На початку грудня у Мінську відбулася подія, яку оминули своєю увагою українські медіа. І не дивно, бо відбувалося все в атмосфері конспірації. Дізнатися про неї вдалося лише завдяки вкрай скупим повідомленням в білоруських та російських виданнях. Назва заходу дуже загальна й відверто малозмістовна — «Наука і культура в сучасному дискурсі». Значно цікавіше дізнатися про склад учасників, адже конференція, за словами організаторів, була покликана стати не більше і не менше як майданчиком для відкритого діалогу наукової і творчої інтелігенції України, Росії та Білорусі в умовах «складної геополітичної ситуації». У ролі організаторів виступили Міністерство інформації Республіки Білорусь, Національна академія наук Білорусі, Міждержавний фонд гуманітарного співробітництва та російська громадська організація «Інститут Євразійських досліджень».
РФ на форумі серед інших представляли спеціальний представник президента РФ по міжнародному культурному співробітництву та колишній міністр культури Михайло Швидкой, заступник керівника Федерального агентства по друку і масовим комунікаціям Володимир Григор’єв, ректор Московського державного інституту міжнародних відносин Анатолій Торкунов, заступник гендиректора ВД «Коммерсант» Віктор Лошак та ректор Літературного інституту Олексій Варламов. Від Білорусі в конференції взяли участь міністр інформації Лілія Ананич, президент білоруської академії наук Віктор Геращенко та декан факультету міжнародних відносин білоруського держуніверситету Віктор Шадурський. З українського боку відомо про участь у заході поета Бориса Олійника, директора Інституту археології НАНУ Петра Толочка, заступника директора Інституту соціології НАНУ Миколи Шульги, директора Національного музею Тараса Шевченка Дмитра Стуса, професора мистецтвознавства Анни Веселовської, професора слов’янознавства Павла Рудякова та поетеси й секретаря НСПУ по роботі з молодими авторами Лесі Мудрак. За організацію української делегації відповідав «Український фонд культури», очолюваний Борисом Олійником.
За підсумками конференції було опубліковано спільну заяву про заснування трьохстороннього проекту «Мінська ініціатива». В документі йдеться про «генетичну спорідненість східнослов’янських народів», «незалежність культурної сфери від національних рамок», бажання «надати додатковий імпульс міждержавним стосункам» і далі в такому ж дусі. Учасники погодилися з тим, що такі зустрічі відбуватимуться регулярно, зокрема наступна конференція має бути організована вже у лютому. За словами Швидкого, до її початку було домовлено підготувати низку спільних проектів: створення тристоронніх магістратур, видання літературних збірників тощо.
В чому полягає російський інтерес в таких зустрічах зрозуміти не складно. Адже Росія значною мірою вже досягла свого — Крим та Донбас окуповані. Очевидно, що таке «примирення» серед культурних діячів може бути використане для легітимації у свідомості українців необхідності визнання фактичної окупації частини України. Мовляв, треба перегорнути «складну сторінку» й продовжувати діалог. Крім того, подібні «форуми» — ще й своєрідна форма впливу на політичне керівництво країни з метою спонукання його до подальших поступок. Та й європейцям на такому сприятливому культурному фоні буде значно простіше пояснити необхідність скасування санкцій. Можна зрозуміти й зацікавленість у таких подіях білоруської сторони. Для міністерства інформації цієї країни вона вже стала приводом вкотре повторити тезу про те, що Білорусь є «визнаним центром переговорного процесу у Східній Європі». Незрозуміло лише одне — з якою метою до Мінська приїхали українські культурні діячі?
«Особисто я поїхала туди, оскільки в свій час перекладала українською Валянтіну Ковтун і Міхася Башуру, — розповідає в коментарі «Дню» Леся Мудрак. — Напередодні моєї поїздки Спілка письменників України проводила дні білоруської культури. Відповідно, як функціонеру мені було про що розповісти сябрам. Про те, що там серед іншого будуть й російські держслужбовці я не знала, адже була переконана, що конференція з такою назвою викличе інтерес саме серед творчо-наукової еліти. На моє здивування мій україномовний виступ не роздратував високопосадовців — вони захоплювалися мовою, згадували про своє українське коріння. Президент Російської асоціації україністів Галина Лєсная, яка свого часу навчалася у Львові, після мого виступу підійшла і почала говорити про потребу українського автора, української книги в Москві. Що, мовляв, україністика «задихається» від того, що письменники бояться їхати в Росію». Не будемо коментувати цю точку зору.
Аналогічну позицію займає й Дмитро Стус, якого, як він зазначив у коментарі «Дню», «політика взагалі не цікавить». «Те, що наробили політики (їхні і наші), це хай залишається між ними. Народи ж мусять розуміти один одного, — вважає Дмитро Стус. — На цю конференцію мене запросив Борис Ілліч, якого вважаю одним з найбільш порядних в Україні». За словами Дмитра Стуса, для нього було важливо підняти питання задоволення культурних потреб українців, які живуть в Росії. Зокрема, російська сторона погодилась вивчити можливість відкриття українських недільних шкіл в Москві та Новосибірську — «якщо знайдуться охочі туди ходити».
Участь української делегації у цьому заході ще можна було б зрозуміти, якби її представники винесли на обговорення найбільш принципові питання, які хвилюють зараз наше суспільство. Водночас незаконне ув’язнення режисера Олега Сенцова та активіста Олександра Кольченка, а також Надії Савченко й інших українських політв’язнів не обговорювалось взагалі. Так само не зачіпали учасники конференції й тему обшуків й переслідування співробітників Бібліотеки української літератури в Москві. За словами Лесі Мудрак, хоча у повітрі й відчувалась певна недомовленість, учасники заходу намагались не торкатися політики. «Усі хотіли бути максимально коректними», — пояснює Леся Мудрак.
Сучасний німецький філософ Вітторіо Гьосле у своїй роботі «Моральна рефлексія та розпад інституцій. До діалектики просвітництва та антипросвітництва» констатує, що будь-яка дискусія спирається на певні принципи, які не підлягають обговоренню. У нашому випадку цей принцип є очевидним — визнання і засудження російської агресії проти України. Якщо співрозмовник не готовий до цього або ж взагалі, як це часто трапляється серед росіян, не схильний визнавати за українцями право на державу, будь-яка подальша дискусія втрачає всілякий сенс. Адже пристрасть до української культури у вигляді пісень та галушок виявляли чимало російських шовіністів. Свого часу Хрущов теж любив вдягати вишиванку, однак це не завадило йому бути сумлінним виконавцем сталінської політики в Україні.
Прикро, але стратегію «примушування до діалогу» підтримують й деякі європейські партнери України. Власне саме західних лібералів й критикує серед іншого у своїй роботі Гьосле. Нещодавні публічні дебати, ініційовані кількома німецькими фондами у Харкові, в яких окрім Сергія Жадана та інших письменників з України й закордону, взяла участь також «поетеса з ЛНР» Олена Заславська, продемонстрували, що представники деяких західних політичних еліт прагнуть миру у Східній Європі за будь-яку ціну, зокрема й коштом українського суверенітету. Здається, саме до такої розв’язки й мають підготувати українське суспільство подібні форуми та конференції. І Росія, і західні фонди не пошкодують коштів на їхню організацію. Але чи готова платити таку ціну Україна?
P.S. Симптоматично, що конференція у Мінську відбулася незадовго до річниці з дня народження мовознавця і публіциста Юрія Шевельова. У своїй статті «Москва, Маросєйка» він написав: «Три страшні вороги українського відродження — Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини — живуть і сьогодні».
