Симптоматичні заяви зроблено минулого тижня. Щоб не сказати більше. Спершу глава Адміністрації Президента України Володимир Литвин заявляє в Москві, що з «багатовекторністю» української зовнішньої політики покінчено. Який вектор відтепер визначається головним, Литвин не говорив. Це сказав глава держави, Президент Леонід Кучма, перебуваючи не за межами України. За його словами, було помилкою орієнтуватися тільки на Захід і відгороджуватися парканом від Росії. Виявилося, що об’єднанню країн Євросоюзу потрібно протиставити співробітництво з Росією, бо тільки російське керівництво перейшло до конкретних справ, тоді як усі інші тільки радять, що і як робити. «На Заході ніхто нас не чекає, а Росія була й залишається нашим союзником і партнером». Крапка.
На Заході дійсно довго радили Україні, що і як мало бути б зроблене для того, щоб проголошена тим же самим Президентом мета — інтеграція до європейських структур, яка б увінчалася вступом до Європейського союзу — почала реалізовуватися. Можливо, виявилося, що закони, за якими розвиваються європейські суспільства, несумісні з поглядами і звичками української політичної еліти або тих, хто себе такою вважає. Не бажають на Заході брати Україну в члени свого клубу виключно за вигідне геополітичне розташування (що в сучасних умовах є до певної міри міфом). У той час як Росія, єдина, хто продемонстрував моральну (й не тільки) підтримку Україні в період «касетного скандалу», не висуває до українського керівництва жодних вимог, окрім однієї: захисту своїх інтересів. Демократія, ринок, реформи, громадянське суспільство в Україні нікому в Москві не цікаве — що може бути величезною помилкою кремлівських стратегів. Оскільки Росія вирішила розвивати нехай спершу підконтрольне державі, але в майбутньому — громадянське суспільство з усіма його атрибутами. І в разі успіху Україна виявиться для Москви тільки тягарем, яким уже стає Білорусь Лукашенка. Бацька, до речі, вже передрікав кілька років тому, що нічого в України на Заході не вийде, і вона запроситься до російсько-білоруського союзу. До цього ще не дійшло — можливо, тому, що де-факто немає самого союзу. Але все більш популярним гаслом «партії влади» стає «До Європи разом з Росією» — що об’єктивно є абсурдом. Не буде Росія «втягувати» Україну до Європи, бо її зовнішня політика має зовсім інші можливості, завдання та функції, не сприйме цих намагань і «Європа». Україна ж надовго залишиться на позиціях російської провінції, нездатної на нормальну самостійну й реальну політику. Недивно, що українська дипломатія утримується від коментарів — вона, як завжди, поставлена в нелегку ситуацію, з якої нелегко вибиратися.
Власне, не має великого значення, чи дійсно московський вектор буде відтепер довшим, сильнішим, яскравішим за всі інші разом узяті. Головне, що якість державного керівництва і можливість мати з ним справу і відчувати бодай якусь довіру визначено чітко. А саме за ним судитимуть про країну та її громадян. І питання про імідж та зусилля з його покращання відпадають за неактуальністю.
