Нещодавня новина про включення України у перелік країн, що прагнуть членства в НАТО — аспірантів, — викликало жваву дискусію в соціальних мережах і багато публікацій про важливість/неважливість цього статусу. Нагадаємо, що йдеться про розміщення на веб-сайті Північноатлантичного альянсу такого повідомлення: «На даний момент чотири країни-партнера задекларували своє прагнення (aspirations) до членства в НАТО: Боснія і Герцеговина, Грузія, колишня югославська республіка Македонія, а також Україна».
Виникає питання, чому лише зараз у НАТО Україну назвали країною-аспірантом, хоча ще в 2002 році з ініціативи секретаря РНБОУ Євгена Марчука Указом президента було ухвалено рішення про прагнення нашої країни приєднатися до євроатлантичних структур.
Нещодавно також стало відомо, що президент України Петро Порошенко звернувся з листом до генсека НАТО Єнса Столтенберга з проханням надати Україні ПДЧ і попросив включити Київ до Програми розширеного партнерства.
Як відомо, Україна прагнула отримати ПДЧ на Бухарестському саміті НАТО в 2008 році, однак тоді канцлер Німеччини Ангела Меркель та тодішній президент Франції Ніколя Саркозі заблокували це рішення і натомість у підсумковій декларації цієї зустрічі у верхах було сказано, що Україна в майбутньому може стати членом Альянсу.
Тож тепер знову постає питання, якою може бути реакція НАТО на прохання тепер уже президента Порошенка щодо надання Україні ПДЧ, і які існують перепони на шляху до отримання цього статусу, а також — що Україні може дати приєднання до Програми розширеного партнерства (Enchanced Opportunity Partners).
АСПІРАНТ ІЗ 2002 РОКУ
Якщо уважно подивитись на історію відносин України з Північноатлантичним альянсом, то ще 16 років тому Україна отримала статус аспіранта-кандидата на членство в НАТО. І це було закріплено в декларації Празького саміту, який відбувся у 2002 році. Зокрема, в 9 пункті цього підсумкового документа йдеться наступне: «Ми відзначаємо рішучість України слідувати шляхом євроатлантичної інтеграції і тому заохочуємо Україну імплементувати необхідні реформи, щоб досягти цієї мети... Постійний прогрес у поглибленні і зміцненні наших відносин вимагає безумовної відданості України цінностям євроатлантичної спільноти».
І цей статус аспіранта було знято у 2010 році після приходу до влади президента Віктора Януковича, який офіційно повідомив НАТО, що Україна не прагне отримати ПДЧ і натомість бажає стати позаблоковою країною.
Цікаво, що така ситуація тривала фактично до позаминулої п’ятниці. А її можна було виправити ще в червні минулого року, одразу після внесення змін у закони України «Про основи національної безпеки України» та «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», які визначили одним з пріоритетів інтеграцію у євроатлантичний безпековий простір з метою набуття членства в НАТО.
І виявляється, що для внесення змін на веб-сайті НАТО з відображенням прагнень України набути членство, Києву потрібно було лише офіційно повідомити про такий намір. І це було зроблено з затримкою... у дев’ять місяців. Стільки часу знадобилось президенту України Петру Порошенку, щоб офіційним листом до генсека Альянсу повідомити, що до саміту НАТО Україна хоче відновити свої прагнення, базуючись на законодавстві. Виникає питання, чому Київ так довго зволікав з таким зверненням. Частково це можна пояснити майже дворічною відсутністю посла України в НАТО, бо саме новому послу Вадиму Пристайку, якого було призначено наприкінці минулого року, в штаб-квартирі НАТО приписують ініціативу із внесення правок до веб-сайта НАТО.
Треба звернути увагу і на інший момент — перебільшену увагу деяких українських медіа та українських політиків до визнання України аспірантом на членство в Альянсі. Адже насправді, ніякого рішення в НАТО не ухвалювали, а просто внесли корекцію на веб-сайт у розділі «Розширення».
