Одне з головних запитань від журналістів під час засідання міністрів закордонних справ країн-членів Північноатлантичного альянсу в турецькій Анталії 13—14 травня, це — який реальний результат домовленостей НАТО і України? Український глава МЗС Павло Клімкін був не просто серед запрошених до участі в саміті, а що важливо — в рамках заходу відбулося засідання комісії Україна — НАТО. Після її завершення генеральний секретар Альянсу Йенс Столтенберг назвав її «дуже успішною зустріччю». А Павло Клімкін заявив, що він зворушений підтримкою своїх колег з країн Альянсу. Навіть навів цитату: «Один з міністрів під час нашої зустрічі сказав мені — якщо Україна не витримає, то і ми всі ми провалимося».
Але що стоїть за гарними, пафосними словами, щоб реально не провалитися? Знову ж таки, офіційно фактично всі повторюють приблизно одне і те саме: робота п’яти трастових фондів з допомоги Україні; політична підтримка нашої країни, необхідність проведення внутрішніх реформ сектору безпеки України, надання нелетальної зброї окремими країна НАТО. Серед доповнень — зміцнення офісу НАТО в Україні шляхом збільшення радників, а також обговорення можливості створення ще одного трастового фонду, який протистоятиме російській пропаганді.
Аналогічна ситуація і з основними посилами: Росія відповідальна за агресію в Україні, засудження нелегальної анексії Криму і постачання туди російської зброї, необхідність виконання Мінських угод, і відповідно продовження санкцій проти Росії якщо цього не станеться, а також заклик до Росії припинити дестабілізувати ситуацію в Україні, перестати підтримувати сепаратистів, вивести військових і техніку.
Насправді, всі ці речі, ми чуємо протягом вже тривалого часу. Тому за великим рахунком, зустріч в Антальї, зокрема, тієї частини, яка стосується України, назвати результативною, — складно. Скоріше це більше — робоча зустріч, яка продемонструвала тривалість процесу з виконання тих рішень, які приймається до прикладу на такому рівні як нещодавня зустріч канцлера Німеччини Ангели Меркель з президентом Росії Володимиром Путіним в Москві чи тим більше зустріч державного секретаря США Джона Керрі з тим же Путіним в Сочі.
НАТО, дійсно, немало робить для України, особливо на рівні окремих її членів. Але генеральний секретар організації Йенс Столтенберг відкрито визнає, що Альянсу доводиться змінюватися, особливо після виклику Росії, яка відповідальна за трагедію в Україні. На підсумковій прес-конференції він заявив, що Альянс не збирається відновлювати з Росією практичну співпрацю. «Минулої весни НАТО вирішило призупинити все практичне співробітництво з Росією, що було відповіддю на агресивні дії Росії в Криму. Наша позиція залишається незмінною — практична співпраця з Росією призупинена через дії Росії в Криму та на сході України», — сказав Столтенберг.
Можливо, нам би хотілося більшої допомоги від Заходу, але для цього потрібно проводити домашню роботу — тобто реальні реформи. Не можна займатися безкінечною риторикою в умовах російської агресії, зберігаючи стару систему функціонування країни. Свіжий приклад з Анталії. Дійсно, тут українську офіційну делегацію приймали дуже тепло. За словами самого Клімкіна, він провів більше 20 зустрічей, це окрім засідання самої комісії Україна-НАТО, і всі представники іноземних країн виступали з великою підтримкою нашої країни. Але командної гри з боку української делегації явно не було. В критичний момент для країни, будь-який подібний захід має використовуватися нашою владою на повну. Проте, до українських журналістів, окрім офіційних прес-конференцій самого Клімкіна, ніхто не виходив і не спілкувався. Не можна було когось знайти і в кулуарах. Для порівняння представники НАТО закриті зустрічі — проводили. Ситуацію потрібно виправляти.
Ще напередодні генсек НАТО також заявляв: «Ми будемо допомагати Україні обороняти себе». Водночас, він додав: «Наш фокус — виконання Мінської угоди». До речі, українська влада багато в чому сама винна в тому, що погодилася на цей формат, який вигідний Кремлю, відмовившись від «женевського формату», де були присутні американці в якості сторони переговорів. Тепер доводиться діяти саме відповідно до Мінських домовленостей, адже занадто вже далеко все зайшло.
