Останнім часом жінки у просторому темному вбранні «максі», що покриває постать з голови до п’ят, залишаючи тільки вузьку щілину на рівні очей, все частіше зустрічаються на вулицях французьких міст, особливо у кварталах, де мешкають переважно вихідці з Магрибу та Чорної Африки. Так одягаються мусульманки, які сповідують радикальний іслам — салафізм. Це явище викликає збентеження у французькому суспільстві: у ЗМІ з’явилися розлогі статті, а газета Le Monde навіть помістила фотографії чотирьох різновидів жіночого мусульманського вбрання, притаманного різним країнам Азії і Африки. Отже: хіджаб, тобто велика хустка, якою жінка запинається до самих очей, прикриваючи також вуха, шию і частково щоки, — цей головний убір характерний для багатьох країн Магрибу; чадра — довга чорна шаль іранських жінок, яка не закриває обличчя; нікаб, що прикриває всю фігуру, крім очей, носять у країнах Перської затоки. Доповнюють костюм чорні рукавички. І нарешті бурка — майже те ж саме, що й нікаб, але замість щілини-прорізу неширока смужка матерії-сіточки на рівні очей. Це вбрання афганок, а також пакистанок, які проживають на племінних територіях країни.
Масова поява цих жінок-фантомів із закритим обличчям занепокоїла і французьких законодавців: так, група депутатів під проводом Андре Жерена (Компартія) висунула вимогу створити комісію для дослідження цього явища і можливої заборони мусульманського інтегрального вбрання через прийняття відповідного закону. Врешті-решт була створена парламентська інформаційна місія, яка мусить здати звіт наприкінці січня 2010 року. Вона ,зокрема, має визначити, чи справді потрібен закон, який заборонив би бурку або нікаб.
А президент Франції Ніколя Саркозі висловився з цього приводу недвозначно: на території Республіки бурка буде небажаною, бо вона є символом пригноблення жінки. Ці гучні заяви і рішучі дії викликали різке невдоволення в мусульманських країнах — Лівані, Саудівській Аравії, а Магрибське відгалуження «Аль-Каїди» пообіцяло, що мститиме Франції. Те ж саме заявив людина №2 «Аль-Каїди» Айман Аль-Завахірі: Франція заплатить за свої гріхи — заборону хіджабу в навчальних закладах, Алжирську війну і підтримку Ізраїлю.
А от французи — християни, мусульмани, атеїсти — судячи з відгуків в інтернеті, здебільшого підтримали позицію президента й сказали рішуче «ні» бурці та нікабу. «Тим, хто хоче носити таке вбрання, не місце в нашій країні, нехай вони емігрують до Саудівської Аравії, Афганістану, тощо», — так вважають противники бурки. Тим часом захисники бурки вважають, що ці жінки нікому не заважають. Вони не порушують громадського порядку — дайте їм носити це вбрання в ім’я свободи совісті, заявляють як мусульмани, так і деякі християни. Серед захисників бурки є також і атеїсти. Єдина проблема з буркою, як вважають деякі «форумчани», це ксенофобія, ісламофобія і расизм тих осіб, котрі її не сприймають. Та й, як виявилось за даними МВС Франції, жінок у бурці лише 367 на всю країну — нема про що й говорити!
З другого боку, виникає запитання, як можна що-небудь заборонити у світській демократичній країні, де держава не втручається у релігійне життя і не надає перевагу жодній із конфесій. Утім, противники бурки бачать прецедент у нещодавно ухваленому законі, який забороняє закривати обличчя під час демонстрацій. Штраф за його порушення 1500 євро. А бурка, на думку її противників, краще маскує носія, ніж маленька шапочка із проріззю для очей і тому, ставши розповсюдженою і узвичаєною, могла б стати «уніформою» для терористів також і на території Франції. Але ж не треба плутати симптом із хворобою. Бурка — це ознака повзучої ісламізації країни, яка поширюється все швидше й швидше і загрожує Франції. А численні учасники форуму — «антибурківці» впевнені, що і бурка, й хіджаб, який заборонили в навчальних закладах 2004 року, і мечеті, що ростуть, як гриби (2147 нині та ще сотні в проекті), і сам процес ісламізації — це лише наслідки, а причина — масова імміграція із мусульманських країн, яка, на їхню думку, може погубити Францію.
