На переговорах із головою КНР Сі Цзіньпіном обговорювалося зокрема, двостороннє військово-технічне співробітництво. Путін підтвердив свою підтримку принципу «одного Китаю», а глава КНР – підтримку російських вимог про нерозширення НАТО на Схід. Все це має суто символічне значення, оскільки Росія не збирається допомагати Китаю завойовувати Тайвань, а Пекін не допомагатиме Москві підкорювати Україну. Путін оголосив, що російська сторона підготувала "новий контракт на постачання газу до Китаю з Далекого Сходу Росії по 10 мільярдів кубічних метрів на рік". Однак цей контракт поки що не підписано. Ймовірно, у Пекіні вважали, що російський газ, з урахуванням вартості інфраструктури, яку необхідно побудувати для його транспортування, не дуже цікавий для Китаю. І тим більше у Пекіні не збираються тиснути на Захід, щоб змусити його погодитись з абсурдними російськими вимогами.
У спільній заяві, прийнятій Володимиром Путіним і Сі Цзіньпіном, стверджується, що «деякі сили, які становлять меншість на світовій арені, продовжують відстоювати односторонні підходи до вирішення міжнародних проблем і вдаватися до силової політики, практикують втручання у внутрішні справи інших держав, завдаючи шкоди їх законним правам та інтересам, провокують протиріччя, розбіжності та конфронтацію, перешкоджають розвитку та прогресу людства, що викликає неприйняття з боку міжнародної спільноти». Якщо підходити до цього пасажу об'єктивно, то дані анонімним «силам» характеристики цілком можна застосувати до політики путінської Росії. Також Росія та Китай наполягають, що «демократія є загальнолюдською цінністю, а не є привілеєм окремих держав, її просування та захист – спільне завдання всього світового співтовариства… Демократія не будується трафаретами. Залежно від суспільно-політичного устрою, історії, традицій та культурних особливостей конкретної держави її народ має право вибирати такі форми та методи реалізації демократії, які відповідають специфіці цієї держави. Право судити про те, чи є держава демократичною, є лише у її народу. Сторони зазначають, що Росія та Китай, які є світовими державами з багатою культурною та історичною спадщиною, мають глибокі традиції демократії, засновані на тисячолітньому досвіді розвитку, широкій народній підтримці та врахуванні потреб та інтересів громадян. Росія та Китай гарантують своїм народам право відповідно до закону брати участь різними методами та у різних формах в управлінні державою та громадським життям».
При такому визначенні, безсумнівно, великими демократами доведеться вважати і Сталіна, і Гітлера, і Муссоліні, і Пол Пота: у кожного диктатора зазвичай є своє власне розуміння демократії, і йому не важко примусити підвладний народ дотримуватися заданої зверху інтерпретації демократичних цінностей. Путіна і Сі Цзіньпіна обурили «спроби окремих держав нав'язувати іншим країнам свої «демократичні стандарти», привласнити монопольне право на оцінку рівня відповідності критеріям демократії, проводити розділові лінії за ідеологічними ознаками, у тому числі через створення вузькоформатних блоків і ситуативних альянсів, насправді являють собою приклад зневажання демократії та відступу від її духу та справжніх цінностей».
У свою чергу деякі політичні спостерігачі розцінили переговори в Пекіні лідерів РФ та КНР як спробу створити аналог осі Берлін – Рим – Токіо часів Другої світової війни. На роль Муссоліні у цій комбінації цілком годиться Олександр Лукашенко. Проте вісь Москва – Мінськ – Пекін поки що не створена, і в українській кризі Путін може розраховувати не більше ніж на моральну підтримку Китаю. У заяві була повторена і російська теза про «неподільність безпеки»: «Жодна держава не може і не повинна забезпечувати свою безпеку у відриві від безпеки всього світу та за рахунок безпеки інших держав». Таке тлумачення робить безглуздим саме поняття «забезпечення безпеки». Адже у разі визнання такого визначення юридично обов'язковим, жодна країна у світі, включаючи Росію та Китай, не тільки не зможе вступати у двосторонні та багатосторонні військово-політичні блоки, а й збільшувати чисельність своїх збройних сил та озброєнь, оскільки це завжди може вважатися загрозою одній країні чи групі країн.
Україна в російсько-китайській заяві прямо не називається, але її явно стосується наступний пасаж: «Росія і Китай виступають проти дій зовнішніх сил щодо підриву безпеки та стабільності у спільних суміжних регіонах, мають намір протистояти втручанню зовнішніх сил під будь-яким приводом у внутрішні справи суверенних країн, виступають проти «кольорових революцій» і нарощуватимуть взаємодію у вищезгаданих областях». Однак ця співпраця навряд чи вийде за межі дипломатичної. Також було заявлено, що «сторони виступають проти подальшого розширення НАТО, закликають Північноатлантичний альянс відмовитися від ідеологізованих підходів часів «холодної війни», поважати суверенітет, безпеку та інтереси інших країн, різноманіття їхніх цивілізаційних та культурно-історичних укладів, об'єктивно та справедливо ставитись до мирного. розвитку інших держав». По суті Росія та Китай хотіли б нового поділу світу на сфери впливу та гарантій того, що в Китаї на необмежено тривалий час збережеться тоталітарний комуністичний режим, а в Росії – жорсткий авторитарний режим.
