Дивні речі творяться на цьому світі в «мертвий сезон». Президент Росії Володимир Путін, місце якого, здавалося б, зараз у Мурманську чи на Баренцевому морі, де щойно вмерли всі надії врятувати бодай когось з екіпажу субмарини «Курськ», відвідує сонячний Крим. В гості до господаря неформального саміту СНД Леоніда Кучми.
Мабуть, його б правильно зрозуміли в Росії, якби він вибачився й не приїхав — тим більше, що за півдня серйозні проблеми не вирішуються. Можливо, й колеги-президенти поставилися б до цього з розумінням і співчуттям до горя російського народу.
Але, здається, подія правильно продемонструвала, що таке сьогодні СНД. Це не просто клуб президентів. Це якась структура, яка взагалі нічим не є без Росії, і це — об’єктивна реальність. Без російського президента саміт би просто не відбувся, тоді як президенти Узбекистану та Киргизії, пославшися на надзвичайну ситуацію у зв’язку з новою акцією ісламістів вирішили, що внутрішні справи важливіші.
Єдиною домовленістю зустрічі стало рішення виступити «спільним фронтом» на саміті Тисячоліття в Нью-Йорку. Що теж наводить на певні роздуми. Адже раніше на подібних форумах Україна ще ніколи не ставила перед собою завдання виробити якусь спільну позицію, та ще в СНД.
Чи є ялтинський саміт якимсь поворотним пунктом, чи ні — покажуть найближчі дні.
Рік тому президент Білорусі Олександр Лукашенко казав, що нікуди Україна від союзу з Росією та Білоруссю не дінеться — «вони спробували на Захід, а в них не вийшло». Тоді до цього ставилися з певним скепсисом. Можливо, тепер є деякі підстави говорити про перегляд, можливо, не всіх, але деяких акцентів української зовнішньої політики — втім, це ще не означає негативних висновків.
Може бути, вона, українська зовнішня політика, з часом дійсно стала більш прагматичною, свідченням чому й був ялтинський саміт. Зрештою, політика, як відомо, це мистецтво можливого. А можемо ми сьогодні не надто багато й однозначно менше за наших західних сусідів. І докори, що ми дуже далекі від адекватного використання можливостей СНД, дуже часто виглядають цілком доречними. Адже Україна примудрилася майже повністю втратити свої колишні позиції в Середній Азії, у Вірменії. При тому, що це не компенсувалося десь на Заході, чи на Сході, чи на Півночі, чи на Півдні.
А може бути, хоча в це й не хотілося б вірити, що на словесних спробах європейської інтеграції поставлено хреста після безнадійних спроб якось умовити «європейців» визнати Україну європейською країною на практиці. І пріоритети тепер у Києва інші. Ті, які формуються в Москві. І які в такому разі є найкращою оцінкою державної незалежності. Втім, це, мабуть, вже надто песимістично...
