Була в минулому популярна пісня композитора Микити Богословського та поета Миколи Дорізо «Давно не бывал я в Донбассе». Так склалося, що в столиці Азербайджану довелося бути більш як десять років тому, тож давно не бував я в Баку. Мої знайомі в один голос казали: «Міста не впізнати». І слід сказати, що нова зустріч зі старим знайомим справді залишила незабутнє враження.
Коли за якихось дві з половиною години польоту з київської сирості потрапляєш у бакинську осінь з температурою 18-20 градусів та чудовим яскравим сонцем, починаєш відчувати всю привабливість цієї землі. Але тут-таки місцевий клімат підказує правильність походження назви столиці Азербайджану — «бадкубе» — удар вітру. Хоч сучасні дослідники вважають, що це досить пізня назва, відома із XVII століття. Проте різкі пориви досить холодного вітру раз у раз нагадували, що зима наближається й таку назву місту дали не даремно.
Столиця Азербайджану — місто мальовниче, яскраве. Місто-свято, місто-фестиваль. Дивний коктейль із запахів ще теплого моря, східного базару, екзотичної кухні. Чарівне місто, що терасами збігає до підковоподібної бухти Каспію. Баку приймає будь-яку культуру, будь-яку мову, будь-яку віру. Тут мечеть сусідує із синагогою, а католицький костьол — з православним храмом. Баку — західне місто зі східною чарівністю або східна столиця із західним шармом. Підходить будь-який варіант.
Місто оспівували Олександр Дюма-батько, Сергій Єсенін, Максим Горький, Володимир Маяковський. Воно напрочуд кінематографічне. На бакинських вулицях знімалася класика як радянського, так і світового кінематографа — від «Діамантової руки», «Людини-амфібії» й «Тегерана-43» до пригод агента 007 в англо-американському фільмі «Завтра ніколи не вмре» і російського «Шлюбу за заповітом». Юрій Нікулін, Ігор Костолевський та Пірс Броснан, Анастасія Вертинська і Софі Марсо перетворювали вулиці Баку на сцени для демонстрації свого таланту. І зрозуміло, чому. Місто багатолике. Саме тому йому так легко вдавалося в кіно перевтілюватися й у Буенос-Айрес, і в Тегеран, і в Стамбул. Кінематограф завдячує Баку ще й тим, що в цьому місті народилися оскароносець Володимир Меньшов та Еммануїл Віторган. І наука зобов’язана йому багато чим. Бакинцями були Нобелівський лауреат, фізик Лев Ландау й відомий хімік Марк Далін. Та й екс-чемпіон світу з шахів Гарі Каспаров теж народився в цьому місті. Усіх знаменитих бакинців назвати неможливо. Згадаймо також Серго Закаріадзе та Мстислава Ростроповича.
Але жодна, навіть найчудовіша історія не замінює сучасності. А саме в цьому шокуючі зміни, яких зазнало це чудове місто.
Баку — величезний будмайданчик. Старе місто майже зовсім відреставроване: вишукані, стильні будинки початку ХХ століття було занедбано за радянських часів та в період внутрішнього протистояння на початку 1990-х років, а тепер вони знову тішать око своєю урочистою пишнотою, чудовим поєднанням східного стилю та європейського модерну. Саме це додає центру міста рідкісного, екстравагантного стилю, в якому зійшлися в своїх найкращих рисах схід і захід. Не мав рації Кіплінг. На Апшеронському півострові гармонійно поєдналися дві сторони світу, дві культури. Вони не лише мирно співіснують, а дали дуже потужний імпульс розвитку міста.
Сказати, що Баку будується багато, — це нічого не сказати. Сучасні будівлі стримлять угору, рясніючи перед очима. Одні вже виблискують під полуденним сонцем своїми великими вікнами, другі скоро буде завершено, в третіх лише закладається фундамент. Але дуже важливо, що все це гармонує з історичною частиною, в якій сучасних будівель практично немає. Крім тих, що залишилися від радянського періоду. Та й тих зовсім небагато. У місті знесено хрущовки, неодмінний урбаністичний атрибут наших міст. Старовина зберігається, але сучасність її оточує.
Економічна та фінансова криза практично не торкнулася Азербайджану. Звісно, карколомного зростання, як у колишні роки, немає, але все-таки 9% зростання ВВП торік вдалося досягти. І річ не лише в нафті й газі, хоч доходи від їх продажу, навіть після зменшення 2009 року, були досить значними. Не досить мати багато грошей — треба їх раціонально використовувати. Ми маємо чимало прикладів, як доходи від вуглеводнів не приносили країні процвітання. Навіть навпаки, погіршували її економічне й фінансове становище.
Нині в це складно повірити, але ще 2004 року Азербайджан імпортував 4 млрд. куб. м газу з Росії. Також імпортувалася електроенергія. І це в країні, багатющій на блакитне паливо. Тепер же про ці часи згадують з посмішкою. Газ та електроенергія як експортуються сусідам, так і йдуть у далекі країни. Як відзначив президент Ільхам Алієв, «коли ми починали його будувати (трубопровід Баку — Тбілісі — Джейхан 2003 р. — Авт.), рівень видобутку нафти в Азербайджані складав близько 15—16 млн. т. Сьогодні в Азербайджані видобувається понад 50 млн. т. Сьогоднішній рівень видобутку (газу. — Авт.) в Азербайджані становить близько 30 млрд. куб. м. Внутрішнє споживання — близько 10—11. Ми можемо за короткий час наростити видобуток газу до 40 або навіть 50 млрд. куб. м». Зрозуміло, що це дає істотний дохід. Але гроші були спрямовані не лише в нафтогазовий сектор. Азербайджан завжди імпортував продовольство. Згадуються часи, коли в бакинських магазинах геть усі молочні продукти були імпортними. Здебільшого з Росії й Туреччини. Нині країна практично не купує продовольства — навпаки, експортуються значні обсяги.
