ПІДРОБКА ДЕМОКРАТІЇ
Майже все вже було сказано про референдум від 23-го червня: про небезпечну гру Кемерона і, в результаті, переважно його відповідальність за Brexit; про кампанію дезінформації під керівництвом Бориса Джонсона, Найджела Фаража, преси Кіта Мердока, та інших пікантних таблоїдів; про труднощі прихильників «не виходу» у спробі змусити почути раціональні аргументи; про надмірну вузькість багатьох аргументів, які іноді закривали очі на наслідки Brexit для всього світу; і, звичайно, про зростання популізму і отруйної ненависті, які розкрив референдум. Тепер часто справедливо говорять про демократію після істини, в якій ми насправді знаходимося.
Класична ідея демократії була основана на істині, освіті, справедливих дебатах та інформації, якій можна довіряти. Те, що ми оплакували впродовж цих останніх місяців у Великобританії було не що інше, як брехня, магічне мислення, негідне обговорення у таборі «Виходу», і дезінформація. Веселий безлад, який ми спостерігаємо після Brexit є не що інше, як наслідки цієї хвилі брехні. Всі ж знають, що це буде справжня катастрофа для британської економіки, політичної стабільності, а також можливостей для студентів і вчених, і що з приводу цього почнуться жорсткі конституційні дебати, тим більше, що Шотландія офіційно має намір залишитися в ЄС, а майбутнє Північної Ірландії невизначене.
У цій дискусії, еліта і народ були рівною мірою неправі. Очевидно, що частина консервативних еліт, а також деякі члени Лейбористської партії, пішли на компроміс з популістськими інстинктами, а сам Кемерон, організувавши референдум з чисто політичних цілей, підриває парламентську демократію у Великобританії. Він зробив вигляд, що це дуже складне питання може бути вирішене шляхом референдуму, і, таким чином, відкрив скриньку Пандори ненависті і образи. Варто також додати, що лідери ЄС теж залишили багато людей у сум’ятті: не просуваючи європейські цінності, не посилаючись на надзвичайні активи ЄС і на те, чого вартуватиме вихід з Євросоюзу, не включаючи до порядку денного перспективи для майбутнього Європи і не відповідаючи на вимоги щодо створення робочих місць, а також щодо безпеки, як внутрішньої, так і міжнародної, вони не вступали в довірчі і щирі дискусії з громадянами щодо своїх заяв і прагнень. Зосередившись на обмеженнях більше, ніж на можливостях, на технічних зобов’язаннях, а не на суцільній картині, вони не виступали за Європу, і тепер вони пожинають те, що посіяли. Проте, в демократичному суспільстві люди також несуть відповідальність за свої дії. Виборці повинні бути поінформованими, поміркованими і вдумливими. Більшість з них такими не були. Збільшення авторитету крайніх правих і лівих радикалів у багатьох країнах, показує, м’яко кажучи, наскільки важливою насправді є проблема освіти в західних країнах, які пожертвували гуманітарними науками, тобто вивченням історії, літератури і філософії. Brexit має бути тривожним сигналом про обмеженість багатьох частин електорату. Це термінові уроки для всіх європейських країн і для США також.
ЯК ЄС ОБІЙШОВСЯ З BREXIT?
Після важких переговорів, до і під час Ради ЄС, позиції, які спочатку були вельми розбіжними, успішно об’єдналися, і Рада ЄС узгодила спільну і чітку заяву. По-перше, не може бути переговорів до того, як Великобританія ініціює статтю 50 Договору. По-друге, майбутні відносини з Великобританією не можуть ґрунтуватися на єдиному аспекті вільного доступу до ринку. «Чотири свободи» (вільний рух капіталу, товарів, послуг і осіб) не можуть бути розділені для зручності будь-якої країни. Жодна з країн не може вибрати тільки одну або дві з них, і відкинути інші свободи. По-третє, держави-члени ЄС вважають, що 1) процес виходу повинен бути якомога швидшим, щоб не створювати невизначеності, які можуть привести до нестабільності; 2) рішення британського народу є безповоротним.
Очевидно, що багато людей в таборі «не виходу» почуваються не дуже комфортно у цій ситуації. Деякі з них досі чекають, що або британський парламент не ініціює Статтю 50 – що в його компетенції – або нові вибори дадуть змогу прихильникам «не виходу» помститися. Деякі також зазначають, що шотландський парламент може заблокувати процес ініціації Статті 50. Хай там що, а ці перспективи залишаються невизначеними, а занадто довгі вагання можуть, більше того, поставити під загрозу економіку Великобританії і всієї Європи теж.
