Поява кремлівського лідера, президента Дмитра Медвєдєва, без кадебістського минулого у поєднанні з економічною кризою дала підстави до розмов про те, що, коли Барак Обама відвідуватиме Москву, то американський президент побачить країну на початку нової політичної відлиги, відновленої перебудови. Але натиснути кнопку «перезавантаження» американсько-російських відносин може бути важче, ніж Обама та його команда собі уявляє.
Російські (чи радянські) лідери віддали перевагу перебудові чи відлизі лише тоді, коли були змушені це зробити через складні умови, які загрожували виживанню режиму. Атмосфера смертельного страху, взаємної підозри і ненависті серед комуністичної еліти була каталізатором пост-сталінської відлиги Микити Хрущова. Для Михайла Горбачова у 1980-х роках каталізатором для його перебудови був зростаючий економічний параліч СРСР. Для обох лідерів головним пріоритетом було намагання зберегти владу. Зміна системи і послаблення владної хватки було ризикованим кроком, який міг підірвати їхній авторитет. Але ризик інерції здавався ще більшим. Зрештою, зробивши вибір на користь змін, обидва були змушені передчасно залишити свої пости проти своєї волі.
Відновивши централізований контроль Кремля над російською політикою і державою, Володимир Путін зосередив увагу головним чином на мінімізації викликів державній владі, яку він зосередив у своїх руках. На сьогодні він позбавив політичну систему конкуренції, ослабив державні інституції, маргіналізував опозицію і, по суті, усунув громадськість від участі у політичному житті країни. Його проекту нагромадження влади сприяли високі ціни на нафту, але платою за це було постійне погіршення якості управління й відмова від цілей модернізації.
Зважаючи не те, що політичні рішення ухвалювалися в непрозорий спосіб та у вузькому колі, а імплементація делегувалася непідзвітній бюрократії, то неминучим результатом путінської політичної моделі стала всеохопна корупція. Бажання уникнути невдоволення громадськості і забезпечити соціальну стабільність призвело до призупинення реформ.
Замість того, щоб створювати стимули, які могли б вивільнити громадську енергію, уряд відштовхував громадян все більше і більше від політики і ухвалення політичних рішень, поглиблюючи таким чином соціальну апатію і роздрібненість. Більше того, створенні завдяки буму на нафту можливості були змарновані. Насправді, сьогодні Росія стоїть перед ризиком ще більшого відставання від розвинутих країн. Її економіка залишається не диверсифікована і не конкурентоспроможна, а її внесок в глобальний технологічний процес дуже незначний.
Але гірше те, що економічне зростання, яке базувалося на експорті природних ресурсів, виявилося несталим. Коли ціни на нафту були високими й зростали, уряд міг компенсувати погану діяльність, розкидаючи гроші на вирішення проблем. Сьогодні, коли ціни на нафту різко впали, такого багатства більше немає. Відтак економічні експерти сходяться на думці, що потенціал зростання російської петроекономіки вичерпано.
Попри все це ситуація не достатньо загрозлива, щоб змусити російських лідерів відкрити принаймні деякі канали справжнього залучення громадськості й дати вихід їхній могутності. Ціна нафти у майже 70 доларів за барель становить половину ціни, яка була рівно рік тому, але вона більша за ціну у 40 доларів, що була на початку року. Падіння темпів російської економіки та очікуване поглиблення бідності (прогноз щодо Росії в оприлюдненій наприкінці червня доповіді Світового банку більш похмурий, ніж у попередній рік) не пророкує негайної катастрофи. Зараз на противагу кінцю 1980-х і 1990-х років Росія не має боргів у закордонних банках та міжнародних організаціях. Але наступного року вона планує відновити закордонні запозичення.
Отже уряд вважає за краще аби як пережити кризу, ніж іти на ризик заради впроваджування рішучих реформ. Приорітетом уряду лишається утримання влади у своїх руках, а керівництвом до дій — уникнення будь-якого ризику.
Відомо, що правляча еліта роздирається зсередини ворожнечею та конфліктами. Нещодавно двоє заступників Путіна дали інтерв’ю двом західним прес-виданням, і висловили зовсім протилежні бачення подальшого розвитку Росії. Але такі суперечки ніколи не виносяться на широку публіку, адже найважливіше для членів політичної еліти — соціальна та політична стабільність, і вони б не ризикнули збуджувати громадськість, лише задля підтримки свого альтернативного політичного курсу.
Така тактика відкладання реформ пояснюється ще й відсутністю тиску знизу, з боку народу. Так, росіяни схвильовані зростаючим рівнем безробіття та зниженням прибутків, але це не спонукає їх до спроб якимось чином викликати політичні зміни в країні. Адже народ, так само як і політичні лідери, більш за все прагне політичної стабільності; і саме тому рейтинг популярності обох прем’єр-міністра Путіна та президента Дмитра Медвєдєва зберігається на рівні 70 відсотків.
Роздратування через зростаючу авторитарність уряду можна спостерігати у ділових колах, у доволі кволій політичній опозиції, серед ліберальних інтелектуалів, і навіть у якійсь частині бюрократії. Але ці сили занадто несміливі та роздроблені, без будь-якого стимулу до політичних дій.
Нинішня тактика уряду протриматися на плаву без будь-яких змін у політичній системі або структурі економіки сповнена ризику поступового занепаду. Для правителів Кремля це може здаватися прийнятною ціною для збереження влади, але відкладання реформи лише ускладнить незліченні проблеми Росії. До того ж, намагання утриматися на плаву може виявитися неможливим у короткій перспективі, якщо ціни на нафту знову впадуть.
Різке скорочення державних ресурсів може насамкінець призвести до модернізації уряду, але це також може спричинити жахливі зміни, які включатимуть жорсткі репресивні акцій, економічний націоналізм та надто ізоляціоністський курс. Це буде катастрофою для Росії — не кажучи вже про відносини з США.
Маша ЛІПМАН — редактор журналу Pro et Contra, який друкується Московським центром Карнегі.