КОМЕНТАР
«МІНСЬКІ УГОДИ ЯВЛЯЮТЬ СОБОЮ НАБІР ЕКЛЕКТИЧНИХ ВИМОГ, КОЛИ РЕАЛІЗАЦІЯ ОДНИХ ВИКЛЮЧАЄ РЕАЛІЗАЦІЮ ІНШИХ»
Григорій ПЕРЕПЕЛИЦЯ, конфліктолог, професор КНУ ім. Т. Шевченка:
— Нічого особливого від цієї зустрічі ніхто не очікував. НАТО, особливо Комісія Україна — НАТО (КУН), працює таким чином: Україна подає свої пропозиції на порядок денний засідання КУН. НАТО це приймає і потім це обговорюється на КУН. Постає питання: що Україна подала на це засідання? А що вона могла подати?
На Уельському саміті було прийнято положення про Трастові фонди. Між тим, НАТО постійно пропонувало програми під трастові фонди. Більше того, воно прислало своїх фахівців до України, але потім НАТО побачило прихований саботаж з боку Міністерства оборони України. Тільки завдяки втручанню комітетів Верховної Ради вдалося зняти цей саботаж МОУ, і фахівці-радники НАТО змогли працювати в рамках п’яти програм, які мають забезпечуватися трастовими фондами.
Нам вдалося домогтися того, щоб Президент підписав чергову програму співробітництва з НАТО. Вже травень, а вона і досі не діє, хоча має працювати з січня. Потім, якщо проаналізувати її — це програма співробітництва. У її рамках НАТО не зобов’язано проводити реформи в безпековому і оборонному секторах — тільки співпрацювати. Представники НАТО можуть тільки радити, але організація не несе за це ніякої відповідальності.
Тому у Туреччині представниками НАТО було в черговий раз висловлено занепокоєність тим, що в Україні не видно прогресу у проведенні реформ в секторі безпеки і оборони. НАТО висловлює занепокоєність дуже дипломатично. Але з результативністю цих реформ в Україні є дуже великі проблеми.
Тож якого прориву ми могли очікувати в Туреччині? Більше того, великими зусиллями експертного середовища, вдалося наполягти, що в тексті Стратегії про національну безпеку, буде прописано прагнення України до членства НАТО. В решті-решт, цей проект був схвалений на Раді національної безпеки та оборони, і Президент навіть заявив, що Україна має прагнути до членства в НАТО. Але знов-таки, немає ніякої гарантії, що ця декларація буде реалізована. Ми почули чергові заяви і жодного слова про перспективу членства в НАТО, навіть коли українську сторону прямо запитували — відповіді не пролунало.
Результативність цієї зустрічі в Туреччині — ординарна. Це — просто констатація ситуації і побажання НАТО українській стороні проводити воєнну реформу.
Мінські угоди не виконуються не тому, що цього не хоче російська сторона чи сепаратисти. Вони не виконуються тому, що вони, апріорі, являють собою набір еклектичних вимог, коли реалізація одних виключає реалізацію інших.
Коли писалися ці угоди, кожна сторона розуміла їх по-своєму. Україна, як це і передбачає процес регулювання конфлікту, розуміла під ними наступне: припинення вогню, відведення озброєнь, створення зони безпеки, роззброєння збройних формувань (сепаратистських формувань «ДНР» і «ЛНР») та виведення іноземних (російських) військ і найманців. Росія ж розглядала це по-іншому: відводитися мають якраз українські війська і добровільні загони. Це дає можливість Росії й надалі вимагати політичних умов, підкріплювати їх черговим наступом і розгортанням систематичних бойових дій, створювати чергові «котли» і висувати ультиматум українській стороні. Це необхідно для того, щоб Україна йшла на подальші поступки, мета яких: легалізація квазі-урядів, бойовиків та проведення референдуму.
Ми створили мантру Мінських угод, й переконали і Європу, і Німеччину, і Францію, і США, що іншого виходу, як Мінські угоди — немає. Відповідно, цю мантру починають повторювати всі, включно із НАТО. Оскільки їх, апріорі, не можна виконати, якщо не можна змусити Росію припинити бойові дії, то тоді можна тиснути на Україну. Якщо припинення вогню і відведення військ не відбувається, то тоді треба приступати до виконання інших угод: проведення референдуму, розблокування економічного і фінансового забезпечення. Цим і будуть тиснути на Україну. Коли хоча б окремі пункти Мінської угоди будуть виконані, то всі скажуть, що мирний процес пішов, а Росія заявить, що санкції можна знімати. У свою чергу, НАТО скаже, що повертається до стратегічного партнерства з РФ і знімає цей конфлікт у Східній Європі. Однак його наслідки мають глобальне значення і створюють передумови не тільки для нової холодної війни, але й до глобального, гарячого конфлікту.
Ігор САМОКИШ, «День»