Хто ж винен у тому, що склалася така небезпечна ситуація? Французи дають чітку відповідь: влада, і не тільки сучасна, а всі, хто керував країною останні 40 років, як праві, так і ліві. На їхню думку, політика заміни населення втілювалась у життя протягом десятиріч як Соціалістичною партією Франції, так і правим Союзом за народний рух, який зараз є правлячою партією. І це робилося, незважаючи на численні адміністративні звіти, які від кінця 70-х років застерігали керівників держави щодо ризиків коммунотаризації (поділу населення на окремі замкнені громади) і руйнування національної єдності внаслідок масової імміграції. Чому ж влада чинила саме так, а не інакше? Економічне підѓрунтя таких дій — у 70-х рр. минулого століття. Так, 1974 року з появою безробіття була заборонена легальна імміграція, але на прохання промисловців тодішній президент Франції Валері Жіскар д’Естен дав дозвіл на об’єднання родин, крім того, продовжувалась імміграція нелегальна, яку й досі намагаються припинити. За 30 років існування права на об’єднання родин трудова імміграція перетворилася на імміграцію утриманців, хоча причиною цього дозволу було бажання підприємців затримати у Франції дешеву й покірну робочу силу. Також згадують про Європейсько-Арабську вісь, яка виникла під час першої нафтової кризи 1975 року. Це був проект Eurabia, мета якого полягала в тому, щоб вивести на новий етап економічне співробітництво арабських країн і Євросоюзу: Європа повинна була прийняти масових іммігрантів із арабських країн, щоб мати доступ до нафти. Крім того, керівництво ЄС мало схилити свою громадську думку на користь арабів та ісламу, виступати проти очорнення арабів у ЗМІ, підтверджувати свою пошану до тисячолітнього вкладу цього народу у світову цивілізацію.
Цей проект втілювався в життя багатьма двосторонніми інституціями, неурядовими організаціями, членами ЕС і самим Союзом. Можна обѓрунтовано пов’язати цей проект із замовчуванням проблем масової неєвропейської імміграції, внаслідок якої і прискорюється ісламізація Європи. А замовчується багато чого... Із 2007 року етнічну статистику у Франції заборонено, звіт Французької Документації «Імміграція і присутність іноземців у Франції за 2006 рік» вилучено з продажу, цифру в п’ять мільйонів мусульман подають громадянам уже протягом двох десятиліть... Державний радник Жан Морен прийшов до висновку, що на території країни перебуває 9,61 млн. іммігрантів, до яких він додає 1 млн. нелегалів. Серед цих іноземців приблизно 45% африканців. Тьєрі Дежарден, журналіст «Фігаро», посилаючися на дані Національного інституту демографічних досліджень, стверджує, що у Франції від 6,3 до 7,5 млн. іноземців, а крім них ще є й нелегали. Тільки з Чорної Африки на територію країни проникає щороку 100 тис. нелегалів.
Крім того, коріння нинішніх проблем треба шукати в духовній сфері: прийнявши 1905 року закон, який загнав християнство у царину приватного життя, держава послабила його і, таким чином, створила умови для майбутнього приходу і укорінення ісламу, який тоді не був присутній на території метрополії. Бернар Годар, автор книги «Мусульмани Франції» у непрямий спосіб підтверджує цю думку. Він стверджує, що більшість жінок у бурках-нікабах вдягли це вбрання добровільно, серед них є чимало навернених корінних француженок, які шукають сенс буття не в цінностях Республіки, не в релігії своїх предків — християнстві, а в ісламі. От тобі й бурка: для її противників — це пересувна тюрма, а для деяких — вільний вибір. За буркою ховається цілий комплекс суспільних, економічних і духовних проблем, які затягнулися в тугий вузол. Розв’язати чи розрубати його — вирішувати французькій владі.
І влада діє. Жінок у бурках знову перерахували восени: так, станом на 9 вересня 2009 р., за даними МВС, 2000 жінок у Франції носять інтегральне мусульманське вбрання; цю цифру Андре Жерен вважає все-таки заниженою, а парламентська місія вимагає точніших даних. Фадела Амара, державний секретар у справах політики міста, наполягає на тому, що потрібен спеціальний закон; наразі вона розмірковує з приводу того, як заборонити бурку у громадських установах: школах, лікарнях, меріях та в міському транспорті. А ще й про те, як би запровадити перевірку ідентичності осіб у таких вразливих місцях, як вокзали і аеропорти; однак ця процедура ще має бути юридично узаконеною. За прийняття такого закону висловився міністр імміграції Ерік Бессон і Жан-Франсуа Копе, голова фракції СНР в національній асамблеї. Отже, згода у переважній більшості політикуму є, але остаточне рішення буде прийнято лише на початку наступного року.
