Директор Інституту США і Канади Російської академії наук Сергій РОГОВ добре відомий у міжнародних аналітичних колах, він — один із тих, хто впливає на російську зовнішню політику, і разом з тим, його думка часто відрізняється від офіційно озвученої позиції Москви. Немає сумніву, що ЄС прислухається до його пропозиції створити Раду ЄС — Росія, немає сумніву і в тому, що його погляди на іракську кризу точніше відбивають дійсність, ніж офіційні заяви, немає сумніву і в тому, що його позиція щодо українсько-російських відносин теж не є тільки його власною. У будь-якому разі, цю позицію слід враховувати при плануванні своєї політики.
— Ви, напевно, добре знайомі з кухнею відносин між Москвою та Вашингтоном. Наскільки тривалою та послідовною, на вашу думку, може бути нинішня стадія дружби між президентами Бушем і Путіним, що багато в чому зумовлює позитивний характер відносин між двома країнами?
— Я думаю, що справа тут не тільки в особистих відносинах, хоча, безсумнівно, Буш і Путiн змогли знайти спільну мову. Справа у серйозніших речах. Якщо Росія ставить собі завдання створити ринкову економіку, побудувати політичну демократію, то, безумовно, ми повинні належати до співтовариства демократичних держав. Добре відомо, що Росія не є членом ключових західних інститутів, таких як НАТО або Європейський Союз. І тому відносини між Росією і Заходом розвиваються без чітко оформлених структур. Але після 11 вересня з’ясувалося, що ми і Америка маємо спільного ворога — міжнародний тероризм. Саме наявність спільного ворога, як завжди це бувало в історії, і змушує мати союзницькі, або принаймні партнерські відносини. Саме цим і пояснюються ті колосальні зрушення, що відбулися в російсько-американських відносинах. Але я б не сказав, що все чудово, що всі проблеми вирішено. Ці відносини ще можуть бути відкинуті назад, вони усе ще є досить вразливими. З цілого ряду питань маємо дуже серйозні розбіжності. Приміром, в оцінці міжнародного тероризму наш список терористів та їхній список терористів далеко не збігаються. Сьогодні однак Росія на відміну від Радянського Союзу не підтримує жодних борців за свободу, як це було за часів «холодної війни», коли наші борці за свободу були їхніми терористами і навпаки.
Дуже важливо, що торік нам удалося змусити адміністрацію Буша піти на укладення нового договору про обмеження стратегічних ядерних потенціалів. Добре відомо, що адміністрація Буша воліє діяти в односторонньому порядку, жодних юридичних зобов’язань брати на себе не хоче і виходить із майже будь-яких договорів — Кіотського протоколу, договору ПРО. І цей договір створює певну передбачуваність стратегічних відносин. Слід усвідомлювати те, що Російська Федерація — не наддержава, якою був Радянський Союз. Ми не рівні за нашою сукупною потужністю Сполученим Штатам, а навпаки, набагато поступаємося. І з огляду на це, московський договір, що теоретично зберігає принцип паритету у стратегічних відносинах, дуже важливий.
Дуже серйозні проблеми виникають у зв’язку з американськими планами розпочати війну проти Іраку. Тут видно розбіжності в оцінці загрози. Американці вважають Саддама Хусейна загрозою, ми не вважаємо так само, як Франція, Німеччина, Китай та багато інших. І якщо Сполучені Штати підуть напролом, то та багатонаціональна антитерористична коаліція, що склалася після 11 вересня, може розвалитися. Але можливі й інші варіанти, тому я не хотів би пророкувати песимістичний сценарій.
— Чи існують обставини, за яких Москва може підтримати операцію проти Іраку?
— Не забуваймо про те, що Саддам Хусейн зовсім не цяця- хлопчик. Він створив один із найбільш звірячих диктаторських режимів, відомий своїми репресіями усередині країни. У нас багато лівих забувають, що Саддам Хусейн фізично винищив Комуністичну партію Іраку, її керівників і рядових членів. Він ініціював війни і проти Ірану, і проти Кувейту. Відомо, що він намагався створити зброю масового знищення. Але після війни 1991 року і проведення міжнародних інспекцій його режим дуже сильно ослабшав. Саддам нині намагається вижити. Тому ми не оцінюємо Ірак як державу, що є прямою і безпосередньою загрозою. Але не можна виключати того, що Саддам намагається створювати зброю масового знищення. І якщо міжнародна інспекція знайде докази цього, то я думаю, що ми якщо й не підтримаємо резолюцію Ради Безпеки ООН, яка визнавала б Саддама порушником зобов’язань, то можемо утриматися.
