22 грудня цього року вітчизняна дипломатична служба офіційно, вже втретє, відзначатиме своє професійне свято. З нагоди 90 ї річниці створення української дипломатичної служби 28 листопада цього року Президент України Віктор ЮЩЕНКО прийняв Указ «Про відзначення 90-ї річниці української дипломатичної служби». Яким були головні досягнення України на зовнішній арені, починаючи від створення української дипломатичної служби до наших днів? Які завдання стоять перед дипломатією на найближчу перспективу і як просувається Українська держава на шляху європейської та євроатлантичної інтеграції? Про це — «Дню» в ексклюзивному інтерв’ю з корифеєм української дипломатії Анатолієм ЗЛЕНКОМ, який двічі обіймав посаду керівника зовнішньополітичного відомства України: з 27 липня 1990 року по 25 серпня 1994 року та з 2 жовтня 2000 року по 2 вересня 2003 року.
— Анатолію Максимовичу, назвіть, будь ласка, декілька прикладів найвидатніших досягнень чи провалів української дипломатії за 90 років?
— Характеризуючи міжнародну діяльність колишньої Української Народної Республіки, можна відзначити як досягнення, так і прорахунки. Тоді молодій УНР вдалося у стислі строки створити більш- менш розгалужену систему зарубіжних представництв, відкрити низку дипломатичних місій іноземних держав на території України. Також був започаткований переговорний процес із сусідніми країнами і державами Антанти. Але мали місце і суттєві недоліки. В силу багатьох як об’єктивних, так і суб’єктивних обставин керівникам УНР і тодішньої дипломатії не вдалося здобути визнання молодої Республіки на міжнародній арені, що, власне, було однією з головних причин поразки Української революції та національно-визвольної боротьби.
Головним досягненням сучасної української дипломатії було забезпечення у стислі строки міжнародного визнання України, встановлення дипломатичних відносин з переважною більшістю країн світу, проведення успішних переговорів із сусідніми й західними країнами з вагомих питань безпеки, досить швидке розв’язання проблем, які утверджували Україну як активного і впливового суб’єкта міжнародних відносин. Здобутком української дипломатії стало ухвалення з Європейським Союзом в Брюсселі (1994 р.) Угоди про партнерство і співробітництво, в Мадриді (1997 р.) Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО, двосторонні договори з різними країнами про дружбу, партнерство і співробітництво тощо. В цілому можна говорити про те, що українська дипломатія за короткий історичний період набула більш самостійного статусу, віддалення від ідеологічних стереотипів, успадкованих від минулої системи і головне — формування нової генерації вітчизняних дипломатів. Від їхньої діяльності значною мірою залежить трансформація нашої держави в національну, її інтеграція в європейські структури.
— Також хотілось би почути вашу оцінку діяльності української дипломатії за нинішній рік: які були досягнення і провали за цей час?
– 2007 рік був непростим для українських дипломатів. Внутрішньополітичні процеси, які підривали стабільність і прогнозованість розвитку країни, негативно позначилися на можливості здійснення активної зовнішньої політики. Це привносило значні зміни у сприйняття України міжнародною спільнотою і, як наслідок, створювало значні труднощі для роботи української дипломатії. Природно, що це вимагало значних зусилль, додаткового напруження сил для виконання поставлених завдань. Проте, незважаючи на існуючі труднощі, в нинішньому році вдалося дещо зробити на європейському напрямі, у поглибленні співробітництва між Україною та ЄС. Йдеться, зокрема, про успішне завершення переговорів з Євросоюзом щодо укладення угоди про спрощення візового режиму поїздок громадян України до держав- членів ЄС.
Важливим результатом співпраці з Євросоюзом було рішення щодо укладення угоди між Україною та ЄС про реадмісію. До активу вітчизняної дипломатії слід також віднести забезпечення ефективного дипломатичного супроводу процесу, пов’язаного з підготовкою вступу України до Світової організації торгівлі. Немає сумнівів у тому, що членство України в СОТ сприятиме вирішенню низки інших проблем і в тому числі інтенсифікації переговорного процесу щодо створення між Україною та ЄС зони вільної торгівлі. Протягом 2007 року започатковано діалог з Єврокомісією щодо підготовки нової посиленої угоди про партнерство і співробітництво, яка має замінити попередню угоду, строк дії якої завершується на початку 2008 року. Головною інтригою цієї угоди є питання щодо можливих концептуальних підходів, на яких має готуватися цей документ. Постає логічне запитання: закладає він основу для реалізації сподівань стосовно перспектив асоційованого чи рівноправного членства України в ЄС? Само собою зрозуміло, що вирішення цього питання дасть найкращу оцінку дієздатності української дипломатії.
До досягнень української дипломатії слід віднести постійну увагу до регіональних проблем, подальшої розбудови двосторонніх відносин, взаємодії в рамках міжнародних організацій, поглиблення співробітництва з євроатлантичними структурами, забезпечення певної координуючої ролі у здійсненні миротворчих функцій. Не підлягає сумніву, що ефективність української дипломатії великою мірою залежить від успіху наших внутрішніх трансформацій, внутрішньої стабільності, прогнозованості та визначеності курсу подальшого розвитку держави.
