Те, чого найбільше боялися в Кремлі, не завадило переобранню Володимира Путіна на другий строк. Явка виборців становила 64,3%. Інша річ, якими політтехнологічними й агітаційними зусиллями досягали «підтягнення» електорату до передбаченого російським законодавством п’ятдесятивідсоткового бар’єра. Зрозуміло, що ніхто з експертів не ставить під сумнів перемогу Володимира Путіна. Такий результат передбачали ще чотири роки тому. Інша справа, які оцінки дають передвиборним процесам. Спостерігачі місії ОБСЄ назвали ці вибори в Росії дуже добре організованими, але такими, що не відповідають деяким європейським стандартам. Учора на підсумковій прес-конференції голова місії спостерігачів ОБСЄ Джуліан Піл Йейтс заявив: «Загалом виборчий процес не повністю відображав прийняті зобов’язання перед ОБСЄ та деякі демократичні норми». З його слів, це стосується змагальності політичних позицій і плюралізму думок. При цьому він заявив, що державні мас-медіа часто створювали сприятливіші умови для одного кандидата в президенти — Володимира Путіна, і при цьому позбавляли агітаційних можливостей деяких інших кандидатів. Стурбованість ходом президентських виборів також висловив держсекретар США Колін Пауелл. Згідно з попередніми даними, коли було підраховано 99% бюлетенів, діючий президент Росії отримав підтримку 71,2% виборців, або майже 49 млн. осіб. За ним іде кандидат від комуністів Микола Харитонов, за якого проголосували 13,7% виборців. На третьому місці — Сергій Глазьєв, котрий отримав підтримку 4,1% росіян. За Ірину Хакамаду, яка зайняла четверте місце, проголосували 3,9% виборців. Останні два місця зайняли представник ЛДПР Олег Малишкін (2% голосів) і спікер Ради Федерації Сергій Миронов (0,8%). Проти всіх проголосували 3,5%. «Ми не зупинимося на досягнутому і зміцнюватимемо багатопартійну систему. Ми зміцнюватимемо громадянське суспільство, робитимемо все, щоб забезпечити свободу засобів масової інформації», — заявив Путін на нічній прес-конференції, відразу після оприлюднення результатів виборів, які обіцяли перемогу. Він не назвав прізвище свого можливого наступника, заявивши, що пошук кандидатури почав ще чотири роки тому і що в країні достатньо достойних кандидатів для цієї мети. Кажучи про зовнішню політику, Путін пообіцяв проявляти гнучкість і прагнути до компромісів, відстоюючи інтереси Росії на міжнародній арені. Відповідаючи на запитання про критику з боку США, Путін заявив: «Ми знаємо, в якому стані перебуває внутрішньополітичне життя в Сполучених Штатах, ми знаємо, який зараз розклад політичних сил, і я виходжу з того, що це продиктоване цим внутрішньополітичним розкладом». При цьому Путін пообіцяв «прислухатися до всіх критичних зауважень». Деякі з них — у нижченаведених коментарях «Дню».
У чому полягає феномен Путіна?
Євген ГОЛОВАХА, доктор філософських наук, заступник директора Інституту соціології НАН України:
— Вибори в Росії — це приклад найпередбачуванішого результату в історії виборів. Перемога на цих виборах президента Путіна — це не тільки російський феномен. Це багато в чому й український феномен, оскільки підтримка президента Путіна характерна і для українських громадян. Наші опитування, які ми проводимо вже багато років, свідчать про те, що вже в 2000 році, коли Путін щойно став президентом Росії, в Україні його оцінка відразу вдвічі перевищила ту, яку давали українці президенту Єльцину та власному президенту. Цей вражаючий результат часто пояснюють тим, що, мовляв, прийшла людина, яка запропонувала своє вирішення проблем, стала уособленням надій на зміну ситуації. Але ця оцінка досить спірна. Весь період президентства Путіна жодним чином не свідчив про те, що дана влада в Росії висунула якусь чітку програму розвитку країни. Усі дії російської влади, як правило, були пов’язані з певними адміністративними змінами, спрямованими на посилення бюрократичної системи і не більше того. Стратегічної програми розвитку не було. Другий аргумент, який наводять, як пояснення цього феномена, — це економічне зростання, яке спостерігалося в Росії за роки правління Путіна. Це частково справедливо, хоча багато серйозних економістів вважають, що цьому зростанню вирішальною мірою сприяли високі ціни на нафту — основне джерело