Культурне різноманіття незмінно властиве європейській історії. Воно є джерелом багатьох найбільших досягнень нашого континенту, в той же час його неправильне розуміння стало однією з причин деяких найбільших трагедій на нашому континенті.
За останні десятиліття, з новими хвилями імміграції, культурне різноманіття стало ширшим і продовжуватиме зростати, на що є, принаймні, дві причини.
По-перше, більшість із тих, хто прибули до Європи в останні десятиліття, та їхні нащадки нікуди звідси не виїдуть. Більшість із них дотримується культури своїх рідних країн. Що в цьому поганого? Від людей, які приїжджають жити в нову країну, якщо вони дотримуються законів, не можна вимагати відмови від своєї віри, культури і самобутності. Таке різноманіття культур, безумовно, може сприяти розвитку творчого потенціалу, якого Європа потребує як ніколи раніше.
По-друге, населення Європи старіє, і через те зростає потреба в іммігрантах. За підрахунками Європейської комісії, без їхнього припливу лише в одному ЄС трудові ресурси в наступні 50 років скоротяться майже на 100 млн. чоловік, навіть якщо населення в цілому продовжуватиме зростати. Це неминуче призведе до занепаду.
Таким чином, культурне різноманіття — доля Європи. Воно є сьогодні й залишатиметься завтра тим чинником, який формує наше майбутнє в швидко мінливому світі. Тому європейцям життєво необхідно знайти більш дієві й солідарні відповіді на виклики, що стоять перед ними, і, якщо говорити відверто, набагато ефективніші, ніж зараз. Цього разу помилка неприпустима. На жаль, наявні ознаки того, що саме така помилка може бути зроблена.
Ці ознаки очевидні для всіх: зростання нетерпимості; посилення підтримки партій, промовців під популістськими і ксенофобськими гаслами, дискримінація; поява цілої категорії мігрантів без документів, практично позбавлених прав; «паралельні» співтовариства, представники яких не мають майже ніяких зв’язків із довколишнім населенням; ісламський екстремізм; втрата демократичних свобод; спроби обмеження свободи висловлювання думок на догоду уявним інтересам свободи релігії.
За цими явищами стоїть приховане відчуття незахищеності (викликане економічними труднощами в Європі і відчуттям порівняльного занепаду), широкомасштабний процес імміграції (як у об’єктивній реальності, так і в суб’єктивному сприйнятті), спотворені образи і небезпечні стереотипи стосовно меншин у ЗМІ та суспільній свідомості, а також нестача лідерів, які могли б вселяти довіру своїм ясним баченням долі Європи.
Наша доповідь «Жити разом: поєднання різноманіття і свободи в Європі XXI століття» (опублікована на www.coe.int) пропонує відповідь, засновану на базових цінностях Європи, проект побудови Європи, впевненої у своїх силах, яка не уникатиме різноманіття, а відкриється назустріч йому і погодиться із тим, що немає нічого поганого в множинній ідентичності. Якщо є афро-американці або італо-американці, чому не може бути «європейця через тире» — турко-німця, північноафро-француженки чи британо-азійця.
Ми вважаємо, що така Європа можлива, але лише якщо всі, хто вже давно живе в європейських країнах, будуть визнані як повноправні громадяни, і якщо всі, незалежно від віри, культури і національності, матимуть рівний статус із погляду закону, влади і решти громадян. Як і вся решта громадян у демократичній країні, вони повинні мати слово в установленні законів, але не право порушувати їх, посилаючись на свою особливу релігійну і культурну приналежність.
Ми пропонуємо 17 керівних принципів, які, як ми сподіваємося, політики, люди, що визначають громадську думку, активісти громадянського суспільства використовуватимуть як робочий посібник у боротьбі за різноманіття.
Щонайменше, потрібно домовитися про те, щоб дотримуватися законів, про те, що таке закон і як його можна змінити. За умови дотримання іммігрантами закону від них не слід вимагати відмови від своєї віри, культури або самоідентифікації. Необхідні особливі заходи для того, щоб члени маргіналізованих груп або тих, що не мають переваг, користувалися справжньою рівністю можливостей; також потрібно прагнути до того, щоб члени різних релігійних, культурних і національних груп знайомилися одне з одним і спільно працювали в громадських об’єднаннях. Нарешті, ми твердо виступаємо за свободу висловлювання думок, яка не повинна обмежуватися законом, практикою і страхом насильства. В той же час ми вважаємо, що не повинні залишатися без відповіді прилюдні висловлювання, направлені на формування або посилення суспільних забобонів стосовно представників будь-якої групи — особливо меншин, іммігрантів або нових мігрантів. Головна ідея нашої доповіді — «мінімум примусу, максимум переконання».
Для того, щоб втілити ці принципи в життя, ми закликаємо держави визнати всі права і обов’язки громадянина, у тому числі право голосу, за максимально широким колом їх постійних мешканців, а як проміжний крок — надати всім іноземцям, які постійно проживають у них, можливість голосувати на місцевих виборах. Ми також закликаємо їх почати виправляти помилки і стереотипи про міграцію і формувати у своїх громадян правильніше уявлення про положення мігрантів і про нинішні та майбутні потреби Європи. Ми визнаємо їх право і обов’язок контролювати міграційні потоки, але закликаємо всіх європейців справедливо і гуманно поводитися із усіма особами, що прибувають до Європи у пошуках притулку, і мігрантами, причому держави-члени Ради Європи повинні виявляти необхідну солідарність і поділяти загальний тягар. Ми пропонуємо Раді Європи і Європейському Союзу разом працювати над створенням комплексної, єдиної і прозорої імміграційної політики для всієї Європи і, простягнувши руку нашим сусідам на Близькому Сході та в Північній Африці, дати їм можливість, набувши відповідного статусу, брати участь у європейських інститутах і конвенціях.
Ми переконані: йдучи цим шляхом, Європа зможе стати кращою і добрішою, ніж сьогодні.
Автори статті, наданої «Дню» Радою Європи, є членами Групи провідних діячів, утвореної за ініціативою Генерального секретаря Ради Європи Турбйорна Ягланда. Як повідомили в прес-службі РЄ, положення доповіді втілюватимуться в життя у період українського головування в Комітеті міністрів Ради Європи (травень — листопад 2011 року).
