Незалежно від того, чи досягне успіху демократизація на «новому Близькому Сході», чи авторитарні форми урядів запанують знову, одна докорінна зміна вже стала очевидною: ніхто не буде у змозі управляти, незважаючи на думку громадськості в середині країни.
Цей перелом змінить параметри зовнішньої політики близькосхідного конфлікту (як ізраїльсько-палестинського, так і конфлікту між ізраїльтянами й арабами в ширшому сенсі). Незважаючи на війни в Лівані та секторі Газа, а також інтифади на окупованому західному березі річки Йордан, ці параметри виявилися дивовижно стійкими протягом багатьох десятиліть, будучи закріпленими мирними угодами з Єгиптом і Йорданією й угодами в Осло з палестинцями.
Але все це незабаром зміниться. І хоча тектонічні зрушення в регіоні викликані «арабським пробудженням», його гравці не обмежені арабським світом чи кордонами близькосхідного конфлікту. Сполучені Штати, Європа, Туреччина і в деякому розумінні Іран — усі відіграють у цьому свою роль, деякі більш безпосередньо, ніж інші.
Давайте почнемо зі США. Промова президента Барака Обами в Каїрі два роки тому стала приводом для великих сподівань, але лише небагато з них (а то й зовсім) справдилися. Замість цього США дозволили формуватися політичному вакууму за браку будь-яких дій з боку уряду Ізраїлю. Цей вакуум тепер заповнено «арабським пробудженням».
Тим часом Європа заклопотана своєю власною кризою. Але в останні декілька років європейці на чолі з німецьким канцлером Ангелою Меркель і французьким президентом Ніколя Саркозі де-факто грюкнули дверима перед лицем Туреччини через її вступ до Європейського Союзу. У результаті Туреччина почала проводити «неооттоманську» зовнішню політику, у якій центральну роль відводить арабському світові, навіть більше, ніж Кавказу, Середній Азії та Балканам.
Звичайно, Туреччина, відповідно до її інтересів безпеки, а також політичних і економічних інтересів, не має жодного іншого вибору, окрім як звертати пильну увагу на своїх південних сусідів, і змушена спробувати запобігти там хаотичному розвитку подій. Туреччина зіткнулася би з тими ж ризиками, навіть будучи інтегрованою в європейський контекст, але тоді б її пріоритети були абсолютно іншими.
У відповідь на короткозорість Європи Туреччина залишила свої устремління до членства в Європейському Союзі та обрала неооттоманський проект, направлений на те, щоб стати головною силою на Близькому Сході, — зміну політики, яка відображає й інтереси, й ідеологію. З одного боку, Туреччина розглядає регіональне панування як стартовий майданчик для значимішої глобальної ролі, із другого боку, вона розглядає себе як зразок для наслідування з метою успішної модернізації Близького Сходу на ісламсько-демократичній основі.
Ця ставка на регіональну перевагу рано чи пізно спричинить серйозний конфлікт Туреччини із сусіднім Іраном. Якщо Туреччина переважатиме, то Іран і радикали в регіоні залишаться на стороні історії, що програє, — і вони знають це.
Тоді як уряд турецького прем’єр-міністра Реджепа Таїпа Ердогана намагається підтримати хороші стосунки з Іраном. Його прагнення стати провідною суннітською державою означає, що Туреччина повинна рано чи пізно опротестувати вплив Ірану в Іраці, як у Сирії та Палестині. І це означає конфлікт.
Істотне погіршення стосунків Туреччини з Ізраїлем пов’язане з ірано-турецькою конкуренцією, що перебуває на стадії становлення. Безумовно, у цій конкуренції також є (з ізраїльської точки зору) позитивна сторона — ослаблення Ірану й інших регіональних радикалів. Але для Туреччини як для честолюбного регіонального лідера інтереси палестинців, звичайно, важливіші, ніж її стосунки з Ізраїлем. Це стало ще очевиднішим у світлі революційних змін в арабському світі та докорінно переорієнтовувало зовнішню політику Ердогана.
У результаті Ізраїль опиняється у все важчій ситуації. Без власної стратегічної переорієнтації, оскільки залишатися пасивним у швидкозмінному світовлаштуванні — небезпечне рішення: Ізраїль ще більше втрачав би свою легітимність та ізолював би себе на міжнародному рівні. Життєздатна ізраїльська відповідь на разючі зміни в регіоні (їхні наслідки вже очевидні) може лише бути в формі серйозної пропозиції про продовження переговорів палестинському уряду Махмуда Аббаса з метою підписання всебічної мирної угоди.
До питань безпеки потрібно поставитися серйозно, але вони стають усе менш вагомими, тому що може пройти досить багато часу між укладенням угоди та її повним виконанням для того, щоб можна було це вирішити за взаємною згодою. Але теперішня пасивність Ізраїлю — з усіма її негативними довгостроковими наслідками для країни — імовірно, продовжиться, поки прем’єр-міністр Біньямін Нетаньяху вважає, що виживання його коаліції важливіше, ніж переконлива мирна ініціатива.
У той же час тиск арабських революцій перетворює палестинців на динамічний політичний чинник. Наприклад, зважаючи на ймовірне падіння президента Сирії Башара аль-Ассада, тиски єгипетської революції та нової ролі ісламізму в регіоні, союз ХАМАСу з Іраном стають усе проблематичнішими. Ще невідомо, чи буде, зрештою, «турецький курс» переважати над радикалами в секторі Газа, чи ні.
У будь-якому разі ХАМАС зіткнувся з необхідністю ухвалення деяких небезпечних рішень, що мають для нього серйозні наслідки, особливо якщо його головний конкурент, Палестинська автономія Аббаса, досягне успіху у своїй теперішній дипломатичній кампанії в Організації Об’єднаних Націй. Обама обіцяв створення палестинської держави протягом одного року, й Аббас тепер діє, керуючись цією обіцянкою.
І тут дуже важливо, що ж відбуватиметься далі. Чи буде Аббас у змозі утримати палестинців на дипломатичному шляху, чи ситуація знову погіршиться до насильства й інших лих? І на що буде схожий палестинський шлях до миру після рішення ООН визнати деяку форму державності для Палестини?
Зважаючи на теперішній темп змін на Близькому Сході, нам, можливо, не доведеться довго чекати відповідей або можливості поставити більше запитань.
Йошка ФІШЕР — міністр закордонних справ і віце-канцлер Німеччини 1998—2005 рр. Протягом майже 20 років був лідером німецької Партії зелених.
