Усьому причина — нафта. Коріння американської та британської інтервенцій, які тривають на Близькому Сході, глибоко йде в пісок арабських країн. Відтоді як при Вінстоні Черчиллі британський воєнно-морський флот перейшов із вугілля на нафту на початку минулого століття, західні держави постійно втручалися у справи близькосхідних країн iз метою забезпечити безперервні поставки нафти, скидаючи уряди і приймаючи різні сторони у війнах у так званій великій грі енергоресурсів. Але цю гру майже закінчено, бо абсолютно очевидно, що старі підходи не приносять успіху.
Навіть коли хочеться думати, що в основі нинішніх дій США і Великобританії в Іраку лежить щось окрім нафти, реальність бере своє. Дійсно, нещодавно президент Буш попрохав журналістів уявити собі світ через 50 років. На умі в нього було не майбутнє науки і техніки або світове населення чисельністю в дев’ять мільярдів осіб, або проблеми зміни клімату та збереження біологічної різноманітності. Замість цього, його цікавило, чи будуть ісламські радикали контролювати світові запаси нафти.
Що б не хвилювало нас через 50 років, це точно буде наприкінці списку можливих проблем. І навіть якби ця проблема і перебувала ближче до початку списку, повалення Саддама Хусейна для забезпечення поставок нафти за п’ятдесят років здається найменш переконливою з можливих стратегій. Однак нам відомо, виходячи з цілого ряду доказів, що саме про це думав Буш, коли його уряд переключив свою увагу з ловів Усами бін Ладена на війну в Іраку.
Повалення Саддама довгий час було улюбленою ідеєю неоконсервативного проекту «Нове американське сторіччя» і вже в 1990-х звучали заяви, що Саддам може встановити контроль над «значною часткою світових запасів нафти». Віце-президент США Дік Чейні повторив ці побоювання перед початком іракської війни, твердячи, що Саддам Хусейн створює величезний арсенал зброї масового знищення, щоб «встановити контроль над значною часткою світових енергоресурсів».
Факти, наведені Чейні, були явно помилкові, так як і його логіка. Диктатори подібні Саддаму живуть за рахунок продажу нафти, а не утримання її в надрах землі. Однак Саддам, мабуть, дуже охоче продавав концесії на видобуток нафти французьким, російським та італійським компаніям, а не британським і американським.
У будь-якому випадкові, війна в Іраку не зможе забезпечити світові поставки енергоресурсів через 50 років. Скоріше, навпаки — війна поставить їх під загрозу, розпалюючи той самий радикалізм, проти якого вона нібито ведеться. Істинну енергетичну безпеку можна забезпечити не вторгненням і окупацією близькосхідних країн чи стараннями привести до влади в регіоні більш згідливі уряди, а визнанням більш глибоких істин про світові енергоресурси.
По-перше, енергетична стратегія повинна задовольняти три критерії: низька вартість, різноманітність джерел поставок і значне скорочення викидів вуглекислого газу. Це потребує величезних інвестицій у нові технології та ресурси, а не «війни до переможного кінця» за близькосхідну нафту. До числа важливих технологій вироблення електроенергії належить перетворення вугілля на рідину (як, наприклад, газолін), використання бітумінозних пісків і нафтоносних сланців та зростання використання джерел енергії, незалежних від викопного палива.
Дійсно, недорога сонячна енергія, засновані на вугіллі технології з нульовим викидом парникових газів у атмосферу, а також безпечна й надійна ядерна технологія мають величезний потенціал. Сонячна радіація в 10 тисяч разів перевищує наше нинішнє споживання енергії. Ми використовуємо сонячну енергію багатьма різними способами: наприклад, у виробництві продуктів харчування, у вигляді енергії вітру і гідроелектроенергії, у сонячному обігріві, сонячних теплових електростанціях, сонячних батареях і подібне, — але можливості значно більш широкого використання недорогої та широкодоступної, а також екологічно чистої сонячної енергії величезні.
Вугілля, як і сонячна енергія, широкодоступне. Воно вже досить дешеве, але є твердою, а не рідкою речовиною, а також серйозним забруднювачем і джерелом парникових газів. Однак усі ці проблеми можна вирішити, особливо при відповідних інвестиціях у розвиток науки та техніки. Газифікація вугілля дозволяє видалити основні забруднюючі агенти, в той час як вугілля вже можна перетворити на газолін при невеликих витратах; південноафриканська компанія починає широкомасштабне впровадження цієї технології у Китаї.
Ядерна енергія, заснована як на розщепленні, так і на злитті, є ще однією можливістю отримання надійної, безпечної та екологічно чистої первинної енергії. Тут також існують технологічні перешкоди, але вони здаються переборними. Звичайно, існують і серйозні політичні та регулятивні міркування, а також міркування безпеки, які повинні підлягати ретельному розглядові.
За іронією долі, адміністрація, зациклена на ризиках, пов’язаних із близькосхідною нафтою, вважала за краще витратити сотні мільярдів — і потенційно трильйонів — доларів на безуспішні воєннi підходи до розв’язання проблеми, яку можна і потрібно вирішувати набагато більш дешевим способом — за допомогою науково-технічних досліджень, регулювання та ринкових стимулів. Найбільша енергетична криза, схоже, викликана неправильно спрямованою енергією зовнішньої політики США, в основі якої лежить війна, а не наукові відкриття та технологічний прогрес.
Джеффрі Д. САКС — професор економіки і директор Інституту Землі при Колумбійському університеті.
