Головною подією останніх днів стала міграційна криза на кордонах Білорусі з Польщею, Литвою та Латвією. Білоруський диктатор веде «гібридну війну» проти Євросоюзу, спочатку завізши літаками біженців із Близького Сходу до Білорусі, а потім під конвоєм білоруських силовиків направляє їх до кордонів країни з Польщею, Литвою і Латвією. При цьому білоруські прикордонники допомагають біженцям переходити кордон, указуючи найбільш відповідні місця для цього. Розрахунок Лукашенка простий: залякуючи Брюссель нашестям десятків тисяч біженців, змусити Євросоюз визнати його в якості законно обраного президента Білорусі та скасувати введені проти Білорусі санкції з приводу фальсифікації президентських виборів і переслідування політичної опозиції.
Польща та Литва ввели у відповідь надзвичайний стан на кордонах із Білоруссю та підтягнули до них війська, щоб за всяку ціну не допустити тисячі біженців на свою територію. В Латвії, кордон якої з Білоруссю складає 173 км (для порівняння: литовсько-білоруський кордон має протяжність 679 км, а польсько-білоруський — 399 км), ситуація поки не така гостра, бо сюди приплив біженців значно менший, ніж до Литви та Польщі. Тому Рига поки що не вдається до надзвичайних заходів і залучення військ для охорони білоруського кордону.
Зараз основну масу біженців білоруська влада направляє саме до кордону з Польщею. Хоча, здавалося б, логічніше було б направити головний потік до литовського кордону, якщо розраховувати на швидкий результат. Адже кількість населення Литви майже в 14 разів менша населення Польщі, відповідно, на порядок менша і чисельність литовських силових структур, а їм доводиться охороняти кордон в 1,7 разу протяжніший, ніж їхнім польським колегам. Отже, на литовсько-білоруському кордоні можна було б набагато швидше створити критичну ситуацію й організувати масштабний прорив мігрантів на територію Євросоюзу. Але тут діє трохи інша логіка. Саме через Польщу проходить найкоротший шлях до Німеччини, куди і прагнуть майже всі біженці з Близького Сходу. Вони і на плакатах біля кордону пишуть для журналістів і прикордонників: «Німеччина!». Ні в Литві, ні в Польщі, ні в Латвії біженці просити притулку не збираються, добре знаючи, що соціальні виплати, які на них чекають у Німеччині, на порядок перевершують ті, які вони могли б отримати в Польщі та країнах Балтії.
Для Лукашенка ж важливо передусім те, що Берлін має найбільшу вагу в Євросоюзі і, на відміну від Варшави та Вільнюса, там більш схильні до компромісу в питанні надання притулку додатковим біженцям із Близького Сходу та Африки в Євросоюзі. Тому Лукашенко передусім посилає сигнал не Моравецькому, Дуді та Качиньському, а Меркель і майбутньому новому уряду Німеччини. Масовим проривам біженців через кордон польським прикордонникам і солдатам поки що вдається запобігати, але поодинокі біженці через польський та литовський рубежі все-таки просочуються. З початку серпня і до кінця жовтня до Німеччини вже прибуло «польським маршрутом» понад 5500 біженців, а зважаючи на щоденне зростання кількості біженців на польсько-білоруській межі, ця кількість у разі масштабного прориву може зрости на порядок. Тим паче, що Мінськ не лише не витрачає ніяких коштів на утримання біженців, але й непогано на них заробляє. Кожен із біженців авансом платить за авіаквитки в один кінець, білоруські візи, готелі в Мінську, послуги з доставки до кордону та сприяння в його нелегальному переході від 4 до 12 тисяч доларів. Для Лукашенка біженці — це джерело хоч якогось прибутку в твердій валюті, і від їх перевезення до кордонів Євросоюзу він не відмовиться до тих пір, поки, або не досягне своєї мети, або не підпаде під такий сильний тиск, збитки від якого значно переважать вигоди від «торгівлі людьми». Тим паче, що відступати «батьку» нікуди.
У разі, якщо не вдасться запхнути мігрантів до Євросоюзу, то вони осядуть на території Білорусі та, головним чином, Росії. А Путіну такий подарунок зовсім не потрібний. Навряд чи Лукашенко ризикнув би самостійно кинути такий зухвалий і масштабний виклик Євросоюзу без схвалення та підтримки з боку російського президента. Напевне, плідну дебютну ідею використати біженців як засіб шантажу Брюсселя Олександру Григоровичу підказали кремлівські політтехнологи, якщо взагалі не сам Володимир Володимирович. Утім, Лукашенко міг і самостійно додуматися використати близькосхідних біженців як зброї в «гібридній війні» із Заходом, але у будь-якому разі він напевно заручився б підтримкою російського президента перш ніж здійснювати цей план. Частина біженців прибуває до Мінська рейсами з Дамаска, що навряд чи було б можливе без дозволу російської сторони, від якої цілком залежить режим Башара Асада. А ті біженці, які летять до Мінська з Північної Африки, взагалі здійснюють проміжну посадку в Москві, що було б неможливо без відома російської влади. В цьому контексті цілком зрозумілою є заява міністра закордонних справ Білорусі про те, що Мінськ зважає на «реальність, що Крим є зараз російською територією», зауваживши, проте, що позиція з цього питання «залишається такою, якою й була». Схоже, тут є деяка двозначність: виходить, що Білорусь визнає Крим російським де-факто, але не де-юре. Втім, для Путіна і це вже велике досягнення.