До того ж, з європейської точки зору, найбільш важливо запобігти ефекту сніжної лавини для інших країн, які можуть надихнутися цим прикладом і влаштувати свої референдуми. Якщо виявиться, що Brexit не має руйнівних наслідків і реального впливу, вони можуть спокуситися організувати їх (референдуми) з ідеєю, що вони не мають серйозного та зобов’язувального впливу і можуть бути скасованими.
І останнє в списку але не за значенням: якщо країни ЄС витрачатимуть надто багато часу на організацію виходу Великобританії, вони не матимуть достатніх можливостей для маневру, щоб думати про майбутнє і почати нові перспективи для Європи, що, з рештою, є єдиним способом запобігти заворушенням і подальшій шкоді проекту ЄС. Це може пояснити, чому поспішають лідери ЄС, особливо Ангела Меркель і Франсуа Олланд, які також мають стримуючий політичний порядок денний через майбутні вибори 2017 року. Організація зустрічі лідерів ЄС у Братиславі у вересні є переконливим свідченням їхнього зобов’язання негайно вжити заходів після катастрофи Brexit.
МАЙБУТНЄ ЄС ПІД ЗАГРОЗОЮ?
Всі європейські лідери прекрасно знають, що на кону стоїть саме майбутнє ЄС. Європа може померти або розпастися. Вона може постраждати від гострої критики багатьох країн, що може підірвати її легітимність. Вони знають про необхідність заново визначити новий важливий проект для Європи на прийдешні десятиліття. Звичайно, зараз існує багато ідей і, очевидно, розбіжних думок серед держав-членів ЄС. Але всі знають, що вони повинні вирішувати реальні проблеми громадян, а також запропонувати вичерпне уявлення про те, для чого потрібна Європа.
Безпосередні проблеми це створення робочих місць, конкурентоспроможність Європи і її здатність протистояти гострій конкуренції інших країн. Вони повинні спростувати ідею, що Європа є континентом приреченим на спад через посилення Південно-Східної Азії. Громадяни також повинні бути впевненими в тому, що європейські країни, за рахунок кращої співпраці, мають більше можливостей разом, ніж поодинці, для боротьби з тероризмом. Проте прагматизму і повсякденної політики недостатньо, щоб успішно впоратися з Євро-Скептицизмом і задовольнити довгострокові прагнення, що стосуються цінності і місця Європи на світовій арені. Зростання нелібералізму в європейських країнах і на їхніх кордонах є найбільш тривожною загрозою, з якою Європа зараз зіткнулася, навіть більшою, ніж тероризм. Що стосується кризи біженців, Європа повинна бути здатною як організувати інтеграцію в європейські країни, так і залишитися вірною своїм основним цінностям. Вона також повинна бути відвертою в тому, що стосується її безпеки: загроза Росії є в довгостроковій перспективі головною загрозою, з якою Європа стикається в даний час, і якщо вона покаже свою нездатність забезпечити цілісність України, то підпише свій власний смертний вирок. Це стосується як цінностей, так і безпеки, які цілковито переплетені. Якщо Європа не зможе вирішити це смертельне питання, вона втратить свою душу, свої основні принципи, і свою благонадійність у світі. Європа повинна бути як надійною силою, так і унікальною областю завдяки цінностям – людські права, свободи, міжнародне право – за які вона виступає. Отже, вона повинна показати, що Євроінтеграція за допомогою процесу розширення, все ще триває. З цієї точки зору, те, як європейські лідери будуть поводитися на наступному саміті НАТО у Варшаві, може стати хорошим показником їхньої готовності виконувати свої зобов’язання для досягнення цієї мети.
Ніколя Тензер – голова паризького Центру вивчення та осмиcлення політичних рішень (CERAP), редактор журналу «Le Banquet», автор трьох офіційних доповідей уряду, в тому числі двох з міжнародної стратегії, а також 21 книги, в тому числі «Франція: нездійсненна реформа?» (французькою мовою, видавництво «Фламмаріон», Париж, 2004 рік), «Чи повинні ми зберегти лібералізм?» (у співавторстві з Монікою Канто-Спербер, французькою мовою, видавництво «Грассе», Париж, 2006 рік), «Коли Франція зникне зі світу» (французькою мовою, видавництво «Грассе», Париж, 2008 і 2013 роки), «Світ у 2030 році. Управління і розлад» (французькою мовою, видавництво «Перрен», Париж, 2011 року) і «Франції потрібні інші» (французькою мовою, видавництво «Плон», Париж, 2012 року).