У будь-якому разі, нині ясно, що Сполучені Штати зайшли занадто далеко у підготовці війни проти Іраку, і мирний варіант вкрай малоймовірний. Швидше за все, через кілька тижнів американці розпочнуть війну, і безсумнівно, у військовому плані вони зможуть розгромити режим Саддама Хусейна досить швидко. Але ось там і почнуться проблеми. Політичні наслідки цієї війни можуть виявитися дуже поганими і для Іраку, і для всього близькосхідного регіону, і, як я вже говорив, для багатонаціональної коаліції.
— Наскільки спекуляції про формування нової осі Париж— Берлiн—Москва з можливим продовженням її до Пекіна мають підстави?
— Я думаю, що таке трактування спрощує ситуацію. Після 11 вересня Росія де-факто стала членом західного співтовариства. Сьогодні західне співтовариство — це трикутник Північна Америка — Європейський Союз — Росія. За одними питаннями наші позиції та американські збігаються набагато більше, ніж позиції американців та багатьох європейців. Наприклад, з питань боротьби з тероризмом. З інших питань, таких як Ірак, ми поділяємо позиції Франції, Німеччини та багатьох інших європейців. Китай також займає подібну позицію щодо Іраку, але він проводить дуже обережну лінію у міжнародних справах в усьому, що не стосується Тайваню. У даному випадку відбувається певне перегрупування. Я не пророкуватиму розвалу НАТО, хоча криза дуже серйозна. Я думаю, НАТО переживе цю кризу. Безсумнівно, розбіжності у сприйнятті ворога свідчать про те, що всередині західного співтовариства відбуваються дуже складні процеси, і те безумовне американське лідерство, або, якщо завгодно, диктат США, що намагається здійснювати адміністрація Буша, зіштовхується з протидією не тільки Росії, Китаю, але й багатьох традиційних американських союзників. І з огляду на це я б віддав перевагу формулюванню «перегрупування сил на міжнародній арені», а не формування нових блоків, осей тощо.
— Як би ви у цьому зв’язку оцінили перспективи Ради двадцяти (Ради НАТО — Росія)?
— Рада двадцяти може відіграти дуже важливу роль, хоча, чесно кажучи, поки результатів її діяльності не видно. Існують серйозні побоювання, що вона так само, як і її попередник — Рада з партнерства та співробітництва, нова Рада може виявитися «фіговим листком».
НАТО — це оборонний військово-політичний союз. Він намагається сьогодні виконувати функції не тільки колективної оборони, але й колективної безпеки. І цілком очевидно, що він не пристосований для цієї функції. А ось Рада Росія—НАТО може виконувати функції колективної безпеки. Колись, 10 років тому, вважалося, що цю функцію виконуватиме ОБСЄ. Але ОБСЄ у колисці задушили і перетворили на вегетаріанську організацію. Рада Росія—НАТО може стати своєрідним оформленням ідеї, що була популярна наприкінці «холодної війни» — нової системи безпеки від Ванкувера до Владивостока, що її за часів Горбачова просував тодішній держсекретар США Бейкер. Цю ідею не було здійснено, натомість Захід при Клінтоні зробив ставку на розширення західних інститутів, а не на створення нових структур. І тут Рада Росія—НАТО може відіграти дуже серйозну роль. Більш того, цілком можливо, що років через п’ять Рада Росія—НАТО слугуватиме прообразом для створення нової структури, до якої увійде й Китай. Тоді дійсно можна буде говорити про формування нової системи безпеки. Поки серйозних результатів від роботи нової Ради не видно. Значною мірою це пов’язано з тим, що американці віддають перевагу одностороннім діям, а ми, на жаль, не завжди виступаємо із серйозними самостійними ініціативами, і скоріше реагуємо на ситуацію, ніж пропонуємо нову стратегію.
— Чим викликана ваша ідея створення Ради Росія—ЄС за зразком Ради Росія—НАТО?
