Розділяти народи, щоб підкорити їх, є аморальною стратегією, яку використовували впродовж усієї історії людства. Від Олександра Великого до Сталіна. Різновиди цієї стратегії застосовувалися для підкорення народів волі імператора. Сьогодні ми знову бачимо цю стратегію в дії у міру того, як президент Володимир Путін намагається поступово поновити владу Кремля над територіями, які вважалися «втраченими» після розпаду СРСР 1991 року. Однак, перестаравшись під час останніх виборів в Україні, Москва явно продемонструвала усьому світу свої неоімперіалістичні наміри.
Після ейфорійних масових протестів у Києві російський президент заявив, що може працювати з будь-яким урядом, обраним українським народом. Але це лише слова, бо в думках і на ділі Путін не хоче, щоб Україною керував хтось, призначений не ним. І досягнути цієї мети треба за будь-яку ціну, тож використовуються традиційні погрози територіального поділу України.
Я кажу як людина, яка була свідком краху російських імперіалістичних планів. Коли Литва, а потім й інші країни Балтії — Естонія та Латвія, — окуповані Сталіним на початку Другої світової війни, скористалися можливістю здобути свободу в 1990 — 1991 роках, Кремль не сидів, склавши руки, розуміючи, що інші колонії Росії — так звані радянські республіки — стануть прагнути свободи вслід за невдячними балтійськими країнами.
Хоча російські правителі до того часу тільки називалися комуністами, вони, не вагаючись, звернулися до старих ленінських рецептів; почали заохочувати й провокувати розколи та конфронтації; розпалювали ненависть серед різних національних та етнічних груп на основі ідеї про те, що навіть невеликі групи сіл можуть вимагати територіальної автономії. Зверніть увагу на слово «територіальна». Вимоги ніколи не стосувалися нормальної культурної автономії як засобу збереження національної самобутності та самозахисту. Здавалося, всім була потрібна лише територіальна автономія.
Таким чином, меншини стали легко керованою більшістю. Якщо викликати достатньо розбіжностей та ненависті, нація перетвориться не більш ніж на зруйноване суспільство в межах певної національної території. Якщо озброїти певні структури в цих штучно створених меншинах, щоб вони могли вимагати автономії зі зброєю в руках, вийде хаос, який Кремль може використати для посилення свого контролю.
На щастя, литовці, як і естонці, і латиші, зрозуміли цю гру. Не вдалася вона й у Криму, де Росія спробувала використати свою стару стратегію «розділяй і володарюй» у 1991 році. Але ці невдачі не спонукали Кремль відмовитися від своєї основної стратегії. Навпаки, імперські амбіції збереглися, а наполегливість окупилася.
Створена ціла низка штучних малих держав. Грузію і Молдову розділили на частини за допомогою створення кримінальних міні-держав, які виростив Кремль і які залишаються під його військовим захистом. Справді, одночасно з втручанням у президентські вибори в Україні, Москва погрожувала встановити блокаду однієї з таких держав — Абхазького регіону Грузії — після того, як її громадяни були такими необережними, що проголосувати за президента, котрий не користується прихильністю Кремля.
Найбільш безпорадною перед імперськими планами Кремля залишається Молдова. Величезний російський гарнізон, як і раніше, перебуває в Придністров’ї, де зберігається російське правління спільно з місцевими нелегітимними організаціями. Близькість до цієї території беззаконня сприяла перетворенню Молдови на найбіднішу країну в Європі. На сході, Вірменія й Азербайджан виявилися втягнутими в таку криваву конфронтацію, що єдиним для них засобом покласти край етнічним війнам було запросити росіян, як у Придністров’ї, для встановлення своєрідного «Пакса Рутена» («російського світу» аналогічно з поняттям «Пакс Романа»).
Сьогодні народ України може постати перед аналогічною проблемою, після того, як прихильники Віктора Януковича погрозили проголосити автономію, у разі якщо законний переможець на президентських виборах — Віктор Ющенко — справді стане президентом. Чи насмілився б мер Москви Юрій Лужков — маріонетка Кремля — бути присутнім на зборах, де робилися заяви про проголошення автономії, без санкції обраного монарха?
Залишається сподіватися, що російськомовні громадяни України, які були свідками економічного занепаду, а іноді й кровопролиття, породженого створеними Кремлем рухами за автономію, усвідомлює, що їх перетворюють на пішаків. Випробуванням для Віктора Ющенка та його «помаранчевих революціонерів», як це було для литовських демократів у 1990 — 1991 роках, стане здатність продемонструвати, що демократія не означає придушення більшістю будь-якої меншості. Литва витримала це випробування, і я впевнений, що Віктор Ющенко та його команда також витримають його.
Але це тест і для Європи та всього світу. Росія перетворюється з Російської Федерації Бориса Єльцина на унітарний авторитарний режим. Європа, Америка та решта світу мусять побачити так звану керовану демократію Путіна в істинному світлі. Першим кроком буде змусити Росію виконати зобов’язання перед ОБСЄ та Радою Європи і вивести війська з Молдови та Грузії. Також необхідно протистояти будь- яким планам застосувати військову силу для «захисту» Януковича та східної частини України.
Вітаутас ЛАНДСБЕРГIС — перший президент Литви після здобуття нею незалежності від Радянського Союзу, нині є членом Європейського парламенту.
