Він був офіційним богом (замість Бога християнського, якого так ненавидів: «боженька, «релігія — це труположство» — такими висловлюваннями насичені його листи) в нещодавній Імперії. Вже майже тридцять років Радянського Союзу не існує, частина журналістів та істориків виступають за те, щоб забути спадщину Вождя світового пролетаріату, назавжди залишити зроблене ним у подоланому, «знятому» минулому. Все це, мовляв, — відбувалося 100 років тому, зараз інші справи, інші проблеми. Соціологи спостерігають, що більшість молоді мають про Леніна доволі туманне уявлення. В нас в Україні («ленінопад» уже відбувся, і це показово) значна частина громадянського суспільства розцінює зроблене вождем більшовиків щодо нашої Батьківщини однозначно: як новітнє уярмлення народу «червоною» Імперією під псевдомарксистськими, псевдоінтернаціоналістськими, а насправді — антигуманними, людиноненависницькими гаслами.
Але ось питання: чи цілком «знята» зараз (використовуючи філософську термінологію Гегеля) ленінська спадщина? Щоб відповісти на нього, замислимось ось над чим: чи подолане в суспільстві, соціумі (а це — категорія значно ширша, аніж «громадянське суспільство», і вибори жорстко нагадують про це!) прагнення до «сильної руки», яка «наведе порядок»? Чи не посилюється з перебігом так званих реформ у певної частини суспільства відраза до демократії та її процедур, узагалі до парламентаризму (а Ленін усі ці речі не просто заперечував — він їх ненавидів; «демократія» в його очах могла бути або пролетарською — вища форма — або буржуазною, щонайменше, обмеженою)? Дані соціологічних опитувань дають у цьому разі не дуже-то втішну відповідь...
А на звання «сильної» руки Ленін може претендувати (визнаємо це) більшою мірою, аніж будь-який політичний лідер ХХ століття. Залізна воля, холодний розрахунок, унікальне вміння «гратися» з засадничими політичними гаслами, висуваючи якраз ті з них, які прагне почути народ («Земля — селянам!», «фабрики — робітникам!», «мир — народам!» — а потім піддаючи ці гасла страшній, підступній мутації; справді Ленін був, можливо, найбільшим популістом у історії), вбивче поєднання доктринального фанатизму (мабуть, найточнішу характеристику Вождю дав його ідейний ворог Дмитро Донцов, сам марксист замолоду: «Великий Інквізитор») та дивовижної, цинічної гнучкості (НЕП — лише один з прикладів), нарешті, страшна жорстокість цього вихідця з інтелігентської, різночинно-дворянської родини, готовність задля торжества ідеї знищувати величезні, мільйонні маси людей (і Хрущов, і Мікоян зафіксували в спогадах такі одкровення Сталіна: «Так, ми, більшовики, нещадні й жорстокі до ворогів. Я теж такий. Але Ілліч був незмірно більш жорстоким від усіх нас — коли треба було, він вибухав, вибухав й вибухав!) — оце все риси Володимира Ілліча Леніна і як людини, і як політика.
Саме тому дата, яка настає сьогодні: півтора століття від дня народження В.І.Ульянова, як би ми не ставилися до цієї постаті — це річ, яка потребує осмислення. Бажано спокійного, зваженого, наскільки це можливо. Адже занадто тяжкими є рани (не лише фізичні, криваві, а й, що є не менш суттєвим, духовні, ідейні), які залишила на тілі Росії, України — і ще безлічі країн — ця страшна людина, чию геніальність визнавали навіть вороги.
Люди, які добре знали Вождя, як його адепти, так і жорсткі опоненти, відзначали одну, дуже важливу рису його світогляду: він вимагав — або ви приймаєте мою точку зору на всі сто відсотків, або ви — ворог (дивись прецікаві спогади більшовика, потім правого соціал-демократа Валентинова «Недовершений портрет»). Проте не варто спрощувати: ставши біля керма влади, Ленін умів, коли треба, йти на компроміси («тимчасові», як він зізнавався в своєму колі!). «Брестський мир» та НЕП — з їх числа.