— Які першочергові завдання, на вашу думку, стоять перед українськими дипломатами на наступній рік або найближчі роки?
— На мою думку, має бути забезпечена спадкоємність зовнішньополітичного курсу України. Це передусім передбачає продовження активної роботи на європейському напрямі, включаючи роботу над підготовкою нової посиленої угоди між Україною та ЄС. Має удосконалюватись робота щодо захисту українських громадян за кордоном. Об’єктивні умови складаються так, що геополітичне становище, економічний, науково-технічний, інтелектуальний, культурний потенціал дозволяють Україні бути не просто спостерігачем міжнародних процесів, а активно впливати на них.
Маючи за плечима такий потенціал, слід ставити перед собою мету прискорення процесу перетворення України на по-справжньому демократичну, економічно розвинену, європейську у повному розумінні цього слова, державу. На таку державу, яка поставала в нашій уяві на самому початку незалежності. І в цьому контексті має посилюватися роль дипломатії. На неї покладається відповідальність за створення умов для взаємовигідного співробітництва. З цим питанням пов’язане й інше, а саме — формування позитивного міжнародного іміджу України.
Хоча зрозуміло, що без досягнення позитивних внутрішніх змін неможливо поліпшити авторитет держави у світі за допомогою лише зовнішньополітичних зусиль. Першочерговим завданням, яке стоїть перед українськими дипломатами як на сьогодні, так і на віддалену перспективу — не залишитися на узбіччі «великої політики», підпорядковуючи свої інтереси інтересам більш активних держав, в тому числі й наших найближчих сусідів — як на Заході, так і на Сході.
— Як ви оцінюєте досягнення української дипломатії на шляху інтеграції в НАТО? Чи під силу Україні отримати План дій щодо членства у НАТО наступного року на саміті Альянсу в Бухаресті й наскільки це важливо для нашої країни?
— Поглиблення співробітництва з НАТО є невід’ємним елементом європейської інтеграції України. Неможливо говорити про євроінтеграцію, не розвиваючи партнерство з Північноатлантичним альянсом, який залишається важливим фактором європейської та світової політики. Це співробітництво спрямоване також на гарантування безпеки та оборони нашої держави політичними засобами, маючи на меті, зокрема, нейтралізацію потенційних загроз національним інтересам України.
За роки наших відносин з НАТО українська дипломатія, працюючи у тісному контакті з іншими державними структурами, пройшла шлях від встановлення перших обережних контактів до особливого партнерства на основі конкретного співробітництва, націленого на конкретний результат. Україна стала першою серед країн пострадянського простору учасницею Програми «Партнерство заради миру» та однією з перших держав-партнерів долучилася до переговорної діяльності Альянсу. Важливим напрямком співробітництва стало приєднання України до антитерористичної операції «Активні зусилля» у Середземному морі, яка здійснюється в рамках статті 5 Північноатлантичного договору. Для українських дипломатів практичний вимір розгалуженої співпраці з НАТО полягає насамперед у максимальному використанні досвіду НАТО при проведенні військової реформи, модернізації наших збройних сил у відповідності до сучасних умов, забезпеченні ефективної взаємодії військових формувань НАТО та України, а також реформуванні військово-технічної галузі.
Нинішній рівень співробітництва між Україною та НАТО дає, звичайно, змогу вести мову про значно вищий рівень відносин з Альянсом. Але чи є на сьогодні можливість отримати вже наступного року План дій щодо членства у НАТО? На це питання, звичайно, важко відповісти. З одного боку, члени Альянсу засвідчують принципову підтримку намірів України щодо поглиблення та якісного оновлення відносин iз НАТО. З іншого — проглядається певна стриманість, яка пояснюється відсутністю прямих підтверджень підтримки цих намірів основними політичними силами та суспільством у цілому. Не виключено, що на сьогодні існують також сумніви щодо готовності України повністю виконати ПДЧ та офіційно і публічно подати заявку щодо членства в НАТО. При наявних розбіжностях і невизначеності суспільства з цього питання, важко очікувати на отримання ПДЧ в Бухаресті. В усякому разі, можна припустити, що це питання буде вирішуватися в Україні через проведення відповідного референдуму, подібного тому, який відбудеться в Грузії під час президентських виборів 5 січня 2008 року.
— Як ви оцінюєте досягнення української дипломатії на шляху просування нашої країни до ЄС? Чи спроможний Київ діяти з Брюсселем на засадах взаємності?
— Завдання та етапи просування України до Європейського Союзу сформульовані ще у 1993 році в «Основних напрямах зовнішньої політики України». Українські дипломати брали активну участь у підготовці цього документа і формулюванні його основних положень, в тому числі в контексті співпраці з Євросоюзом. За роки незалежності забезпечувалась активна робота з державами членами Євросоюзу та керівництвом ЄС. Українська дипломатія багато зробила для створення договірно-правової бази відносин у різних галузях, вивела ці відносини на рівень стратегічного партнерства. Спільними зусиллями створено розгалужену систему органів, що забезпечують і регулюють співробітництво між Україною та ЄС.
