Я шкодую, що мене сьогодні немає у цій залі. Сподіваюся, дискусії на всіх трьох панелях будуть цікаві учасникам і гостям конференції. А можливо, будуть і плідними, хоча я, в минулому — учасник багатьох подібних заходів, так і не знаю, що в цьому випадку означає це слово.
За двадцять років, що Сахарова немає з нами, пішли з життя Євгеній Львович Фейнберг і Віталій Лазарович Гінзбург, поряд із якими пройшло все професійне життя Сахарова-фізика. Пішли з життя й багато тих, хто був близький Сахарову, становлячи разом із ним не чисельну, однак етично й духовно сильну когорту дисидентів, тих, хто втілював своє служіння народу та країні лише за покликанням своєї совісті. Він не був їхнім вождем, але вони були разом. Я не можу перерахувати всіх поіменно й назву лише п’ятьох: нашого великого друга Лідію Корніївну Чуковську, світлих людей Таню Великанову, Лару Богораз, Зою Крахмальникову та незмінного майже з дитячих років помічника й довірену особу Андрія Дмитровича — Єфрема Янкелевича, котрий так передчасно цього року пішов із життя.
Сьогодні на зміну тим, хто помер або відійшов від справ за віком, прийшло нове покоління. Дуже хочеться вітати його словами поета: «Здравствуй, племя младое, незнакомое!». Проте охоплюють сумніви. Чи пам’ятає це нове плем’я, що воно працює на полі, яке було очищене й розоране для них тими, кого в радянських виданнях називали «жалюгідною купкою відщепенців»? Чи розуміє воно, що правозахист є не просто роботою, але ще й етичним служінням?
Сьогодні в Росії понад 140 тис. зареєстрованих, визнаних державою правозахисних організацій. У кожній із них працює кілька осіб (а частенько й десятки осіб). Це не менше мільйона професіоналів-правозахисників. Але їхній вплив на життя країни вкрай малий порівняно з тим, яким був моральний вплив їхніх попередників.
Важко відповісти на питання, чому так вийшло. Чому слово «демократ» втілилося у свою протилежність — у «дерьмократа»? Адже не лише тому, що відомі країні люди, які публічно на телебаченні рвали свої партквитки, і колишні комсомольські ватажки зненацька перетворилися на мільярдерів, на нафтових і газових магнатів.
Чому неформальні, незареєстровані об’єднання — та сама «Солідарність» — викликають частенько роздратування у зареєстрованих державою правозахисників? Чи не виявляється в цьому прагненні до співпраці з державою їхня політизованість і так звана політкоректність?
Держава бреше своїм громадянам щодня, щогодини та з будь-якого приводу. Держава фактично відібрала у країни основний інструмент демократії — право виборів, відмовилася від свого головного завдання — захисту населення від злодіїв (сама краде), від убивць (сама вбиває), ущент зруйнувала судову систему. Соціальна й економічна політика держави призвела до різкого зростання чисельності людей, котрі живуть за межею бідності. А безпритульних дітей зараз у країні більше, ніж було після війни. Але правозахисники вважають за можливе співпрацю з цією державою.
Так правозахисники хай неформально, але стали частиною державного апарату, чиновниками від правозахисту. Це перекреслювало їхню моральну правоту й відторгнуло від них майже все населення країни. І лише дуже невелика частина правозахисників змогла утриматися від такої згубної трансформації. Та це біда і гріх не лише російських правозахисників, а й більшості їхніх західних колег. У Росії стали можливими два суди над організаторами виставок у музеї Сахарова та засудження людей, що сповідають нетрадиційні для країни релігії. А у, здавалося б, уже сторіччя інтелектуально вільній Європі — засудження (добре, що хоч не судове) редактора й художника за карикатури, які комусь здалися образливими.
Наведу два дуже вагомих для мене приклади й упевнена, що і для Сахарова вони були б такими ж. Перший — це суди над Ходорковським, Лебедєвим, Пічугіним і їхніми поплічниками, неправі, бездоказові, брехливі, з незліченними процесуальними порушеннями. Але Amnesty International, колись незаплямована й шанована організація, не визнає їх в’язнями совісті.
Справа ЮКОСу є прямою відмовою від Загальної Декларації прав людини, її руйнуванням. Такими ж кричущими є суди над ученими, буцімто «шпигунами», й убивство у в’язниці шляхом відмови у медичній допомозі ще не засудженої, а значить невинної, людини. А утримання всіх, абсолютно всіх заарештованих — і тих, хто чекає на суд, і тих, хто вже засуджений, — таке, що порівняно з російськими в’язницями Гуантанамо є раєм. І якщо деякі російські правозахисники намагаються захистити цих людей, то їхні західні колеги переважно відсторонилися від цього.
