Відома як розхожа, так і сумна істина: історія вчить того, що нічого не вчить. Однак, якщо уроків історії не згадувати взагалі, то наслідки будуть іще сумнішими — і передусім для тих, хто вважає за краще не згадувати...
Рівно 155 років тому, наприкінці лютого (за новим стилем) 1854 року, розпочався другий, основний етап Кримської війни, що закінчилася, як усім відомо, жорстокою поразкою царської Росії від країн Західної коаліції. Нагадаємо читачам, що до того часу ось уже декілька місяців тривала війна Росії з Туреччиною, яку розв’язав режим імператора Миколи I. На той час він цілковитою мірою продемонстрував усім свою реакційність (звідси й прізвисько царя — Микола Палкін), економічну неефективність, викликану використанням підневільної праці кріпосних селян, і тотальну корумпованість цивільного, поліцейського й військового апарату. От і вирішили в одвічній для всіх деспотів надії відволікти суспільство від не те що назрілих, а перезрілих внутрішніх проблем черговою «маленькою переможною війною» з «проклятими бусурманами». А заразом, звісно, посилити власний вплив на Балканах і Середньому Сході.
Дивлячись на ці події з позицій сьогоднішнього дня, чи не спостерігаємо ми чимало спільного в політиці тієї, миколаївської, й нинішньої, що називає себе «демократичною», Росії?.. Тільки тоді, в середині XIX століття, найближчим сусідом-«бусурманом» була Османська імперія, а кого на цю роль хотіла б приміряти сьогоднішня російська влада?..
Але повернімося до подій більш як півторастолітньої давнини. Тоді, як, знову ж таки, всі пам’ятають, не вийшло ні «маленької», ні тим паче «переможної» війни. Туреччину підтримала коаліція з двох тоді найпотужніших держав Заходу — Велика Британія й Франція. Саме їм, пориваючись «покарати» разом усіх «ненависників Росії», й оголосив війну уряд Миколи I наприкінці лютого 1854 року. У протистоянні одразу, мов у дзеркалі, відбилися всі проблеми, що накопичилися за майже 30-річне миколаївське царювання.
По-перше, своєю ультрареакційною політикою всередині країни, про що ми вже згадували вище, мільйонами в прямому значенні слова залитих кров’ю спин солдатів і кріпаків-селян Микола I налаштував проти себе громадську думку практично всієї Європи. По-друге, до цього додалося різко негативне сприйняття прямого експорту реакції до Європи: нагадаємо, що російська армія активно брала участь у придушенні Угорської буржуазно-демократичної революції 1848—1849 років. При цьому розрахунок царської дипломатії на вдячність уряду Австрії за цю «послугу» виявився в корені помилковим: хоч і у Відні, й у сусідньому Берліні боялися спроб революційних виступів у себе вдома, вони ще більше боялися експансіоністської політики миколаївської Росії на Балканах. Саме тому й Австрія, і Прусія, а пізніше й Швеція виступили з різким засудженням дій Росії; більше того, дещо пізніше Австрія навіть пригрозила Росії війною на боці англо-франко-турецької коаліції. Вам, шановні читачі, нічого не нагадує подібна політико-дипломатична ізоляція режиму, що брязкає зброєю й запевняє всіх у власній непереможності?..
Тим часом, слідом за оголошенням війни почалися активні бойові дії. Відбулася знаменита висадка в Криму, під Євпаторією 62-тисячної англо-франко-турецької армії. Пізніше, з приєднанням до коаліції Королівства Сардинії, до Криму був направлений і італійський корпус; таким чином, царська армія опинилася перед обличчям у прямому значенні слова армії об’єднаної Європи. Її головнокомандувачу генералу-ад’ютанту царя князю Меншикову не допомогли ні гучне прізвище, ні фанаберія: зазнавши поспіль дві поразки — на річці Альма й під Інкерманом, російська армія відступила вглиб Криму, фактично кинувши напризволяще місто Севастополь і замкнений у Севастопольській бухті Чорноморський флот.