економічного життя Росії, — а не політика президента. Також часто наводять аргумент, що висока підтримка Путіна на виборах зумовлена тим, що протягом цього часу в Росії зберігалася стабільність. Але це також спірне та залежить від того, що розуміти під «стабільністю в країні». Якщо розуміти відсутність серйозної опозиції, серйозного політичного опору (а, власне кажучи, саме за президента Путіна опозиція як феномен практично зникла в російській політиці), то це справді наявне. Адже це така стабільність, яка в стратегічному масштабі є згубною для будь-якої політичної системи, неминуче перетворюючи її на систему авторитарну, автократичну. А якщо говорити загалом про ситуацію в Росії, то постійні вибухи, теракти, трагічні колізії в Москві та багатьох інших містах РФ свідчать про те, що до реальної стабільності в країні ще дуже далеко. Тому я б пояснив так званий феномен Путіна і феномен такої переконливої і передбачуваної його перемоги дещо по-іншому. Мені здається, що перед нами свідчення того, наскільки мізерний вибір можуть надати пострадянські політичні еліти рядовому виборцю. На тлі того, що могли б запропонувати як альтернативу, для більшості населення Росії Путін мав найкращий вигляд. У тій політиці, що спостерігається протягом останніх років у Росії, якнайкраще відображені багато залишкових, радянських, а багато в чому ще й сталінських установок людей, спрямованих на збереження тієї самої радянської одноманітності, одностайності та порядку, що грунтується загалом на зневазі інтересів окремої людини заради такої собі загальної ідеї величі та відродження країни, нації, народу. Не можна також відкидати дуже сильні ностальгічні мотиви — повернення до тієї системи, яка існувала за Радянського Союзу. Адже погляньте, наскільки, навіть у духовному просторі Росії, посилилася постійна апеляція до минулого, до великих перемог, які здобув радянський народ, постійне наголошення на спадкоємності. І ця ностальгія, яка дуже сильна в Росії, і, до речі, досить сильна ще й в Україні, також робить свій внесок у підтримку чинної влади в Росії. Ще один важливий момент — у Росії все-таки дуже сильна ідея великодержавства. І нехай цю ідею не постулював сам президент Путін, але в реальних діях російської влади ми це прослiдковуємо. Тут показовим є приклад із Тузлою, коли позицію російської сторони підтримала російська громадська думка. Ця перемога показала також, що в Росії, крім іншого, переважає ідеологія неприйняття змін, пов’язаних із різким розшаруванням і диференціацією в суспільстві. Адже президента Путіна, як альтернативу іншим відомим політикам у Росії, багато хто розглядає ще й тому, що він нібито не замішаний у діяльності яких-небудь економічних кланів, що характерно для багатьох інших політиків. Більш того, він перед виборами зміцнив свої позиції в Росії тим, що взявся за наймогутніше економічне угрупування в Росії — за «ЮКОС». Тим самим Путін показав, що не ним управлятимуть найбагатші люди Росії, а він постійно триматиме під невсипущим контролем їхню діяльність. З огляду на такі успіхи Путіна в Росії, з огляду на високі оцінки його в Україні та зважаючи на те, що громадяни України також не позбавлені багатьох установок, які характеризують російський електорат, для нас дуже актуальна проблема політичної реформи. Я думаю, що на хвилі тих політичних настроїв, які існують у більшості пострадянських держав, усе ж таки можливість уникнути перспективи побудови автократичної влади в країні в нас пов’язана зі зменшенням повноважень президента. Перехідний період, коли була необхідна централізована влада, коли справді була нестабільна ситуація, закінчується. Зараз Україна перебуває на певному стабільному економічному підйомі. І в цей період слід думати про те, щоб влада була відображенням різних політичних установок людей, відмінностей і диференціації в суспільстві, а не одноманітності й одностайності, що неминучі за тієї президентської форми влади, яку виробили практично всі пострадянські держави. Ми повинні врахувати досвід Росії. І для нас найголовніше — не відтворювати цю перспективу, а йти шляхом більшої плюралізації й економічного, й духовного життя в країні. Принаймні це збігається з нашою декларативною метою європейської інтеграції.