Другий приклад — життя і доля Ѓілада Шаліта. Як солдат і як поранений, він мав перебувати під захистом Женевської конвенції про полонених солдатів. І не повинен був відбуватися цей торг щодо обміну на тисячу або більше палестинців, що нагадує рабовласницький ринок.
Я вважаю, що життя і свобода Ѓілада повинні стати щонайпершим завданням не лише Ізраїлю, але і Близькосхідного квартету й ООН, а також усіх правозахисних організації демократичних країн. І до його звільнення жодні мирні переговори не повинні вестися.
Якщо в першому моєму прикладі ми захищаємо Загальну декларацію прав людини, то у другому ми захищаємо всі Женевські конвенції, прийняті Об’єднаними Націями після Другої світової війни.
Сахаров стосовно багатьох проблем сучасності мав свою, як тепер кажуть, «особливу думку». І ця особлива думка не втілилася у реальність за його життя. Не втілилася і тепер — двадцять років потому. Я перерахую деякі з його основних ідей.
1. Ідея конвергенції, за якої мають об’єднатися всі кращі риси капіталізму й соціалізму.
2. Розвиток ядерної енергетики, без якої країни Заходу не зможуть досягти енергетичної незалежності і втратять свою свободу, і без якої неможливо підняти рівень життя у країнах третього світу, подолати в них голод і бідність.
3. Сахаров вважав і неодноразово писав, що США після човникової дипломатії Кіссінджера взяли на себе зобов’язання з підтримання безпеки Ізраїлю та не мають права відмовитися від цього.
4. Сахаров вважав, що ООН, створена в ореолі перемоги над Німеччиною і така, що відображає у своїй структурі сильний тиск сталінської дипломатії, має бути реорганізована. А в ідеалі він підтримував ідею, висловлену раніше Ейнштейном, Бором, Сілардом та іншими вченими, про розпуск ООН і створення Світового уряду. Він також із жалем писав про те, що країни арабського Сходу та країни третього світу часто безвідповідально голосують в ООН.
5. Сахаров стверджував, що ядерна зброя має бути лише зброєю заборони й ніколи — війни. Вона підлягає поступовому скороченню аж до 5—10% від рівня 90-х років. А повне її знищення можливе за сприятливого розвитку людства не раніше середини ХХI століття або до його кінця. Він також із великим сумнівом ставився до ПРО як до зброї можливого захисту.
6. Політика може і має бути етичною. Без моральних підвалин вона стає політиканством. Кредо Сахарова в особистому та суспільному житті міститься у двох коротких фразах — «Роби що треба і хай буде що буде» і «Зрештою етичний вибір є найбільш прагматичним». Гадаю, що весь сенс цієї конференції — у цих словах.
Я розумію, що цей мій текст мало схожий на вітання, яке від мене просили організатори конференції. Та я взагалі не впевнена, що у день двадцятиріччя від дня смерті доречні вітання, й мені не подобається традиція відзначати щороку відхід людини з життя. Зовсім дівчам я з усією країною 1937-го радісно переживала «пушкінські урочистості». Але вже тоді мені приховано дошкуляла думка: власне кажучи, а що ми святкуємо? Дуель і смерть?
І я хочу сподіватися, що віднині наголошуватиметься лише день народження Сахарова. Скоро — у травні 2011 року — буде його 90-річчя. Це й має бути святом. Та щоб воно відбулося, правозахисникам треба зуміти захистити його ім’я, його інтелектуальну та моральну спадщину від приватизації нинішньою наскрізь брехливою й антидемократичною державою. І слід своєю повсякденною, буденною працею не дати країні забути, що був у неї такий громадянин Андрій Дмитрович Сахаров — москвич за народженням, фізик і гуманіст за розумовим і душевним складом.
28 років тому я у Москві 16 травня відзначала шістдесятиріччя Сахарова. А після свята поїхала до міста Горький, аби разом із ним зустріти 21 травня. Гостей у нашій двокімнатній квартирі на вулиці Чкалова було багато — майже 100 осіб, тож вони виплеснулися на сходову клітку. Я тоді пустила по руках невеличкий зошит, і кожен із присутніх (у цій залі присутні деякі з них) міг щось написати ювілярові. Володя Корнілов, наш друг і чудовий поет, котрий теж уже пішов із життя, написав у ньому вірші, копію автографа яких я сьогодні дарую музею. І я прошу Таню (текст Олени Боннер зачитує Тетяна Янкелевич, директор Сахаровської програми з прав людини у Гарвардському університеті. — Ред.) зараз їх прочитати.
