Дані щодо участі в трудовій діяльності Італії просто неймовірні. Відношення робочої сили (працевлаштованих і безробітних, активно зайнятих пошуками роботи) до загального числа населення працездатного віку дорівнює 75% у США, 76%— у Великій Британії, приблизно 68% — у Франції та Німеччині, і 58% — в Італії. Цей показник є найнижчим у Європейському Союзі. Серед країн- членів Організації економічного співробітництва та розвитку за рівнем економічної залученості нижче від Італії стоїть лише Туреччина, в якій робоча сила становить 53% населення.
Враховуючи, що в італійські 58% включаються безробітні, на сьогодні лише близько половини італійців працездатного віку дійсно працюють або просто шукають роботу. Сьогодні цей відсоток нижчий, аніж у 70-х роках, у той час як в Америці відповідний показник зріс з 65 до 78%. Треба визнати, що незначна частина тих майже 50% офіційно не працюючого населення задіяна у тіньовій економіці, але це служить слабою втіхою, — безсумнівно, аж ніяк не в секторах тіньової економіки визначається майбутнє Італії.
Чим поясниться така схильність людей уникати пошуків роботи, і чому все те, що відбувається в Італії, відіграє роль для інших країн? Насамперед виключно щедра система пенсійного забезпечення робить можливість «не працювати» привабливою, втім, мало до чого зобов'язуючи. Дійсно, саме відмова від роботи у все ранньому віці (щодо тривалості життя італійців, яка збільшується) викликає особливу стурбованість.
По-друге, низька залученість до трудової діяльності є відповіддю на посилення фіскального тиску, викликаного обтяжливою необхідністю сплачувати всі пенсійні допомоги з доходів сьогоднішніх п'ятидесятирічних. Цей тиск зачіпає всіх працюючих, і тому більший податковий тягар робить для них роботу менш привабливою, особливо для другого члена сім'ї. Коли чоловік працює, а граничні ставки податку високі, дружина дуже часто вважає за краще залишатися вдома.
На закінчення, звичка уникати пошуків роботи породжується системою університетської освіти, за якої кожен бажаючий може стати студентом, і де не існує жодних перешкод для тих, хто намагається на невизначений час продовжити період так званого «навчання». Така ситуація відтворюється всередині окремо взятої сім'ї: молоді люди тридцяти років виживають завдяки працюючому главі сім'ї, який «годує» всіх.
На реформу пенсійної системи часто нападають, називаючи її грою з нульовою сумою, в якій програш одних рівний виграшу інших. За такої постановки питання проблема завжди вирішується шляхом надання великих можливостей тим, хто має найбільшу політичну владу. Професор Нікола Россі, економічний радник при прем'єр-міністрі Массімо Д'Алемо, в заголовку своєї нещодавно випущеної книги висловив бажання, щоб ми давали «Менше батькам, більше синам». Але якщо профспілки користуються впливом або літні люди становлять більшість (в Італії ці два поняття збігаються, оскільки літні люди дійсно становлять більшість у профспілках), то відбувається прямо протилежне.
Нинішній бюджет Італії, який ніколи впритул не займався ні питаннями пенсій, ні фіскальними реформами, повною мірою втілює нинішній стан речей. У цьому полягає найбільша помилка бюджетного комітету й італійського міністра фінансів. Ні той, ні інший, як здається, не здатний (і насправді ніколи не намагався) зрозуміти, що йдеться не про гру з нульовою сумою. Країни, що створили у себе умови до того, щоб не працювати, повинні врахувати італійську загальмованість і вивчити ті уроки, якими знехтував італійський уряд.