Ленін був плідним, часом блискучим публіцистом (у анкетах визначав свій рід діяльності як «журналіст»). Але читати його статті треба з потужним історико-ідеологічним «фільтром». Це повною мірою стосується і дописів, присвячених Україні. Лише один приклад: коли 1917 року Ульянов вів більшовицьку партію до влади, то публікував десятки (без перебільшення) публіцистичних творі, де нещадно таврував стару царську «тюрму народів», відстоював «право на самовизначення» для пригноблених народів України, Фінляндії, Польщі (приклади читач легко знайде в Зібранні його творів). Проте, здобувши владу, Ілліч нещадно придушив національно-визвольні змагання в Україні (для чого, втім, знадобилося щонайменше шість років кривавої війни, і, крім того, суттєві поступки нашому народу в культурно-національній сфері — так звана українізація). З Польщею і Фінляндією («чинник» Пілсудського й Маннергейма) таке не пройшло...
Зрозуміло, що постаті такого масштабу, як Ленін, викликали й викликають дуже несподівані, несумісні, полярно протилежні думки. Ось, наприклад, оцінка великого Махатми Ганді (вона, можливо, в чомусь шокує читачів «Дня»): «Ідеал, служінню якому присвятили себе такі титани духу, як Ленін, не може бути безплідним. Благородний приклад його самовідданості, яка буде уславлена в віках, зробить цей ідеал ще більш піднесеним і прекрасним» (Ганді лише ні слова не сказав про «мутацію» ідеалу!).
Махатмі — нібито безпосередньо — відповів нобелівський лавреат Іван Бунін. Він писав: «Ленін явив цілому світові якраз у розпал своїй діяльності дещо страхітливе, потворне, вражаюче до глибини душі; він розорив цілу країну і вбив декілька мільйонів людей — і все-таки світ настільки збожеволів, що запекло сперечається, чи є він «благодійником людства», чи ні?».
А ось зважена, виношена думка визначного філософа, киянина Миколи Бердяєва: «Революційність Леніна мала моральне джерело, він не міг терпіти несправедливість, пригноблення, експлуатацію. Але, ставши одержимим максималістською революційною ідеєю, він врешті-решт назавжди втратив здатність розрізняти Добро і Зло».
І, нарешті, цікаві, проте маловідомі слова видатного фізика Льва Ландау, який дивом не був страчений 1937 року і майже до кінця життя жив під пильним наглядом «органів». 1957 року, як доносив «освєдомітель», Ландау сказав таке: «Ленін був першим фашистом, можна сказати, був предтечею фашизму. Справді, людські права в його уявленні даються лише і тільки «трудящим класам» — робітникам і незаможним селянам, інші ж — експлуататори — фактично людьми не визнаються. Але ж і нацисти — читайте Гітлера і Геббельса — вважали, що лише німець, лише справжній арієць має право називатися людиною. І більше ніхто!»
Господь (якого Ілліч зневажливо називав «Боженькою»), а може, Доля або Історія нещадно покарали Володимира Ульянова. Ізольований Сталіним, зраджений найближчими соратниками, Вождь (якою мірою глибоко — ми не дізнаємось) почав, можливо, відходити від догм й усвідомлювати в останні місяці життя увесь жах скоєного ним (це — лише припущення). Хтозна, може, він згадав тоді й пророчі слова молодого Маркса: «Мета, для досягнення якої потрібні нечисті засоби — не є чистою метою!»...
Якими б не були оцінки зробленого Леніним — очевидно одне: його спадщина, поза сумнівом, є надбанням минулого, але вона здатна знову з’явитися на історичному обрії, іншою за формою, але схожою за змістом. Десятка мільйонів людей, що їх Вождь приніс у жертву своїй доктрині СВІТЛОГО МАЙБУТНЬОГО ТРУДОВОГО НАРОДУ, аж ніяк не легше від того, що ця рідкісна талановита людина була особисто скромною й хотіла влади не для себе, а лише для втілення ідеї, в яку фанатично вірила. Ленін, всупереч відомим словам Горького любов ідею, а не людей. Тому і був Великим інквізитором.