Андрій ОКАРА, політолог (Москва):
— У минулорічному посланні російського президента Федеральним зборам РФ було сформульовано дуже конкретну мету: за десять років у два рази збільшити ВВП. У якомусь розумінні вчора ця президентська мрія здійснилася: наступні чотири роки саме Володимир Володимирович Путін буде гарантом російської Конституції. Зрозуміло, що президентські вибори фактично були референдумом, йшлося не про ім’я майбутнього президента, а про явку виборців та кількість відсотків, бо Путін з 52% і Путін з 97% — це два різних Путіна: з різним ступенем легітимності власної влади, з різним ступенем психологічної мотивованості. Вийшла майже «золота середина» — 71,2%. З одного боку, це не президент у форматі «Туркменбаши», з іншого — це достатній «мандат» народної довіри для розвитку та продовження політичного курсу, для реалізації адміністративної та економічної реформ. Вибори показали, що рейтинг Путіна з «рейтингу очікувань» перетворився на рейтинг реальної політичної підтримки. 13,7% Миколи Харитонова — це передусім рейтинг бренда КПРФ. 4,1% Сергія Глазьєва — це рейтинг харизматичної особистості, позбавленої на нинішніх виборах реальних інформаційних каналів та максимально «віджатої» з політичного процесу. 3,9% Ірини Хакамади — це рейтинг ліберальної ідеї в нинішній Росії. 2,0% Олега Малишкіна — це рейтинг Жириновського у відсутності самого Жириновського. 0,8% Сергія Миронова — це величина статистичної похибки. Судячи з усього, приблизно таким же міг бути й результат Івана Рибкіна — якби не його «самозняття». І якби КПРФ висунула як кандидата в президенти Глазьєва, а такі варіанти спочатку розглядалися, його результат цілком міг перевищити 20%. Таким чином, президентські вибори посилили консолідацію російського суспільства і підвищили ступінь легітимності Володимира Путіна. В існуючій ситуації розмови про загрозу диктатури та посилення авторитарних тенденцій далекі від опису реальної політичної ситуації в російському суспільстві. Пожежа в Манежі, яка знищила цей унікальний пам’ятник російської архітектури епохи ампіру, розпочалася майже в ті самі хвилини, коли закінчилося голосування в найзахіднішому регіоні Росії. Багато хто розцінив це як погане знамення. Головний наслідок російських президентських виборів для України полягає в тому, що тепер нарешті розпочнуться вибори українські. Адже насправді головні президентські вибори-2004 для Росії — це вибори в США та Україні. Чому в США — про це якось іншим разом. А чому в Україні — і так зрозуміло: саме Україна є тією «критичною масою», за наявності якої в СНД можливі системні процеси, — як інтеграційно-консолідаційні, так і протилежного спрямування. Це означає, що тепер почнеться експансія російських політичних технологів і технологій в українському політичному просторі. Росія вже одного разу — на минулих українських президентських виборах — «програла» Україну. Восени 1999 року всі сили було кинуто на вибори до Держдуми і на реалізацію технології «Путін» — тоді було відверто не до України. Тепер у Росії є політична визначеність на найближчі роки, а до виборів в Україні залишилося більше, ніж півроку. І, як видається, в російському політичному співтоваристві є бажання не повторювати колишніх помилок на «українському» напрямі. Інакше кажучи, в епоху Путіна II Україна буде перебувати в фокусі якнайпильнішої російської уваги.
Петро КРАЛЮК, професор, Національний університет «Острозька академія»:
Результати президентських виборів у Росії ні для кого не стали несподіванкою. Не важко було спрогнозувати, що вони відбудуться і що президентом стане Володимир Путін. Несподіванкою стала пожежа в Москві в день виборів. Ця подія по-своєму є символічною. Виявляється, не все так добре в Російському царстві-государстві, як здається на перший погляд. Коли в столиці відбувається таке, то яких техногенних катастроф можуть очiкувати росіяни у провінції. Щодо феномену Володимира Путіна, то створений йому імідж цілком відповідає стереотипу «ідеального правителя», що існує в свідомості росіян. Це — грізний правитель, який розправляється зі «злими боярами» і твердою рукою веде свою країну від перемоги до перемоги. Навіть якщо ці перемоги даються великою кров’ю. Не дивно, що найбільш репрезентабельними фігурами російської історії є Іван Грозний, Петро I та Сталін. Залишається лише нагадати, що після таких правителів наступали завжди часи «смути».