Нам довелося 12 років тому розмовляти про ці та інші проблеми з батьком нинішнього президента Гейдаром Алієвим. У країні його шанували як батька нації, й цілком заслужено. Сучасний Азербайджан багато чим йому завдячує. Тоді Гейдар Алієвич сказав, що стоїть завдання досягнути продовольчої незалежності. Багатьом це уявлялося недосяжним. Навіть за радянських часів зерно і м’ясо ввозили в республіку. Виявилося, що все можливо, якщо за справу взятися уміло. Передусім держава сприяла становленню фермерських господарств, які отримали пільгові кредити. Що робиться й сьогодні. Частково оплачуються з відповідних фондів витрати на пальне. По-друге, було створено сприятливий інвестиційний клімат для іноземних інвесторів. Зокрема, турецький капітал активно проникав у тваринництво, у виробництво молочних продуктів. Багато уваги приділялося і продовжує приділятися переробній промисловості. Мало виростити — треба зберегти й переробити. Багато було вкладено в сільськогосподарську інфраструктуру. Результат не забарився, про що вже йшлося. До того ж, були створені тисячі робочих місць. Насамперед — у провінції, що дало змогу пом’якшити дуже гостру проблему безробіття, сприяти відтоку населення зі столиці, що справило суттєвий соціальний і демографічний ефект.
Та повернімося до будівництва. У країні діє велика кількість як іноземних, так і вітчизняних компаній. Їм потрібні офіси, цехи й складські приміщення. Попит породжує пропозицію. Висотні будівлі, промислові об’єкти мають його задовольнити. Але це лише частина проблеми. Велика увага приділяється житловому будівництву, адже, як і завжди, існує проблема забезпечення житлом. При цьому слід зважати на те, що є сотні тисяч біженців та внутрішніх переселенців. Це наслідок неврегульованості конфлікту довкола Нагірного Карабаху. На покупку житла дається іпотечний кредит під низькі відсотки з тривалим періодом погашення. Для біженців розгорнуто будівництво житлових приміщень та поселень з розвинутою соціальною інфраструктурою. Як стверджує президент Ільхам Алієв, на це витрачаються сотні мільйонів доларів. Крім того, створені такі умови, щоб у будівництво надходив іноземний капітал. В умовах стабільності й захищеності гроші з-за кордону охоче вкладаються. Тим паче що період окупності в будівництві досить короткий.
Які проблеми були у нас спільні? Класик визначив дві. Але це не про дороги Азербайджану. Вони нічим не відрізняються від європейських. Гладкі й рівні. Їздити ними — саме задоволення. Про українські годі й згадувати. І ще одне. Проїжджа частина бакинських вулиць така ж гладка, як і траси. На тротуарах чисто, опале листя з дерев одразу збирають. Порівнювати з нашими містами не будемо, і так усе зрозуміло.
У чому ж причина успіхів Азербайджану? На перший погляд, відповідь очевидна — гроші. Справді, не полишає відчуття, коли йдеш бакинськими вулицями, що гроші в країні є. Втім, виглядає так, що цей, безумовно, важливий чинник усе-таки не визначальний. Як казав колись один викладач політекономії — була така дисципліна в радянських ВНЗ, — гроші є завжди. Важливо створити умови, щоб вони не ховалися, а працювали на економіку. Найголовніше, що вдалося створити в Азербайджані й сусідній Грузії, сприятливий інвестиційний клімат. Гроші йдуть туди, де їм спокійно та є умови для зростання. Вони полохливі, й щонайменші зміни, нестійкість або зміна правил гри провокують втечу капіталу. Вуглеводні — не порятунок і не гарантія від кризи. Вони є в Казахстані, але країна не уникнула глибокого падіння економіки, причому криза вдарила по ній тоді, коли ми навіть не думали про неї.
Друга причина, на нашу думку, не менш важлива — стимулювання не виробника, а споживача. Передусім внутрішнього. Саме ця обставина дала змогу Азербайджану практично не помітити кризи. Звуження зовнішнього ринку успішно компенсувалося зростанням внутрішнього. Будівельний бум, зростання сільськогосподарського виробництва та переробної промисловості є частинами, причому вагомими, його розширення.
Узагалі, українському бізнесу, його неповороткості доводиться лише дивуватися. Пам’ятаєте, як практично зупинилося будівництво. Причому одразу по всій країні, ніби за помахом диригента. Здавалося б, у таких умовах слід було терміново шукати, де можна будувати, щоб заробити і зберегти готові вже колективи будівельників. На зустрічі з президентом Ільхамом Алієвим ми запитали: «Чи є українські фірми, які будували б в Азербайджані?» Відповідь глави держави була негативною: «Ні, не їдуть від вас до нас. А ми їх дуже чекаємо, у нас величезний фронт робіт. Потрібні будинки, дороги, мости. І гроші в нас є...» Може, треба менше скаржитися на життя й вимагати допомоги від держави, а займатися справжнім менеджментом і самим шукати, де можна застосувати свій потенціал.
Ми хочемо йти до Європи. Справа добра й потрібна. Та чи варто на цьому шляху нехтувати тими можливостями, які є на сході. Приклад дружнього Азербайджану засвідчує, що там справді є що запозичувати для нашої та спільної користі.
Короткою була ця зустріч із Баку. Однак прощання зі старим другом обіцяє нове й, хотілося б, швидке побачення. Із древнім і вічно молодим містом.
