Будь-хто, прочитавши роман єгипетського письменника Алаа-аль-Асвані «Будинок Якобяна», опублікований 2002 року, вважатиме, що революція в Єгипті сильно запізнилася. Читачі роману не здивувалися б із того, як легко гнилий корабель режиму Хосні Мубарака розбився об скелі. Не здивувалися б вони також із натхненності й хоробрості тих, хто звершував цю значиму сторінку історії.
Про що ця книжка? Це кумедний проникливий твір про різних людей, які живуть у цілком реальному фешенебельному каїрському багатоповерховому будинку, і про людей, які животіють у халупах на його даху. Подібно до готелю «Маджестік», образ якого піднесено в романі Дж. Г. Феррелла «Неприємності» про кінець британської влади в Південній Ірландії, цей багатоповерховий будинок із промовистою назвою є метафорою держави, а його мешканці — персонажі, що відображають різні аспекти Єгипту років Мубарака.
Гадаю, у цензорів зазвичай немає особливого почуття гумору, іронія та пародія зазвичай перебувають поза межами їхніх інтелектуальних здібностей. Але мені здалося досить дивним, що роман «Будинок Якобяна» не було заборонено в Єгипті, як і в інших арабських країнах, і що згодом він став популярним і часто показуваним фільмом. Аль-Асвані дуже чітко показав своїм читачам проблеми, які переживає сучасний Єгипет, одночасно продемонструвавши, що, всупереч корупції та погрозам з боку таємної поліції, жителі Каїра виявляли яскраву індивідуальність і наполегливий міський характер.
І ось тепер, коли «якобянська» держава зруйнована, найцікавіше питання полягає не в тому, «чому це сталося?», а в тому, «чому цього не сталося раніше?».
Ми роками на «Заході» (ганьба нам) розхвалювали демократію в усьому світі, але, незважаючи на нечасті м’які попередження в бік арабських деспотів, ми погоджувалися з тим, що у прагнення до свободи і підзвітності існує арабський виняток. Ми дозволили зручному культурному стереотипу сприяти тому, що вважали доцільним у своїх національних інтересах.
Тоді як дослідження аналітичного центру Pew Center свідчили, що прагнення родин Близького Сходу були аналогічні загальносвітовим, багато хто з нас продовжував дотримуватися зручної хибної думки про те, що виразно мусульманські суспільства не здатні підтримувати демократію і не хочуть її. Ніби ніхто не бував у Туреччині чи Індонезії.
Така позиція була зручною, щоб уникати сварок із нафтовими диктаторами. До того ж, за умови, що вони були не дуже політично проблемними стосовно Ізраїлю, вони могли заслужити на високооплачуване крісло за нашим столом. Від них не вимагали любити Ізраїль за умови, що вони не будуть надто грубими щодо проізраїльської необ’єктивності Америки та її відмови визнавати те, що наполягати на невід’ємному праві Ізраїлю на існування — це не одне й те саме, що дозволяти Ізраїлю робити все, що йому захочеться.
Багато арабів самі розуміли, що було не так в їхньому регіоні. Ще на початку нового тисячоліття за Програмою ООН з розвитку було опубліковано два звіти, складені арабськими державними службовцями та вченими, в яких досліджувалися основні причини економічного застою більшої частини Близького Сходу. Вони виявили, що в більшості країн регіону жінки перебувають на узбіччі суспільства (хоча, треба визнати, в Тунісі це не так), в освіті домінує релігійний напрямок, а уряди є автократичними, непідзвітними і корумпованими.
Незважаючи на поклади нафти і газу під піском пустель, економічне зростання відставало, а безробіття дійшло свого піку. Юнаки і дівчата більшості країн цього регіону бачили руйнування своїх надій та інколи зверталися до войовничого ісламу як до єдиної альтернативи репресивній державі.
І що ж тепер? Ну, спочатку ті з нас, хто живе в демократичних державах, перестануть вірити в припущення про те, що та чи інша країна не сприймає ідей свободи і демократії, верховенства закону та представницького уряду. Якщо не існує ніякого «арабського винятку», то немає також ніякого «китайського винятку».
Ще більше ми, на «Заході», не повинні пишатися тим, що ми нібито якимсь чином є героїчними закулісними діячами, які сприяли корінним змінам у Тунісі й Єгипті. Замість велеречивих розмов про демократію, за що ми заслужимо справедливу зневагу арабів, ми повинні скромно і щедро запропонувати їм практичну допомогу в переході до більш відкритого суспільства.
Європейський Союз, наприклад, мало допомагає розвитку законності, хорошої політики та представницьких установ в арабському світі, незважаючи на розвиток відносин з урядами арабських країн і на політичні домовленості з ними. Для країн, які зацікавлені в тому, щоб отримати подібну допомогу, в європейських кишенях знайшлося б досить багато грошей для такої роботи.
Ми також повинні усвідомити, що змінилося ставлення до принципу пасивності, який, на жаль, не сприяв установленню миру на Близькому Сході. Нездатність Ізраїлю останніми роками серйозно й відповідально вести переговори з палестинцями означає, що йому тепер доведеться знаходити дипломатичні засоби для спілкування з арабським світом, уряди якого будуть зобов’язані уважніше прислухатися до поглядів своїх громадян щодо Палестини.
Командувач американським угрупованням військ в Афганістані, генерал Девід Петреус, і не один він, звернув увагу на сумні наслідки проізраїльської необ’єктивності Америки для її інтересів у деяких з найбільш геополітично уразливих регіонів світу. Мабуть, нині їх почують, як вони на те заслуговують.
Попри ту нестабільність, з якою завершився 2010 рік, нове десятиліття почалося з чудового прикладу невтомної сміливості людського духу. Труднощів вистачить і в майбутньому. Але чи стане світ кращим і стабільнішим? Поза сумнівом!
Кріс ПАТТЕН, останній британський губернатор Гонконгу і колишній комісар ЄС із закордонних справ. Нині ректор Оксфордського університету