— Я вважаю, що хоча відносини з Європою у нас сьогодні дуже непогані, розширення і поглиблення Європейського Союзу є для нас більшою проблемою, ніж розширення НАТО. Адже сьогодні, самі розумієте, Європейський Союз і Європа стали синонімами. Насправді, ті рішення, що приймає Європейський Союз, тією або іншою мірою стосуються всіх європейських країн. Сьогодні, наприклад, у Росії спалах інфляції через те, що курс євро відносно долара підвищився, а Європейський Союз — наш основний торговий партнер. Ми ж рахуємо «умовні одиниці» в доларах. Як наслідок, для нас виникають досить серйозні проблеми. Рішення приймають без нас, це стосується не тільки економіки, але й людського виміру — візьміть, наприклад, шенгенські візи, що закривають сьогодні російським громадянам свободу пересування до країн Східної Європи, куди десять років ми могли їздити без віз. Це дуже серйозно, бо приналежність Росії до Європи ставиться під сумнів через те, що ми не є членами ЄС. І питання про вступ Росії до ЄС сьогодні взагалі не стоїть на порядку денному. Скажімо, Туреччина намагається домогтися прийняття, їй обіцяють, що колись її приймуть, хоча й без будь-якого ентузіазму, а стосовно Росії це питання взагалі не стоїть. Це дуже погано. Але мета полягає не в тому, щоб Росія стала членом ЄС, хоча я не став би виключати й цей варіант. Нам потрібний рівноправний статус при вирішенні ключових європейських питань — і питань безпеки, і питань економічних, і питань гуманітарних. І якщо ми в недалекому майбутньому не можемо стати членами ЄС, то потрібне створення якихось нових механізмів, нових органів. На мій погляд, створення Ради Росія—ЄС і може виявитися вирішенням проблеми в недалекому майбутньому. Слід виходити з того, що Росія братиме участь як рівноправний партнер не з усіх питань. Якісь питання можна вирішувати взагалі без нас, оскільки наші інтереси не зачіпаються, якісь питання вимагатимуть консультацій, але ключові питання, на мій погляд, слід вирішувати зважуватися консенсусом за участю Росії. І в основу роботи Ради ЄС—Росія потрібно закласти той самий принцип, що лежить в основі Ради Росія— НАТО, чітко визначивши коло питань, за якими слід застосовувати консенсус.
— Чи означає це, що Росія якщо не перешкоджатиме, то й не вітатиме зусилля України самостійно налагодити нормальні стосунки зі Сполученими Штатами, вступити до НАТО і максимально наблизитися до Європейського Союзу?
— Спільнота демократичних ринкових держав географічно не обмежується Європою та Північною Америкою. Згадаймо, що до неї належать і Японія, і Австралія. І інтеграція до складу західної спільноти — це спільне завдання і для Росії, і для України. І з цього погляду мені видається небезпечною ідея, що існує в деяких колах в Україні — зближення із Заходом як певна спроба дистанціювання від Росії. На мій погляд, ми повинні одночасно, паралельно рухатися в цьому напрямку. Це не означає, що ми повинні усе робити однаково. Але питання слід ставити не за принципом «або—або», а «і те, і інше». Тим більше, що сьогодні ми можемо констатувати, що Росія та Україна — це дві самостійних держави, і перспектива реінтеграції дуже віддалена. Вступ наш до західного співтовариства — я маю на увазі і Росію, і Україну — означав би реінтеграцію, але вже зовсім під іншою парасолькою, не радянською, не російсько-імперською, а парасолькою демократичних ринкових держав. Якщо ж Україна спробує це зробити самостійно, то це може спричинити дуже серйозні ускладнення в російсько-українських відносинах. З погляду суспільства ми дотепер ще не розлучилися і є єдиним соціальним масивом. Чи можете ви уявити собі ситуацію, коли Україна входить до Шенгенської зони, і виникають колосальні візові проблеми між Україною та Росією? Якби сталося диво, і ЄС завтра прийняв би Україну — а ви знаєте чудово, що цього не станеться, це означатиме, що Україна має діяти за шенгенськими правилами. І це колосальний розкол між Росією та Україною. Але дякувати Богу, такий сценарій сьогодні є абсолютно нереальним.
— Але не менший розкол може бути спричинений і спробами Росії відтворити велику державу на основі якщо не реінтеграції, то впливу та контролю...
— Я з вами згоден. Це дійсно був би дуже небезпечний сценарій. Але я не бачу жодних реальних свідчень того, що Росія намагається здійснити цей сценарій. Насправді, як мені видається, у Росії панують не неоімперські настрої, а прямо зворотні погляди. Колишні радянські республіки розглядають як тягар для Росії. Ми бачимо це хоча б на прикладі Білорусі, коли Росія не хоче інтеграції з Білоруссю. Тим більше — з Україною, з Казахстаном та іншими колишніми радянськими республіками. На мій погляд, сьогодні в російських умонастроях панує інша крайність — що ми, мовляв, створимо світле капіталістичне майбутнє разом із Заходом без нахлібників на кшталт України, Білорусі та інших. Тобто, не неоімперські настрої, а своєрідний ізоляціонізм, чи принаймні, ігнорування колишніх радянських республік.