КЛЮЧІ ДЛЯ ОТРИМАННЯ ПДЧ
Іншим важливим питанням у листі-зверненні українського президента до генсека НАТО є прохання розпочати переговори щодо ПДЧ, об яке спіткнувся президент України минулого року, заявивши на прес-конференції за підсумками засідання Північноатлантичної ради у Києві про початок переговорів з союзниками Альянсу щодо цього питання. Тоді обидві сторони: НАТО і Україна домовились, що не потрібно відволікатись на ПДЧ, а фокусуватись на тому, щоб імплементувати поставлені завдання, а тоді вже робити заяви про свої наміри і подавати їх своїм союзникам.
І тому незрозуміло, чи буде виправданою тактикою з боку Києва ставити питання про надання ПДЧ і на липневому саміті НАТО у Брюсселі.
З одного боку, у Північноатлантичному альянсі визнають за Україною право порушувати це питання.
З іншого боку, обізнані зі станом справ співрозмовники, з якими спілкувався «День», зізнаються, що не знають, якою буде відповідь Україні з боку 29 країн-членів НАТО, які ухвалюють рішення консенсусом.
Але разом з тим дипломати наголошують, що альфою та омегою будь-яких майбутніх дискусій про можливий статус ПДЧ є реформа оборонного сектору, ухвалення законів про національну безпеку, військову розвідку, СБУ. Зокрема, йдеться про призначення на посаду міністра оборони цивільної особи, про запровадження парламентського нагляду над міністерством оборони щодо оборонного бюджету, а також демократичного цивільного контролю над СБУ.
Окрім того, співрозмовники по-дружньому зізнаються «Дню», що серед деяких країн Альянсу існує деякий сумнів щодо відданості України євроатлантичному курсу. І причому це стосується як спроможності імплементувати реформи, так і стратегічної орієнтації України. І такий сумнів обгрунтовують тим, що Україна двічі у 2004 році, за президентства Кучми, і в 2010 році, за президентства Януковича, відмовлялась від наміру стати членом НАТО.
І прикладом для наслідування наводять Грузію, яка з 2002 року невідворотно слідує курсу на НАТО, попри зміну уряду, прихід до влади Іванішвілі. Щоправда, ця послідовність ще не привела кавказьку країну в НАТО. Іншим прикладом називають Чорногорію, яка в 2006 році вийшла зі складу Сербії і обрала шлях на членство в НАТО і попри складність відносин з колишнім «старшим братом» завдяки наполегливості і послідовності торік ця країна приєдналась до Альянсу.
Тож одним із головних завдань для України залишається розвіяння сумніву серед деяких країн щодо стратегічної орієнтації країни. Частково цю проблему, на думку української влади, могло зняти закріплення курсу на членство в НАТО у Конституції як свідчення того, Україна дуже серйозно ставиться до цієї мети.
А загалом, у Північноатлантичному альянсі, який має більше ніж 25-річний досвід розширення, вважають, що перспектива членства залежить від самої країни, як швидко вона зможе здійснити реформи і змінити законодавство, щоби воно відповідало законодавствам більшості держав членів НАТО.
ПОГОНЯ ЗА ЧЕРГОВИМ СИМВОЛОМ
Третій пункт у листі президента — намір приєднатися до Партнерства з розширеними можливостями. На даний момент статус Партнера з розширеними можливостями мають п’ять країн: Австралія, Йорданія, Грузія, Фінляндія, Швеція. Згадані країни було обрано відповідно від найбільшого внеску до військових операцій, у натовські навчання, тренінги, кризовий менеджмент. Як відомо, цей статус не несе особливого значення, і в цьому партнерстві немає нічого особливого за винятком можливості для них зустрічатись в певних форматах з членами Альянсу.
Виникає питання: навіщо це нашій країні, яка має більше ніж п’ять країн форматів співпраці з НАТО: РПН, Всеохоплюючий пакет допомоги, Особливе партнерство між НАТО і Україною, засідання КУН.
Головнішим завданням для України на даний момент, мабуть, є проведення засідання КУН на якнайвищому рівні, зокрема під час саміту. Однак, як відомо, Угорщина заблокувала зимове засіданні Комісії Україна — НАТО на рівні міністрів оборони, і тому досі стоїть питання щодо організації зустрічі у такому форматі. Як розповіло «Дню» джерело у НАТО, засідання КУН має обов’язково відбутись найближчим часом — можливо, на рівні послів, бо Україна має саме у цьому форматі представити РНП на 2018 рік.