Не викликає здивування, що Ангела Меркель спробувала звернутися по допомогу в розв’язанні міграційної кризи на східних кордонах ЄС до Володимира Путіна. Але той, висловив лише заклопотаність «гуманітарними наслідками» кризи, порадив їй звернутися безпосередньо до «батька», пообіцявши за необхідності організувати перемовини представників Білорусі та Євросоюзу. Перед зустріччю з Меркель Путін також мав розмову з Лукашенком. Згідно з повідомленням кремлівської пресслужби, вони обговорили ситуацію з біженцями на білорусько-польському та білорусько-литовському кордонах. Можна не сумніватися, що дії Лукашенка Путін цілком схвалив. Російські пропагандисти за командою почали звинувачувати Польщу в намірі вчинити збройний напад на Білорусь, міністр оборони Сергій Шойгу заговорив про скупчення багатонаціонального угрупування військ НАТО біля російських кордонів, передусім, у Польщі, Румунії та на Чорному морі. А над територією Білорусі демонстративно пролетіли російські стратегічні бомбардувальники (під приводом навчань ППО). Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров прямо запропонував Брюсселю платити Білорусі за реадмісію біженців, подібно до того, як це робиться щодо Туреччини. Сергій Вікторович, щоправда, не взяв до уваги декілька дрібниць. Ердоган не завозить біженців з Іраку та Сирії на територію Туреччини авіарейсами з метою шантажу. І гроші йому платять не за реадмісію біженців до країн, із яких ті прибули, і вже тим більше не за відмову від завезення додаткових партій біженців у Туреччину та сприянні їм прорватися до Євросоюзу, а за утримання біженців у таборах на турецькій території.
Теоретично було б можливим прийняти біженців, що переправлялися Лукашенком, у Польщі та Німеччині тільки для того, щоб організувати їх реадмісію до країн, із яких вони прибули. Проте практично це навряд чи можна здійснити. По-перше, країни виходу не виявляють ніякого бажання приймати назад біженців, що перебувають у Білорусі. По-друге, багато біженців свідомо знищують документи, що посвідчують особу, щоб неможливо було встановити, з якої країни вони прибули до Білорусі. З іншого боку, занадто довго тривати нинішня міграційна криза теж не може. Літаки з Близького Сходу до Мінська продовжують прибувати щоденно, і кількість біженців на кордонах Білорусі з країнами Євросоюзу постійно зростає. Розрахунок робиться на те, що польські та литовські прикордонники і військовики не зможуть стояти живою стіною перед нескінченними натовпами біженців упродовж багатьох тижнів і місяців. Тому в Мінську сподіваються, що Варшава, Вільнюс і Брюссель змушені будуть піти на поступки.
Проте в тому разі, якщо Євросоюз змириться і дозволить біженцям перейти на територію Євросоюзу та залишатися там до тих пір, поки розглядатимуться їхні прохання про надання притулку, є ризик, що потік мігрантів через «білоруський коридор» стане нескінченним. Крім того, проти такого рішення будуть категорично проти Польща, Литва та Латвія, на території яких у цьому разі можуть виникнути табори з десятками та сотнями тисяч претендентів на притулок. Тому Лукашенко та Путін сподіваються, що Брюссель капітулює і, в обмін на згоду Білорусі припинити нарощувати чисельність біженців біля кордонів ЄС і прийняти назад тих, хто вже біля цих кордонів перебуває, піде на відміну антибілоруських санкцій і визнання Лукашенка законним президентом Білорусії. Таке розв’язання кризи з мігрантами фактично було б принизливою капітуляцією Євросоюзу перед білоруським диктатором. Проте такої капітуляції напевно не дозволять Польща та Литва, без згоди яких подібне рішення не може бути ухвалено.
Тому вірогіднішим є інший варіант. Варшава вже попередила Мінськ, що у разі посилення міграційної кризи розглядає можливість повного закриття руху через польсько-білоруський кордон. Якщо таке рішення насправді буде ухвалено, і до нього приєднаються Литва та Латвія, Лукашенко опиниться в насправді безнадійному становищі. Адже від транзиту вантажів через територію Білорусі до Євросоюзу та у зворотному напрямку залежить не лише білоруська економіка, але й у ще більшій мірі російська економіка. Крім того, мігранти, що нагромаджуються зараз на нейтральній смузі, не матимуть можливості проникати до Євросоюзу разом із автомобільним і залізничним транспортом. З настанням зимових холодів багато біженців намагатимуться повернутися до Білорусі, а звідти перейти на територію Росії, що не так уже й важко зробити. Тому в Путіна з’являться реальні стимули натиснути на Лукашенка та змусити його припинити перевезення мігрантів із Близького Сходу.
Євросоюз збирається ввести додаткові санкції проти Білорусі, в тому числі проти тих іноземних компаній, які зараз перевозять мігрантів до Мінська. Проте ці санкції навряд чи будуть ефективними, оскільки чартерні компанії, що підлягають санкціям, легко можна буде перереєструвати під іншою назвою. Крім того, ніякі санкції не зможуть перекрити маршрут Дамаск — Мінськ. Тому нинішню кризу можуть припинити або капітуляція Євросоюзу, або повна транспортна блокада Білорусі.