Невипадково Путін і Сі Цзіньпін підтвердили, що «мають намір твердо відстоювати непорушність результатів Другої світової війни і післявоєнний світопорядок, що склався», явно натякаючи на Ялтинсько-Потсдамську систему, яка на кілька десятиліть зафіксувала розділ світу між двома наддержавами. Зараз тільки від блоку західних держав на чолі з США залежить, чи зможуть вони успішно протистояти глобальним претензіям двох держав, слабших у військовому, технологічному та економічному відношенні, зате які мають, в рамках кожної з двох держав, єдину політичну волю в умовах практично повного придушення політичної опозиції. Тут усе залежатиме від того, чи Джо Байден та інші західні лідери виявлять жорстку політичну волю протистояти російським і китайським прагненням у відповідних регіонах.
Політика ж європейських лідерів щодо розрядки напруженості навколо України поки що не приносить плодів. У черговій телефонній розмові з Еммануелем Макроном Володимир Путін, згідно з повідомленням його прес-служби, «знов привернув увагу до провокаційних заяв та дій київського керівництва, що суперечать мінським домовленостям». Макрон має намір виступити посередником між Росією та Україною, і з цією метою відвідує Москву та Київ у спробі відродити нормандський формат. Але зараз шансів на його відродження мало. Наразі головну роль у врегулюванні кризи навколо України відіграють США, і тут є одна тривожна тенденція. Американські офіційні особи дуже часто повторюють тезу про те, що Росія ось-ось може вторгнутися в Україну, і що Україна не зможе скільки-небудь довго протистояти агресору.
Голова Об'єднаного комітету начальників штабів Збройних сил США Марк Міллі, згідно з витоками, що з'явилися в пресі, вважає, що Росія вже зосередила на кордонах України 70% угруповання, необхідного для вторгнення, і що у разі початку вторгнення російські війська будуть у Києві вже через 2 дні, і ще 72 години знадобиться їм для взяття міста. При цьому втрати України у можливій війні можуть становити від 5 до 25 тис. військовослужбовців, від 25 до 50 тис. мирних жителів та до 5 млн. біженців до країн Євросоюзу. При цьому втрати російської армії можуть становити лише від 3 до 10 тис. осіб. Цілком незрозуміло, звідки взялися такі оцінки. Насправді рівень бойової підготовки російської та української армій приблизно однаковий, можливо, навіть із деякою перевагою української сторони через більшу мотивованість особового складу. За звичайними озброєннями та бойовою технікою сили також виявляються співставними, особливо з урахуванням поставок західних озброєнь Україні, а також тих переваг, які має сторона, що обороняється. Низька ж мотивованість переважної більшості російських військовослужбовців на війну з Україною загрожує російському командуванню тим, що (зрозуміло, лише якщо українська армія чинитиме сильний опір) солдати можуть дезертирувати з поля бою.
Невипадково голова «Загальноросійських офіцерських зборів» відставний генерал-полковник Леонід Івашов, котрий дотримується радикально націоналістичних поглядів, якого важко запідозрити в симпатіях до нинішнього українського уряду, виступив із заявою проти війни з Україною, стверджуючи, що «ситуація, що нагнітається навколо України, носить, штучний, корисливий характер деяких внутрішніх сил, РФ зокрема». На думку генерала, «застосування військової сили проти України по-перше поставить під питання існування самої Росії як держави; по-друге, назавжди зробить росіян та українців смертельними ворогами; по-третє, будуть з одного та з іншого боку тисячі (десятки тисяч) загиблих молодих, здорових хлопців, що безумовно позначиться на майбутній демографічній ситуації в наших країнах, що вимирають. На полі бою, якщо це станеться, російські війська зіткнуться не лише з українськими військовослужбовцями, серед яких буде багато руських хлопців, а й з військовослужбовцями та технікою багатьох країн НАТО, а держави-члени альянсу зобов'язані будуть оголосити Росії війну».
Щодо оголошення війни Росії державами НАТО – це явне пропагандистське перебільшення, але, зважаючи на все, Івашов реально побоюється, що російські солдати здебільшого не захочуть боротися проти українців, а це може поставити під загрозу російську державність. Тому не можна виключити, що алармістські настрої, які нагнітаються деякими офіційними особами США, та перебільшення реальної боєздатності угруповання російських військ, націлених проти України, спрямовані на те, щоб спонукати Київ прийняти болючий компроміс щодо Москви.