Під час облоги Севастополя проявилася повна військово-технічна перевага Європи над миколаївською Росією. Судіть самі, шановні читачі: в складі російського Чорноморського флоту було 14 вітрильних лінкорів і жодного (!) парового. Їм протистояли 34 оснащені за останнім словом тодішньої техніки парові лінкори союзників. Проти 11 вітрильних і 11 парових фрегатів і корветів Росії діяли 55 парових фрегатів союзного флоту. Західні союзники продемонстрували цілковиту перевагу й у стрілецькому озброєнні.
Далі подивимося на людські резерви, «великою кількістю» яких завжди хвалилася царська Росія. Безпосередньо гарнізон Севастополя, кинутий в оточенні, нараховував трохи більш як 30 тисяч матросів, солдатів і офіцерів; під час багатомісячної облоги міста він, звісно, не збільшився. Але головне в тому, що й суходолом, через північ Кримського півострова, він не отримував ніякої допомоги! Тим часом, під час бойових дій у Криму союзники морем, за тисячі миль змогли переправити на півострів десятки тисяч бійців і збільшили загальну чисельність своєї армії втричі.
Будь-яка мисляча людина здивується такому факту: як могло бути таке при незрівнянно більших складностях морського постачання військ (особливо в умовах XIX ст.) порівняно із сухопутним? Відповідь проста: у великій війні (в яку дуже швидко переросла запланована «маленька переможна») повною мірою проявилися вся гнилість царської Росії та її відсталість від Заходу — причому не лише в озброєннях. У уряду Миколи I не виявилося навіть навчених резервів (ось вам і багатомільйонний людський потенціал!), не було навіть якісно гірших від західних озброєнь і боєприпасів, оскільки військове виробництво не здатне було належним чином працювати в екстремальних умовах. Можливості доставки людей і зброї до Криму зводилися до обозів, що застрявали на розбитих дорогах.
Вище ми вже говорили про розквіт корупції й казнокрадства за правління Миколи I. Так от, вони охопили навіть діючу армію — та ще й як! Відомий російський історик, драматург і сценарист Едвард Радзінський наводить просто приголомшливі, навіть шокуючі факти: «Грабіжництво... набуло під кінець царювання [Миколи I] римських розмірів. Аби отримати для своїх частин кошти на зброю, командири давали скарбниці хабара — вісім відсотків від суми. Хабар у шість відсотків вважався люб’язністю». Ну, як вам таке сподобається? Поки молодий поручик граф Лев Толстой ризикував життям разом із солдатами й матросами (чимало яких, як усі знають, були етнічними українцями) на артилерійській батареї на Малаховому кургані, генерали, полковники та капітани в штабах — від полкового до міністерства в столиці імперії — «пиляли», як сьогодні кажуть, казенні, в прямому значенні слова оплачені кров’ю гроші. І це «благородне російське дворянство», про яке сьогодні розчулено говорять деякі публіцисти й політологи в нас у Москві?!
І хіба така поведінка як дві краплі води не схожа на ситуацію в сучасній російській армії? І під час Чеченської війни, й у недавньому конфлікті з Грузією багаторазово виявлялися такі ганебні факти оббирання командирами своїх солдатів навіть у бойових (не кажучи вже про тилові) умовах, що залишається тільки дивуватися легкості зазіхань нинішньої російської еліти: як на таку армію можна покластися в потенційному конфлікті з об’єднаним Заходом? Адже в наших засобах масової інформації періодично звучать «ура-патріотичні» гасла на «улюблену» тему: ми, мовляв, Заходу не боїмося! Невже історія загрожує повторитися?..
Кримська війна закінчилася повним розгромом царської Росії, який дуже символічно збігся в часі зі смертю самого Миколи I. Історики кажуть, що перед своєю смертю він дуже боявся, що об’єднаний західний флот вдасться до масованої атаки на фортецю Кронштадт з подальшою висадкою десанту під самим Петербургом. Що ж, це закономірний фінал реакційної внутрішньої й зовнішньої політики, що консервує зрештою дикість і відсталість власної країни.
І все-таки, чи стануть ті давні події корисним уроком для сьогоднішньої російської влади?..
