На Всесвітньому економічному форумі в Давосі цього року пересуджували про зростаючу владу Азії. Один азіатський аналітик стверджував, що до 2050 року буде три світові держави: Сполучені Штати, Китай та Індія. Він не згадав Європу, але недооцінювати могутність Європи — це помилка.
Так, зараз участь Європи в міжнародних справах не відповідає її політичній і економічній могутності. Вона є розбитою на частини, тихої і нормативної у світі жорсткої влади, але частина світу не має жодного відношення до військового потенціалу. Використання сили серед розвинених індустріальних демократичних держав фактично неможливе. У їхніх відносинах одна з одною такі країни всі з Венери, якщо перефразувати Роберта Кагана, і тут увага, яку Європа приділяє закону і установам є цінною якістю.
Що стосується інших частин світу, нещодавнє опитування громадської думки, проведеного дослідницькою організацією Pew, засвідчило, що багато європейців хотіли б, щоб Європа відігравала велику роль, але для того, щоб урівноважити американський воєнний потенціал потрібно буде подвоїти або потроїти витрати на оборону, а в такому збільшенні зацікавлено мало європейців. А втім, ефективна стратегія для Європи потребуватиме великих інвестицій у жорстку владу.
Для Європи картина, проте, не така вже безрадісна, як вважають песимісти. Влада — це здатність отримувати бажані результати, а ресурси, які формують таку поведінку, залежать від контексту. У функціональному сенсі влада розподіляється як тримірна шахова гра. На верхній дошці — воєнні відносини між державами, при цьому США — єдина у світі супердержава з глобальною сферою впливу. Тут світ є однополюсним.
На середній дошці — економічні відносини, де світ уже є багатополюсним. Тут Європа діє як союз, а інші країни, такі як Японія і Китай, відіграють великі ролі. США не можуть досягнути торговельної угоди або улагодити антимонопольні справи без схвалення ЄС. Або, візьмемо інший приклад, Європа змогла очолити кампанію, яка мала на меті прибрати з Всесвітнього банку Пола Вулфовіца.
На нижній шахівниці розташовуються міжнаціональні відносини за межами урядового контролю — все від наркотиків до інфекційних хвороб, до зміни клімату і до тероризму. На цій дошці влада хаотично розподілена між недержавними діячами, і немає сенсу в тому, щоб називати цей світ або однополюсним, або багатополюсним.
Тут важлива тісна цивільна співпраця, на яку Європа багата. Успіх європейських країн у подоланні століть ворожості й розвитку великого внутрішнього ринку дав їм багато м’якої влади. Наприкінці холодної війни східноєвропейські країни не намагалися сформувати місцеві союзи, як у 1920 роки, а сподівалися на те, що Брюссель забезпечить їх майбутнє. Таким чином, такі країни, як Туреччина та Україна, скоригували свою політику у відповідь на свій потяг до Європи.
Нещодавно Національна розвідувальна рада США опублікувала чотири дуже відмінних сценарії світу 2020 р.: Давоський Світ, в якому економічна глобалізація триває, але з більш азіатським обличчям; Пакс Американа, в якому США продовжують панувати в світовому порядку; Новий Каліфат, в якому Ісламська релігійна ідентичність кидає виклик пануванню західних норм; і Цикл Страху, в якому недержавні сили створюють потрясіння для безпеки, які формують Орвеліанські суспільства. Як і будь-які заняття футурологією, такі сценарії мають свої межі, але вони допомагають нам спитати, які три чи чотири головні політичні чинники допоможуть сформувати результат.
Перший — це піднесення Азії. Великим питанням буде Китай і його внутрішній розвиток. З 1990 року Китай підняв з бідності 400 мільйонів людей, але ще 400 мільйонів усе ще живуть менше за $2 на день. На відміну від Індії, Китай не розв’язав проблему політичної участі. Якщо Китай змінить свій зношений комунізм на націоналізм або забезпечить соціальну згуртованість, результатом може бути більш агресивна зовнішня політика і небажання мати справу з такими питаннями, як зміна клімату. Або він може зайнятися розв’язанням своїх проблем і стати «відповідальним учасником» у світовій політиці.
Європа може зробити значний внесок в інтеграцію Китаю в глобальні норми і установи. Взагалі, Європі і США треба більше боятися слабкого Китаю, ніж багатого Китаю. Політичний Іслам і те, як він розвиватиметься, буде другим чинником. Боротьба з екстремістським Ісламістським тероризмом — це не «зіткнення цивілізацій», а громадянська війна всередині Ісламу. Радикальна меншина використовує насильство, щоб нав’язати спрощену й ідеологічну версію на основний напрям з більш різноманітними поглядами.
У той час як найбільша кількість мусульман мешкає в Азії, вони перебувають під впливом серця цієї боротьби на Близькому Сході, який відстає від іншої частини світу в глобалізації, відвертості, формуванні установ і демократизації. Тут економічна могутність і м’яка влада Європи можуть зробити великий внесок. Більш відкрита торгівля, економічне зростання, освіта, розвиток установ громадянського суспільства і поступове збільшення політичної участі можуть допомогти згодом зміцнити основний напрям, так само як і те, як ставитимуться до мусульман в Європі і США. Однаково важливим буде і те, чи задовольняє Західна політика щодо Близького Сходу мусульман основного напряму чи зміцнює розповідання радикалів про війну з Ісламом.
Третім головним визначальним чинником для того, який сценарій переможе, буде американська влада, і як вона використовується. США залишаться наймогутнішою країною 2020 року, але як це не парадоксально, найсильніша держава з Римських часів буде неспроможна захистити своїх громадян, діючи самостійно.
Американській військовій потужності не достатньо для того, щоб впоратися з такими загрозами, як глобальні пандемії, зміна клімату, тероризм і міжнародна злочинність. Для розв’язання цих проблем потрібна співпраця в забезпеченні глобальних суспільних благ і м’яка влада для залучення підтримки. Жодна інша частина світу не має більше загальних цінностей або не має більшої здатності впливати на американську позицію і владу, ніж Європа. Це передбачає, що четвертим політичним визначальним чинником майбутнього буде розвиток європейської політики і влади.
Джозеф С. НАЙ — професор у Гарварді, автор останньої книги «Здатність керувати».
