На перший погляд, ініціатива зі створення Меморіального центру пам’яті жертв Голокосту «Бабин Яр» не може викликати якісь запитання й вимоги уточнити деякі важливі речі. Проте тільки на перший погляд. Частина запитань та об’єктивних проблем, пов’язаних із цією ініціативою, окреслена у статті Миколи Сірука «Музей під вивіскою... «Ялтинської стратегії». Ці запитання можна — і необхідно — продовжити.
Почати варто з назви Меморіального центру і змістовного наповнення його експозиції в контексті заявленого уже в назві спрямування. Київський Бабин Яр — це, як відомо, місце, де нацисти чинили масові розстріли всіх тих, хто «не вписувався» у тоталітарні рамки Третього Райху. За даними історика, відповідального секретаря Громадського комітету із вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру (комітет «Бабин Яр») Віталія Нахмановича, за весь час німецької окупації в Бабиному Яру було розстріляно 90 — 100 тис. людей, із них приблизно 65 — 70 тис. євреїв. Якщо ж враховувати Сирецький концтабір, розташований поблизу і фактично об’єднаний з Бабиним Яром в один комплекс нищення людей (скажімо, частину розстріляних чи забитих палками до смерті в цьому концтаборі закопували в Бабиному Ярі в’язні того ж Сирецького концтабору), то слід додати ще близько 30 тис. жертв. Деякі історики називають ще більшу цифру загиблих у цьому двоєдиному «урочищі смерті» — до 150 тис. людей, приблизно половина з них чи дещо менше мали єврейське походження.
А тепер закономірне запитання: чи можливо й чи морально виокремлювати когось із жертв цієї гекатомби — і тим самим фактично протиставляти їх іншим жертвам? Можливо, скажуть: тільки євреїв там убивали за національною ознакою. Ні! Ще і кочових циган (ромів). Так, ромів загинуло значно менше — але вони були першими жертвами Бабиного Яру, два невеликих циганських табори «істинні арійці» повністю знищили під час вступу до Києва за десять днів до початку розстрілу євреїв... І тому ще раз те саме запитання, але дещо під іншим кутом зору: чи доцільно будувати Меморіал жертвам Голокосту під назвою «Бабин Яр» у Бабиному Яру?
У минулі часи, як відомо, жертви Бабиного Яру маркувалися «совєтськими людьми», факт знищення там у 1941 — 1942 роках десятків тисяч євреїв всіляко замовчувався. Виокремлення нацистських жертв єврейського походження та протиставлення їх усім іншим є закономірною реакцією на ті часи, проте чи не виглядає таке протиставлення іншим боком нівелювання?
Певна річ, міжнародна єврейська спільнота має право споруджувати свій окремий меморіал жертвам нацистського терору, але...
Інший комплекс запитань виникає у зв’язку з персоналіями, представленими в наглядовій раді ініціативи зі створення Меморіалу. Як на мене, там мають бути люди, авторитетні не лише у грошовитих єврейських кругах, а й серед усього українського загалу. Бо ж якщо ядром наглядової ради виявляться особи, які викликають активний спротив більшості цього загалу, то неприязнь, а то й ненависть до них неминуче перекинуться на Меморіал. А цього не можна допустити. Ба більше: у наглядовій раді в жодному разі не може бути представників російського «чекістського олігархату», нехай навіть з єврейськими прізвищами. Бо ж іде війна, нехай і «гібридна», а ці олігархи — «приводні паски» економічної машини держави-агресора. Не забуваймо: Путін якось проговорився, ведучи мову про мільярдерів Росії: «Ті, кого ми призначили олігархами...» Борис Березовський «не виправдав довіри» — і змушений був тікати до Лондона, щоб там згодом учинити самогубство (чи «самогубство»?). Михайло Ходорковський не зі своєї волі відправився до Сибіру шити рукавиці, а потім в еміграції перетворитися на «системного ліберала». Інші, не так широко відомі персоналії російського бізнесу єврейського походження, зберігши лише частину статків, воліють тихенько сидіти подалі від Москви. Тож хоч як крути, а в наглядовій раді Меморіалу маємо типових представників «правильних» олігархів РФ із капіталом вельми цікавого, якщо розібратися, походження. Чи морально залучати таких персонажів до святої справи? І треба ще перевірити, чи можна їх взагалі пускати до України...
До речі, у виступі голови виконавчої ради «Сохнуту», дисидента радянських часів Натана Щаранського прозвучала теза, що на території колишнього Союзу загинуло 2,5 млн євреїв, але досі немає жодного музею, присвяченого Голокосту. Я не займаюся спеціально цим питанням, але знаю про існування в Харкові уже понад 20 років музею Голокосту і про створення скоро вже як п’ять років тому у Дніпрі музею «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні». Звісно, це не величні меморіали, проте вони існують і працюють. Чи не підсунули Щаранському «дезу» про відсутність таких музеїв певні російські джерела, пов’язані зі згаданими олігархами?
І нарешті, про змістовне наповнення Меморіалу. Ця тема вимагає окремого обговорення, тут же зазначу: якщо, скажімо, експозиція відтворюватиме те, що написано в «Електронній єврейській енциклопедії», то йтиметься про грандіозну антиукраїнську провокацію. Бо ж у цій енциклопедії стільки «туфти» про українських націоналістів, які зображені ледь не головними ворогами євреїв. Одна лише цитата: «В середине июля 1941 г. во Львове состоялось заседание руководства бандеровской группировки ОУН, участники которого согласились с профессором С. Ленкавским: «Относительно жидов принимаем все методы, которые ведут к их уничтожению». Документ цей опублікований Жанною Ковбою у книзі «Людяність у безодні пекла. Поведінка місцевого населення Східної Галичини в роки остаточного розв’язання єврейського питання» і засвідчує він прямо протилежне: не було на цьому зібранні кількох керівників ОУН (а не «заседании руководства») єдності з «єврейського питання». Справді, Ленкавський пропонував допомогти нацистам нищити євреїв, а от інші члени керівництва вели мову про створення єврейської автономії і про те, що серед євреїв є цінні та шановані українцями працівники... А невдовзі Провидіння руками нацистів відправило Степана Ленкавського до Освенциму, де йому, на відміну від братів Степана Бандери, пощастило вижити...
Отож, як бачимо, проблема створення в Києві Меморіального центру пам’яті жертв Голокосту «Бабин Яр» — це непроста проблема. Ясна річ, що Меморіал жертвам нацизму в українській столиці має бути. Тільки от питання: хто і на чиї кошти його споруджуватиме, тобто хто «замовлятиме музику»? І ще одне: чи може Українська держава в особі її очільників і далі удавати, ніби ця справа її не стосується?