Важливим досягненням в напрямку європейської інтеграції є рішення про визнання України країною з ринковою економікою. Показово, що Євросоюз став найбільшим торговельним партнером України. Його питома вага в загальному обсягу товарообігу нашої держави складає понад 30%. Нового виміру набуває співпраця з ЄС в енергетичній галузі. На цьому напрямку вітчизняні дипломати і фахівці започаткували діалог високого рівня і ведуть постійно роботу для закладення підвалин інтеграції енергоринків України та ЄС з наголосом на забезпечення безпеки обох сторін. Можна перерахувати й інші конкретні справи, зокрема, ініціювання механізму приєднання України до заяв і позицій ЄС з регіональних питань та питань міжнародної політики, укладення угоди щодо спрощення візового режиму, висунення плану придністровського врегулювання тощо. Важливим підсумком політичного діалогу з ЄС стало ухвалення свого часу спільного Плану дій Україна—ЄС, спрямованого на посилення двостороннього співробітництва.
Українська сторона досить уважно слідкує за процесами, які відбуваються в Європейському Союзі, відповідно прораховує ризики і шанси від розширення ЄС та запровадження Європейської політики сусідства. Для нас важливо бути впевненими в тому, що нова політична ситуація в Європі не призведе до створення нових розподільчих ліній на континенті.
В цьому контексті українські дипломати докладають значних зусиль, щоб використати нові стратегічні перспективи і додаткові можливості для поглиблення євроінтеграційної політики. Наша сторона усвідомлює, що існування на кордонах України потужного інтеграційного об’єднання стає важливим фактором активізації економічної співпраці та поглиблення двостороннього співробітництва. А це, в свою чергу, має визначальне значення для активізації взаємовигідного співробітництва між Україною та ЄС. Можна говорити про те, що у перспективі така взаємна зацікавленість зростатиме. Чи створить це умови для визначення перспективи членства України в ЄС — покаже час. Українські дипломати у такій ситуації продовжують активно працювати, трансформуючи на терени нашої держави побажання європейських чинників щодо побудови демократичного громадянського суспільства, зміцнення внутрішньої конкурентоспроможності національної економіки та орієнтації на досягнення європейських соціально-економічних параметрів розвитку. Розбудовуючи ефективну модель співробітництва України з розширеним ЄС, Україна доводить світовій спільноті свою послідовність у європейському виборі.
— Анатолію Максимовичу, чи вдасться Україні вибудувати відносини з Росією на принципах взаємодовіри і взаємоповаги?
— Прогнозуючи такі відносини між Україною та Російською Федерацією на сьогодні й надалі, не слід забувати, що йдеться про дві великі європейські держави, відносини між якими складаються на основі традицій, географічного фактору і довготривалої спільної історії. В нових умовах ці відносини Україна і Росія намагаються будувати на принципах взаємної поваги, взаємної довіри, демократичності, розуміння та злагоди, а також з урахуванням активізації проголошеного нашою державою євроінтеграційного курсу. Обидві країни повинні усвідомлювати, що без стабільних та добросусідських відносин не може бути стабільної й безпечної Європи. Про це все частіше говорять наші партнери як в Європі, так і в інших куточках планети.
Якщо ми будемо розглядати взаємозв’язок не через призму стереотипів минулого, а будувати принципово нову модель співробітництва, засновану на взаємодоповненні та взаємозбагаченні двох країн і народів, то це чи не найкраще сприятиме розвитку рівноправного партнерства. Тобто слід привнести кращі стандарти у наші відносини на зразок тих, що існують між окремими європейськими країнами. У нашому суспільстві існують різні думки щодо політики Росії й потенціалу наших двосторонніх відносин. Частково ці думки ґрунтуються на невирішених питаннях, успадкованих від колишнього СРСР, а значна частина на ігноруванні реальності, на тимчасових, кон’юнктурних міркуваннях. Якщо вдається зберегти і вигідно примножити все, що ґрунтується на стабільних та добросусідських відносинах — це, безперечно, підноситиме рівень українсько-російського співробітництва і сприятиме розвитку відносин на принципах рівності та взаємовигоди.
Само собою зрозуміло, що вектор цього співробітництва посилюватиметься в залежності від вирішення низки нерозв’язаних проблем політичної та торговельно-економічної сфер. Хотілося б сподіватися, що досвід попередніх років буде використаний на розв’язання цих проблем і виведення відносин між Україною та Росією на якісно новий рівень. Переконаний, що тільки ставши економічно розвиненою державою, Україна набуде більшої ваги для Росії як бажаний та перспективний партнер. Це має бути нашим головним орієнтиром при визначенні стратегічних завдань співпраці з Росією на наступні роки.
