численні обмовки, пояснення, репліки, переказувати які просто немає сенсу. Їхня мета — визнавши те, що давно відомо всьому світу, зробити це так, щоб нічого в офіційній ідеології, у створеній ЗМІ картині реальності не змінилося й щоб не почали шукати винних.
Такий трюк регулярно використовується радянською й пострадянською пропагандою. Наприклад, влада СРСР півстоліття категорично заперечувала існування секретного додатку до пакту Молотова — Ріббентропа. «Це зухвала антирадянська брехня, пояснювали тарсівці, наша миролюбна держава ніколи не прагнула й не могла прагнути захвату й розподілу світу, підпорядкування інших країн і народів. Наші вороги свідомо зводять наклеп на ленінську мирну політику, стверджуючи ніби СРСР хотів розв’язати світову війну». Усе це повторювали доти, доки міф про секретний протокол не перетворився в свідомості людей на ідеологічний Еверест. І коли його існування довелося офіційно визнати, публікація правди про загарбницькі плани Сталіна вже не могла зцілити тисячоразово отруєну свідомість суспільства. Це після Хрущовського вимушеного закриття Гулагу керівник Спілки письменників Фадєєв, який відправляв до нього літераторів, наклав на себе руки. Сьогодні правда про Катинь не викликала навіть легких брижів на поверхні ідеологічного болота. Третьяков, Михалков, Косачев та інші учасники телеобговорення попрацювали на славу!
Але чому ж «незручний» фільм показали? І чому показали саме зараз? Із цим усе зрозуміло. Найближчими днями виповнюється 70 років подій. До місця поховання прибудуть польські гості, краще, якщо це будуть люди найвищого рангу. На їхні запитання буде що відповісти. Псевдотелепокаяння дозволяє розраховувати на те, що іноземні лідери відреагують взаємністю й до ювілею перемоги закордонні делегації дружно потягнуться до нашої столиці. І на тлі пострадянського пейзажу, що складається з демографічної катастрофи та споювання населення, сировинної економіки, деградуючої освіти та культури, мільйонів бомжів, цензурованих ЗМІ, на тлі гіперкорупції, аварій і терактів світу запропонують оспівати самі основи цієї системи, схиливши голови перед великою перемогою радянського народу. При цьому у суто внутрішніх каналах інформації знову підноситимуть ім’я головкому.
Про що забули згадати коментатори? Питання перше. Що ж насправді слід сказати, коментуючи прем’єру «Культури»? Річ не просто в тому, що це не наймасовіший канал, його дивиться 3% телеглядачів. І не в тому, що про показ було відомо мінімум за п’ять днів до публікації тижневої телепрограми, проте «Катинь» до цієї програми не потрапила, й, отже, й без того обмежена аудиторія була додатково звужена. Виникає риторичне, але принципове питання — держава повинна зрідка допускати невелику частину громадян до значимої інформації? Чи щонайперше завдання влади зробити найважливішою складовою всієї загальнонаціональної свідомості Росії ключові події вітчизняної історії? Саме це друге завдання — не виконане. Скажу більше, через кілька днів після показу, на одному з держтелеканалів знову порушувалося питання: хто все-таки це вчинив — нацисти чи НКВС?
Ще одне запитання. Будучи послідовним, не можна не з’ясувати, хто персонально й особисто відповідає за 70 років брехні, й особливо за останні 10 років брехні? Чи відповідатимуть або будуть хоча б звільнені з роботи всі ці Шевченки, Толсті й інші коментатори та їхні начальники, котрі запевняли аудиторію, що до трагедії в Катині радянська влада не має жодного стосунку?
Одна з ключових ідей фільму Вайди — убивчою є не лише Катинь, а й брехня про Катинь.
Нарешті, третє запитання. Якщо 21 857 осіб були безневинно й незаконно розстріляні, де ж кримінальна справа, де суд і вирок? Після показу фільму по державному телеканалу — ви не повірите — ні ветеран Долгих, ні депутат Абельцев, ні онук вождя Джугашвілі, ні прокуратура Центрального округу Москви не звинуватили Сталіна в екстремізмі. У легітимній, правовій державі після цього відбувається юридичне розслідування й суд. А в «суверенно-демократичній» державі вивішують білборди?!
Для того щоб, нехай мала частина росіян, але, все ж таки побачила фільм Вайди, Польщі довелося вийти із соцтабору та Варшавського договору, вступити до НАТО і Євросоюзу. Якщо ми не проведемо суд над сталінщиною, Україні, врешті-решт, доведеться повторити польський маршрут, бо геноцид Голодомору, визнаний десятками держав, у Росії у офіційних коментаторів викликає лише істерику й вигуки «брехня», «провокація». Тим часом, іще важливіше для нас, хоча насправді ці питання тісно взаємопов’язані, розібратися юридично й остаточно не лише в Катині: а радянських громадян там поховано більше, ніж польських (!), у Голодоморі, а й у всіх злочинах радянського режиму проти нас самих. Треба пред’явити народний рахунок непохованій сталінській системі.
Зробити це сьогодні дуже непросто. Катинь — не стільки знищення офіцерського корпусу захопленої країни, це знищення її інтелектуалів, людей думки. Але в іще більших масштабах Сталін знищував російську інтелігенцію. Водночас він формував таку інтелігенцію, яка була необхідна йому. Її спадкоємці становлять сьогодні більшу частину телекоментаторів та інших «розмовляючих голів», які не ставлять «неправильні» запитання й не роблять «неправильні» висновки.
Особливо резонансним для нас є у фільмі Вайди образ російського капітана Попова. Його прообразом стали реальні постаті двох радянських офіцерів. Попов чудово усвідомлює трагізм тоталітарної вакханалії, що розгортається навколо нього. Розуміючи всю небезпеку свого становища, він намагається врятувати дружину, а насправді вдову вже розстріляного НКВСівцями польського офіцера. Попов знає, що приречений, але намагається врятувати іншого...
Польща вже двадцять років вільна! Але чи зможемо ми врешті врятувати самих себе?
...Схоже, поставлене владою завдання виконане — фільм показано, важливі гості приїжджають і нічого в країні не змінюється!
На порозі сидить його старенька. А перед нею розбите корито?
